«На однім краю – моя колиска…»

До виходу книги Т.Севернюк «Щоб пам’ять почула слова» (сповідь перед часом)

Чернівці: Букрек, 2014, проект Чернівецької Муніципальної бібліотеки ім. Анатолія  Добрянського «Забуттю непідвладне».

Перегорнув останню сторінку «Сповіді». За звичкою зупинився на вихідних даних… наклад 1000 примірників.

Бідна країна, де такі книги виходять мізерним накладом. Та ще й за авторські кошти. Бідна не буквально, хоч це так і є. Бідна політикою держави, державної влади.

На столі у мене шеститомник Б.Олійника випуску 2007 року. Там наклад делікатно не вказаний. Бо ще менший. А це вибране слід було б направити в кожну шкільну бібліотеку. І не тільки. Хай би і молодий, і зрілий читач побачив, відчув як треба любити Україну, відстоювати правду, бути самим собою. Бути завжди, і в далекі віднині роки, а не лише тепер, коли за патріотичним словом часто прихована дешева кон’юнктура, бажання здаватися борцем за долю народу, тим часом розштовхуючи ліктями, поливаючи брудом інших, справді достойних поваги.

Подібне сказав би і про «Сповідь» Т.Севернюк, про всю її творчість. Поетеси великої, «незааплодованої», справжньої. Вона не виставляється зі своїм патріотизмом, але досить переглянути хоч би листівки з видами Чернівців, де малюнки Наталії Ярмольчук (життя якої трагічно обірване в зовсім молодому віці), вірші Тамари Севернюк, переклади німецькою З.Ф.Пенюк, щоб переконатися, які пронизливі почуття передані там сюжетом і словом. Почуття до рідного міста, місця, краю, Батьківщини. В тих листівках жінки відтворювали сказане надзвичайно талановитою юною мисткинею «…увидеть не только весь мир, но и заглянуть в собственную душу».

В чисту душу.

Так можна було б сказати про кожну з цих трьох жінок, котрі одна одній послідовно могли бути за матір. Так принаймні зверталась до Зіновії Флоріанівни Пенюк Тамара Артемівна. Власне, вся книга – присвята своїй учительці, наставниці, подрузі. Маючи свій погляд на різні обставини життя, свій величезний, часто драматично насичений досвід, Т.Севернюк поглиблює власні враження очима, оцінками, прикладом винятково обдарованої, скромної, інтелігентної людини. Поліглота, університетського викладача, перекладача, який, відійшовши у вічність, залишається на важливому рубежі, що з’єднує українську культуру з румунською, німецькою, італійською… Здійснюючи ту місію, яка досі недооцінена в Україні, найперше владою. Однокласниця З.Пенюк, безкорисливий популяризатор української літератури в Німеччині (загалом у Європі) Галя-Анна Горбач (яка теж недавно відійшла за межу) в 2002 році писала про книжковий ярмарок у Франкфурті – найбільший, світовий, де було представлено близько 10 тис. видавництв: «…наш український стенд виглядав порівняно з Румунією, Сербією і т.д. пребідно!..». І це через майже сорок років після того, як вона ж повідомляла своїй однокласниці З.Пенюк про проблеми видання за кордоном українських творів: «…про нас ніхто не знає і знати не хоче…». І далі: «…біда в тім, що все в приватних руках, а видавці керуються винятково фінансовими «інтересами».

Останнє тепер добре знайоме і нам. Але ж є державний інтерес, є потреба наступальної української культурної експансії. Адже є з чим іти у світ, щоб знали нас там не лише жебраком з протягнутою рукою, а й важливим складником світової культури. А це можливо лише через зусилля держави, лише державною політикою. Щоб за кордоном відчували, – підтримуючи Україну, вони захищають і свій, культурний в даному випадку, простір. Звісно, все це має здійснюватись разом з перебудовою суспільного життя в Україні, запровадженням насправді (а не в балачках та оманливих передвиборних обіцянках) європейської моделі управління, котра тільки одна спроможна подолати метастази злодійства, корупції, відстороненість громадянина від держави і влади. «Доки не впорядкуємо своєї хати, будуть з нас сміятися і дивитися на нас як на вискочків», – говорила та ж Г.-А.Горбач. «В нас» писала жінка, майже все своє життя проживаючи за кордоном, відкриваючи там для небайдужих В.Стуса, Є.Сверстюка, І.Дзюбу, В.Шевчука, Т.Севернюк, Ю.Андруховича…

Це щастя, коли очима своєї сповідниці можна побачити те, до чого не завжди доберешся самостійно. Кажу так про Тамару Севернюк, бо якраз в спілкуванні з З.Пенюк вона збагатилася враженнями про Чіпріана Порумбеску, Йозефа Шмідта, Артуро Тосканіні, інакше почула Моцарта, Бетховена, Шуберта, Берліоза, Чайковського… Цими враженнями ділиться вона в своїй «Сповіді», а я відкриваю для себе додаткову природу людяної філософічності її поезії.

 

…Не страшно вмерти, якщо встиг прожити

Бодай хоч день отак, як на духу…

 

…Кожен вік має власне пекло,

В кожнім пеклі є власний рай…

 

…Щасливий той, хто має що віддати

І не чекає, що дадуть взамін.

 

…У світ пливе щаслива казка Гріна.

А сивий світ схиляється до нас

І заглядає в очі, як дитина…

 

…За любов’ю тужить кинута судьба,

Грають води… А у нас – все боротьба.

 

Вибраний Тамарою Артемівною спосіб подачі змісту непросто віднести до якогось певного жанру. Це не розповідь про небуденну особистість, не мемуари, не історична бувальщина, не збагачена творчістю публіцистика. Це саме сповідь, бо занурюючись разом з героями сповіді на кілька сотень років назад, чи посилаючись на міркування сучасників (Г.Тарасюк, Л.Голота, Р.Горак, Ф.Погребенник, В.Івасюк, Г.Криган, Д.Павличко, С.Майданська, П.Рихло та інш., хай дехто з них – уже спогад, але разом – вони сучасники), для Т.Севернюк вони є, вони в ній – її смаки, уподобання, переконання, цінності, її ставлення до природи, до світу, до обставин життя, по-християнськи – вічного життя. То й сповідається вона перш за все перед собою. І робить вона це щиро, бо, словами Кобзаря, не відчуває за собою зерна неправди. У кожної людини є щось, до чого вона б не хотіла допустити навіть найближчих, вважає Тамара Артемівна. В своїй сповіді, здалося мені, вона не справилась із цим застереженням, вразлива душа поетеси залишилася нічим не прикритою.

Знаю, що це так. Тому довіру викликають її переживання з приводу того, що відбувається нині на території України. Здавалось би, як далеко в часі читані нею разом з З.Ф.Пенюк саможертовні листи Міхая Емінеску до Вероніки Мікле, чи зізнання Вільде, чи Григорій Сковорода зі своїм «…нема нічого небезпечнішого, ніж підступний ворог, але нема нічого осоружнішого від удаваного друга», але скільки в тому сучасного! Проектується ж воно не на особисте, а мимоволі на суспільне. І виривається зболене: «…чи варта бодай одного загубленого життя будь-яка влада? …ми тільки те й робимо, що розриваємо могили, палимо свічки, ставимо хрести…». Розумієш авторку, бо «…нема таких великих, заради яких варто розлучатися зі світом…», адже «…жодні посмертні слави не замінять живого життя».

В  складний, тяжкий час для України, отже і для авторки, пишеться її сповідь. Тому ремінісценції в ній природні, паралелі виправдані, висновки чесні: «Майдан збудив сплячу непокору, яку надовго в нас приспали безсонна рабська терплячість, уперта байдужість і вічна хата, що скраю… Не знати чи надовго. На глибоку печаль – надто дорогою ціною». Ця думка болить їй (як і багатьом в Україні), вона не раз повертається до неї, доречно приводить і фразу філософа Кальдерона: «…Вірніше перемагає той, хто перемагає без кровопролиття».

Спілкуючись з Тамарою Артемівною під час роботи над «Сповіддю», відчував її душевний протест проти безумства, яке, принаймні з боку північного сусіда, нічим не виправдати. Тим паче, воно – лиш початок трагедії. Адже війна все ж припиниться, мільйони людей хочуть, щоб це сталося скоріше. Тисячі і тисячі докладають до того зусилля. Але ж потім війну не викреслиш з міждержавних стосунків, її не пояснити ні інтересами держав, ні інтересами людей. А їм ще доведеться вчитися жити поміж собою, тут. В Україні, на нашій, на своїй таки землі. Нам поки що не було часу задумуватися над цією проблемою. Справитися з синдромом війни («дивної» війни) буде важко. В суспільстві, начиненому безконтрольною зброєю, зі спотвореним значенням слів і категорій «демократія», «свобода», «право», «вибори», «справедливість». Спотвореним нашою дійсністю, впливом привнесених у свідомість безглуздостей на зразок «новое мышление», «гуманитарный конвой» тощо, практикою дискредитації інститутів державності, чого ніде і ніколи робити не можна. При тому, що важливо, ще й довіри до влади, до її дій бракує. Недарма в книжці, щоправда, з іншого приводу, згадуються слова І. Вільде: «…яке ти маєш право говорити від імені народу, коли ти не знаєш, чим той народ вечеряв і з якими думками прокидається». Слова – ніби звернення до наших балакучих політиків, особливо тих, хто під політикою і дією розуміє телевізійне шоу.

Сьогодні, мабуть, що би ти не читав, думка весь час повертатиметься до нашої тривожної дійсності. Тим паче, коли і читане до того спонукає, як і книга Т.Севернюк. Хоч задумувалась вона, гадаю, як роздуми про життя, його суть, цінності і сенс, а ще під впливом потреби віддячитись в такий спосіб своїй старшій подрузі, з якою вона ніколи не говорила про політику, але проникаючи з її допомогою до світів великих людей, знаходила в них опору своїм переконанням. Звернемо, однак, увагу, що географічно таке спілкування стосується саме центру Європи. Тут, на переплетенні мов, культур, традицій, релігій, на мозаїці уламків різних державностей і треба вчитися взаємній толерантності, терпимості, використовувати об’єктивну особливість краю для взаємозбагачення культур. З культури виростає порозуміння і у вузькому – для людини – сенсі, і в широкому – для суспільства і держави. Тому сумніви Т.Севернюк щодо виправданості написання своєї «Сповіді» марні. Маючи непогане уявлення про Буковину, відчуваючи в згаданому вище сенсі його переваги, вважаю, що поетеса зробила надзвичайно важливу справу, яку подібним чином і в такому масштабі ще ніхто не робив у нашій культурі, в літературі зокрема.

Ніби підсумовуючи свою працю, Т.Севернюк пише:

 

До і Після – два коротких слова…

…До і Після – що було – що буде?

Мовчки ставлю поміж ними риску.

На однім краю – моя колиска,

Що на другім – дорозкажуть люди.

 

Не сумнівайтесь, Тамаро Артемівно, колись «дорозкажуть» гарно, бо Ваше життя, Ваша творчість, віддзеркалюючи життя, варті найкращих слів. Але те станеться, дай Боже, не скоро. Сьогодні ж причиною для гарних слів є Ваша «Сповідь».

Спасибі Вам за неї.