«Наперекір смерті Він житиме!»

 

Валерій ГЕРАСИМЧУК

 

Володимир Булаєнко (08.06.1918–19.08.1944) загинув на війні у розквіті юних сил і яскравого таланту. Але й ті п’ять десятків віршів, які поет проніс під своїм молодечим серцем по «розбитих дорогах війни», по праву увійшли до золотого фонду української літератури. Його цілком справедливо можна назвати передвісником поетів-шістдесятників, бо упорядкована і видана Ліною Костенко у 1958 році перша збірка поета була буквально пронизана болем за Україну і ненавистю до її ворогів. Поета Володимира Булаєнка і спіткала доля поетів-шістдесятників: на початку 60-х його занесли у чорні списки (формально – за наклепом заздрісників, фактично – за все ту ж синівську любов до матері-України) і забороняли навіть згадувати його ім’я протягом довгих десятиріч. Сьогодні – на своє 100-річчя – поет знову оживає і промовляє до рідної землі!

 

 

***

«У боротьбі ніколи немає безіменних героїв, тим більше не повинно бути безіменних співців. Були люди, й кожен мав своє ім’я. Наш громадянський обов’язок зробити все можливе, щоб їхні світлі імена назавжди залишились у пам’яті прийдешніх поколінь як зразок борців за волю рідної землі, за мирне життя, за нову людину». Так написав Володимир Забаштанський у передмові до другого видання творів В. Булаєнка, випущеного у світ видавництвом «Молодь» в 1974 році.

Першу ж збірку Володимира Булаєнка упорядкувала Ліна Костенко, яка у 1957 році відшукала Ганну Костянтинівну Булаєнко-Крачковську і отримала від неї рукописи її сина (листи Ліни Костенко до матері поета були опубліковані в «Українській літературній газеті» 30 червня 2017 року – їх я знайшов у рідному селі Володимира Булаєнка у 1977 році, коли писав про нього дипломну роботу). Проте упорядковувати книгу було непросто. Дещо пізніше Ліна Костенко відзначить: «Багатьох віршів він не встиг дописати. Є варіанти, де нелегко встановити, на якому б саме зупинився поет. У чернетках розкидані окремі рядки, образи, строфи. Між деякими можна встановити зв’язок, вгадати хід поетичної думки. Подекуди це неможливо. Тому при підготовці віршів В. Булаєнка до друку виникає цілий ряд труднощів» («Літературна Україна», 10.05.1963).

Та всі труднощі були подолані і в кінці серпня 1957 року Ліна Василівна повідомила матері поета радісну новину: «Дорога Ганно Костянтинівно! Хочу привітати Вас з великою радістю: книжка Вашого сина Володі прийнята видавництвом і включена в план 1958 року. Отже, в наступному році вона вийде з друку. Оживає Володя, Ганно Костянтинівно. Наперекір смерті він житиме!»

Збірка «Володимир Булаєнко. Поезії (1941–1944 рр.)» вийшла у видавництві «Молодь» у 1958 році з передмовою Ліни Костенко.

У вступному слові поетеса писала: «Вірші Володимира Булаєнка на перший погляд можуть здатися сумними, навіть похмурими. Але це не той гнітючий сум, що розмиває душу, як студена вода ґрунт. Це похмурість чистого озера, над яким пропливає грозова хмара. Вітри її розженуть – і відіб’ється в озері сонце. Це печаль мужньої людини, яка глибоко переживає горе свого народу в страшні часи фашистської навали. Поезії В. Булаєнка залишають по собі світле почуття незламності людської душі. Тут їхня громадянська сила».

 

***

Відтоді і почалося його життя «наперекір смерті»!

У республіканській пресі з’явилися полум’яні відгуки – Д. Григораш у статті «Поезія грозової юності», зокрема, написав: «Літературний доробок Булаєнка невеликий, але він свідчить, що загинув співець великої поетичної сили, обдаровання якого ще тільки розкривалося» («Радянська Буковина», 24 жовтня 1958 року). А поет Микола Негода у статті «Поет продовжує жити» відзначив: «Із кожного вірша постає людина з своєрідним баченням світу, з глибокими переживаннями за долю свого народу, з мужнім і непокірним серцем бійця» («Черкаська правда», 15 липня 1958 року).

У 1961 році поета-фронтовика посмертно прийняли до СПУ. Олесь Гончар писав із цього приводу: «До Спілки письменників ми прийняли – посмертно – ціле сузір’я молодих поетів, загиблих на фронтах. Мов із самого кривавого бою долинає до нас живий голос одного з них – Володимира Булаєнка: «Якщо вмрем – на могилах у нас Виростуть прапори і багнети». Віриться, що чистим патріотичним почуттям проросте така поезія в душах сучасного юнацтва, пробуджуватиме в чулій душі любов до Батьківщини, гордість за неї та її оборонців».

Вшановували пам’ять поета не лише у Спілці письменників, а й по всій Україні – про Володимира Булаєнка зняли документальний фільм, на фасаді Дніпропетровського державного університету була почеплена меморіальна дошка з його портретом, а його самого навічно зарахували у списки студентів ІІІ курсу українського відділення філологічного факультету. У Красилові ім’ям Володимира Булаєнка назвали вулицю, в Сорокодубах – колгосп…

І… раптом стався різкий поворот! Меморіальну дошку зняли, вулицю і колгосп перейменували, у пресі його більше не згадували, вірші перестали друкувати…

Виявилося, що один його односелець, «вірний ленінець», якому не давала спати посмертна слава поета, почав писати у всі «інстанції», що Булаєнко був у полоні (письменникові Михайлові Нечаю, університетському товаришеві Володимира Булаєнка, так і не вдалося дізнатися про зміст отих листів-наклепів, і він тільки й написав у своїх спогадах: «Кажуть, якийсь чоловік написав лист в обласні інстанції – щось про перебування Булаєнка на окупованій німцями території. Що саме написав – тим займалися «відповідні органи»).

Донощику повірили. І то – надовго. Лише через тринадцять років Володимиру Забаштанському вдалося розбити цей лід і перевидати книгу поета. У передмові Забаштанський наголосив: «Поезіям В. Булаєнка притаманна предметна зорова образність, густота почуттів, щирість мови. Вірші його переважно короткі, по дві-три строфи, й тугі, немов набої рушниці… Як і тодішня воєнна дійсність, вірші В. Булаєнка дещо сумні й похмурі, але це не розпач, не зневіра, а німий біль землі, що кличе до боротьби».

І, може, саме це й стало справжньою причиною багаторічного замовчування творчості поета – тоталітарній радянській системі, звиклій усіх і все тримати в покорі, не потрібна була література, яка нагадувала «німий біль землі, що кличе до боротьби»!

 

***

Тож довелося боротися вже за самого Поета…

Як це було, коротко, але хвилююче розповів Микола Федунець у передмові до третього видання поезій Володимира Булаєнка. Ця книга під назвою «Поки серце в нас живе» вийшла у 1992 році все в тому ж видавництві «Молодь». Там поміщені вірші поета і спогади про нього, і в передмові упорядник написав: «На світанні 19 серпня четвертого року тієї страшної війни його було смертельно поранено. Упав він на посічені осколками зелені прибалтійські трави.

Про що думав перед тим, як на віки вічні стати двадцятишестилітнім? Згадував, розкажуть опісля побратими, неньку, рідні Сорокодуби… Торкався жовтавого аркушика. Може, останнього листа хотів написати. А може, останнього свого вірша… Умираючи, був спокійний. І гадки не мав, що в грядущому білому світі на ім’я його, на його поезію буде не раз ще виставлено зброю, не менш жахливу, аніж куля – зброю наклепництва…

…Перейменовано було вулицю в Красилові, знищено музейні реліквії, розбито погруддя поета. З бібліотек вилучалися книги Булаєнка. Померла, не витримавши такої наруги, мати поета Ганна Костянтинівна. Хату її розібрали, викорчували три берізки, посаджені Володимиром, вирубали сад. Обійстя розорали, і зачорніла натомість пустка.

Багато літ і зусиль було віддано, аби піднести на належну висоту поганьблене ім’я поета. Ініціативно діяла в цьому напрямку Хмельницька письменницька організація. Детальні перевірки, зіставлення життєвих фактів, їх вивчення показали, що Булаєнко – чесна людина, справжній патріот. Він не заплямував ні себе, ні земляків, ні Батьківщину. Двоякого ставлення до його особи, його творчості не може бути. Правда є одна – вона у віршах поета, хвилюючих документах воєнного часу».

Вони просто безцінні, ці матеріали, зібрані і оприлюднені Миколою Федунцем: спогади матері поета Ганни Крачковської «Мій син» (з фонограми розмови, що відбулася 1968 року); стаття однокурсника В. Булаєнка, письменника Михайла Нечая «Ми не стояли на колінах»; цікаві і надзвичайно цінні спогади брата Віктора Крачковського «Живи, Володю!» та інші…

Із тих рядків постає перед нами живий Володимир Булаєнко: з них ми дізнаємося, який він був, наш двадцятишестилітній Поет, як він зростав, яким було його «многотрудне сходження до правди»… «Душа його тяглася до краси, він шукав її невтомно і вбирав у себе ненаситно, – згадував Михайло Нечай. – Любив чарівну музику, народні пісні (записав їх з народних уст більше ста), справжню поезію, все чисте і високе в житті. Товариський був, щирий і кришталево чесний у всьому».

 

***

Коротким було його життя. Володимир Булаєнко народився 8 червня 1918 року в селі Сорокодуби Красилівського району Хмельницької області у бідній селянській родині. Виростав напівсиротою, бо, зранений осколками на першій світовій війні, батько невдовзі помер. Після десятирічки навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. У 1941 році з третього курсу добровольцем пішов на фронт. Потім було оточення, полон, втеча з полону. Переховувався в рідному селі. А коли Сорокодуби були визволені, знову пішов на фронт. 19 серпня 1944 року молодший лейтенант Володимир Дмитрович Булаєнко загинув смертю хоробрих у латвійському місті Баускас.

Рідний брат Володимира Віктор про ту страшну похоронку згадував так: «Минав серпень, здавали хліб державі, тож я і працював на тій роботі – возив підводою зерно у Красилів, на елеватор… З колгоспу якось дійшов додому. Ще в дворі почув пронизливий мамин зойк. Убіг до хати.

– Мамо, що таке?..

І побачив страшну картину: мама б’ється головою об стіл, а очі, очі… не можу їх забути. Який біль, яка мука в тих материнських очах!..

– Ой сину! Ой, нема Володі! Ой, нема нашого сонця!!!

І мені світ померк в очах, і я кудись провалився…

…Восени 30 листопада 1944 року мене призвали в армію, хоч і не мав ще повних сімнадцяти. Залишив маму саму, але всякчас мовби бачив її перед собою: сидить, голова схилена на груди, очі заплющені. Хитається, повторює одні і ті ж слова:

– Ах, війна, війна, що ж ти наробила!..»

 

***

Михайло Нечай у своїх спогадах написав: «Коли визволення прийшло і в Сорокодуби, Булаєнко, вирушаючи на фронт, залишив удома разом зі своїми віршами, якими кликав земляків на боротьбу з фашистами, записку: «Якщо я ніколи не повернуся додому, прошу переслати ці дві книжки заказною бандероллю в Київ комусь із поетів. Може бути, придасться до друку. При цьому зазначити, що автора немає в живих…»

Із фронту поет і справді більше не повернувся.

Та все ж таки він повернувся додому!

Спочатку з допомогою Ліни Костенко. Потім – із допомогою Володимира Забаштанського, Миколи Негоди, Михайла Нечая, Віктора Крачковського, Володимира Буряка, Миколи Федунця…

На його 50-річчя – його ще раз убили…

На 100-річчя – вже ніхто не уб’є!!! Адже, як написала Ліна Костенко матері Поета: «Оживає Володя, Ганно Костянтинівно! Наперекір смерті він житиме!»

 

 

Володимир Булаєнко

Поезії

 

***

Осінь в димах. Підводь, мати, коня.

Витри сльози – війна навколо.

Сиву шапку потяг зняв

Над німим і печальним полем.

Чуєш, сурми зовуть. Не сумуй, не тужи,

Не молися світанком на небо.

Якщо вб’ють – кінь прибіжить,

Заірже під вікном у тебе.

1941 р.

 

***

Жита до неба підняли

На сонці вибілені вії.

Хмарки від обрію прийшли,

На пожарищах крила гріють.

Оселі – білі лебеді –

Біжать до річки пити воду,

Ген йдуть із сіл і городів

На схід знедолені народи.

Десь за морями радість, сміх,

А в нас журба, печаль і сльози.

І заплювали наш поріг

Криваві грози.

30.ХІ.1941 р.

 

***

Дрімає в хаті каганець,

А мати б’є в кутку поклони.

До півночі пита в ікони:

«Коли ж кінець?

Коли повернеться мій син

І перестануть плакать внуки?»

…А ніч повзе, як та гадюка,

За плетений лозою тин.

Дівча гаптує, вітерець

Коліна дівчині цілує.

Вже скільки днів вона сумує:

«Коли ж кінець?

Коли він вернеться з боїв,

Мене на вулицю покличе,

Положить серце войовниче

На груди стомлені мої?»

4.ХІ.1942 р.

 

***

Руді вітрила підняла, пливе

Зловіща ніч на Україну.

Та, поки серце в нас живе, –

Нас не поставиш на коліна.

Безумна мати коси рве,

Зове повішеного сина.

Та, поки серце в нас живе, –

Нас не поставиш на коліна.

Колись історія назве

Наш час – народженням людини,

Бо, поки серце в нас живе, –

Нас не поставиш на коліна.

1.ХІІ. 1942 р.

***

Прадавній шлях походів, боротьби.

Над шляхом в сивих полинах гармата

До неба жерло підняла, скорбить

Над трупом невідомого солдата.

А десь в вікні старенька мати

Снує молитви нитку синю,

Не знає, що орел крилатий

Упився кров’ю її сина.

12.ХІІ,1942 р.

***

Під тином ніч стара сидить,

Регоче вітер, клонить клени.

І тінь Григорія Сковороди

Заходить на зорі до мене.

Заплаканої міді дзвін

Щемить, як тихий біль в коліні.

«Пророки ложні, – каже він, –

Косноязичать на Вкраїні!»

Дорога у поля біжить,

Там галич трупи розриває.

…А він, філософ і мужик,

Комусь рукою потрясає.

19-20.ХІІ.1942 р.

***

Над землею снігів пелена,

Маячіли оселі згорілі.

Над землею, як коршун, війна,

Розпростерла чорні крила.

Край села сиділо дівча,

Обійнявши руками коліна,

І печаль у його очах

Нагадала мені Україну.

20.ХІІ.1942 р.

***

Кобзар німий і без бандури,

Болюча мисль у ніч безсонну,

Я – блудний син літератури,

Співець Комуни і Мадонни.

У дні меча, і крові, і руїни,

Під каламутним поглядом сторіччя,

Я пройшов степами України,

Як сльоза в покритки по обличчю.

1942 р.

 

МОЇЙ МАТЕРІ

Тоді летіли в вирій журавлі

Під синій сум тополь пірамідальних.

Ходила рання осінь по землі,

Як мати, скорбна і печальна.

За перевалами рудими зник

Ратай у борозні за плугом,

І переспілих трав солодкі сни

Плели мереживо над лугом…

Вже обрію на голубе чоло

Лягали присмерки булані,

А ти мене замисленим селом

Випроводжала у світи незнані.

1942 р.

ЗУСТРІЧ

Убоге шатро натягнула хмарина,

Уперлася в небо донецька дорога.

«Куди ти мандруєш, розхристаний сину,

Вступи до намету, відвідай старого.

Розказуй, не бійся, ніхто не почує.

Чи довго Вкраїна терпітиме муки?..

У мене три сини десь тоже воює,

Мені ж відрубали по лікоть руки.

За те, що заставив я струни слухняні

Згадать запорозьку гарячу давнину.

За те, що я кликав людей до повстання

Таких же, як ти, мій розхристаний сину.

Ідеш вже? Знай діло, май волю і силу,

Бо кривда за ними, бо правда за нами!

Що ж, викрутять руки, то виростуть крила,

І нас наші внуки охрестять орлами».

1942 р.

***

Тебе любив – як сокіл волю,

Як мудрий слово, як воїн славу,

Як вітер в полі струнку тополю,

Як беззахисний – народне право.

1943 р.

***

Вигинали хребти ешелони

Над сплетінням чорних доріг,

Витираючи очі червоні

Голубим рукавом зорі.

А вітри їм співали славу

І несли легенду про них…

Чи не молодість нашу біляву

Із собою забрали вони?

16.ІІ.1944 р.

 

***

Відцвітали бузкові світанки,

Сірі ночі повзли, як кроти.

І недремні, закурені танки

Рвались з вітром в буремні світи.

Половіли жита, йшли обози,

Поспішали солдати на бій.

Ти стояла при битій дорозі

У косинці, як льон, голубій.

Крізь роки мені образ твій сниться,

В ночі привидом дивним встає.

В твою душу – холодну криницю –

Впало серце гаряче моє.

 

***

Коли шляхи снігами замело,

В німих полях затихли батареї, –

Виходиш ти за спалене село

І думаєш над долею моєю?..

А може, вже другому віддала

Ключі від серця, то нехай заходить,

Як подорожній в пустку край села,

Коли за вікнами шумить негода.