"Немов фугас на нервах…"

 
Микола СУХОВЕЦЬКИЙ
Михайло Пасічник. То – біла гарячка Росії. Вірші. – Житомир: ФОП “Євенок О. О.”, 2015. – 152 с.
 
Чимало точних характеристик Росії давали і дають самі ж росіяни, бо хто ж краще знає!..  Сергій Єсєнін, наприклад, писав: “Рассея, больная мозгами она…”.
Про це згадує у своїй новій збірці віршів Михайло Пасічник:
 
Росіє з іменем Рассєя!
Лиш розпочавсь двадцятий вік, –
Діагноз виставив Єсєнін
Твоїй тифозній голові.
 
Не змінилася за минулий вік наша сусідка, тому нині в українців припасено для неї, тої країни, що сіє смерть на Донбасі, багато назв. Житомирський поет їх раз-по-раз наводить у своїх гарячих рядках, роблячи їх ще гарячішими:
 
Стягнувши з нір усіх сьогодні
Під власні стяги гниль і гнусь,
Спіткнешся ти о гнів народний,
Росіє з іменем НЕРУСЬ; …
 
…Росіє, московко в намистах,
Прокисла в горілці й крові,
Шукай не в сусідів фашистів –
Фашистів шукай у Москві.
 
Під кожним віршем позначено дату, під першим – 18 червня 2014 року, під останнім – 8 лютого 2015 року. Книжка є таким собі віршованим щоденником подій  і зведень із накинутої нам московитами війни, щоденником, писаним протягом півроку. Згадування автором усього того, що ми вбирали зі ЗМІ – повідомлень про білі фури «гуманітарного конвою», облудні перемир’я, полонених російських вояків, що, виявляється, на Донбасі “шукали роботи”, українських комбатів, які стали народними депутатами, нетолерування російськими загарбниками Червоного Хреста, погрози Москви використати ядерну зброю, смішні й боязкі “занепокоєння” Європи,  карбування Москвою медалі за Крим, стійкість укрів-кіборгів, – це все дивним чином не “присушує” ліричний первень цієї громадянської поезії. Бо цьому не дають статися правдиві переживання автора, його вправність у віршуванні, майстерність лірика. Читаєш книжку і відчуваєш слова у ній, як свої власні:
 
Під ноги агресивних людомавп
Хустини миру кидати даремно…
…Нікому не кажіть – війни нема…
Висить вона, немов фугас, на нервах…
 
Як вам ”фугас… на нервах”? Це ж нинішня правда про кожного з нас, громадянина України.
Ця новітня російсько-українська війна висвітила, як рентгеном, багато колишніх “правд” і легенд, показавши їхню справжню природу. Наприклад – про російського солдата-визволителя, про його якесь особливе геройство (Ремарк десь писав, як, стоячи на повен зріст, грудьми зустрічає цей солдат вогонь з ворожих шанців). Можливо, колись і були в нього такі навички, але не тепер, не в Криму і не на Донбасі, де він діє відповідно до науки свого зверхника:
 
Складав такі інструкції сам Путін –
Дітей садить на буфер і лафет…
За спідницями політпроституток
Йде срамота російських галіфе.
 
І як би про тих справжніх офіцерів
Не розпинались Басков чи Буйнов,
Вони для мене тіні і химери,
Нікчеми й боягузи вже давно…
 
Чому вони, скажіть, такими стали?
Коли в них пломінь лицарства погас?
“Іду на ви!” – так на Русі казали,
Вони ж ідуть з “Ні, то не ми!” на нас.
 
Сила цих громадянських віршів – у прямоті й правді. М. Пасічникові вдається сказати головне своїм людям з України і ворогам з Росії:
 
Лишається Русь, як годиться, святою, –
Ота, що Петро в неї назву украв.
Ти ж – тінь потойбічна Орди Золотої,
Ти гикавка вічна баригових браг.
 
Чогось не вдається деколи до кінця зрозуміти.  В кількох місцях збірки мовиться про хворобливий стан людини. Десь Путіна названо “причинним”. У назві збірки – “біла гарячка”. Так, не красить людей ні втрата глузду, ні алкогольний синдром. Але прикладаєш ці слова до новітнього “собірателя” земель, до держави-вбивці дітей і відчуваєш – зам’які вони для характеристики такого сорту індивідуумів та імперій… У якомусь рядку дисонансно випинається лексема “братовбивство”. Думаєш: яке може бути “брато” за цієї війни?.. Таких (я би сказав) понятійних недоглядів у книжці, що її складають більше, ніж півтори сотні віршів, зовсім мало. Книжка, вчасна книжка, що її, на мій погляд, варто, повторивши тираж, послати як зброю на передову нашим воякам, сильна іншим – правдивим вираженням любові і ненависті.
Поетику її продиктувала війна. Авторові, відомому українському лірикові, можливо, давно хочеться писати по-іншому. Але не може поки що відмовитися від цієї теми і цього стилю М. Пасічник. Пояснює так:
 
Елегії не пишуться – зітхаються,
Я досить їх навидихАв, але
Сьогодні серце в грудях розривається,
Що Україні – рідній неньці – зле…
 
І з’являються у Фейсбуці все нові й нові вірші Михайла Пасічника про війну на Донбасі.
Віриться – вистоїмо. З такими вояками, такими поетами, що можуть на такому високому градусі виражати свої і читацькі почуття щодо цієї ганебної війни!

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал