Киплячий вогонь душ поетичних

 
 
Допоки надія, допоки мета… Підготовка текстів, упорядкування, загальна редакція
Олеся Дяка. – Львів, Дрогобич : Коло, 2017. – 234с.
 
Олег ВАСИЛИШИН,
кандидат філологічних наук,
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ
 
Це видання прийшло до читачів недавно. Але відразу опинилося в центрі уваги поціновувачів версифікації. Як нам здається, позитивну роль зіграло те, що антологія виявилася до певної міри унікальною. Але багато говорити про це не будемо. Згадаємо хоча б про таке: за роки після проголошення Незалежності України побачило світ чимало збірників такого штибу. Але щось не можемо пригадати видання, в якому під однією обкладинкою хтось збирав патріотичну лірику різних авторів.
Отже, маємо підстави стверджувати, що з цієї точки упорядник взяв на себе неабияку сміливість. Особливо враховуючи негативне ставлення читачів до такого виду поетичної творчості. Пригадуєте, у ті часи в літературних колах нещадно висміювалися вірші-«паротяги» із совіцьким душком? А нині? Прикро, але деякі віршороби за вершину поезії намагаються видати свої анемічні рими уже проукраїнського спрямування.
Хто і що там не казав би, але зрозуміло, що проблема існує. Є навіть щось символічне у тому, що автори антології взялися за її вирішення, ствердивши, що український патріотизм в поезії – це орієнтація не на галасливі декларації, а  справжність слова.
Не буде, либонь, перебільшенням думка, що саме це мали на увазі Львівська письменницька організація, Львівська обласна рада та Всеукраїнське братство ОУН-УПА, організовуючи конкурс патріотичної поезії та засновуючи премію імені поетеси – повстанської зв’язкової Катерини Мандрик-Куйбіди.
Торік це творче змагання відбулося вперше. І антологія «Допоки надія, допоки мета…» переконливо показала його успішність.
 
Що маємо на увазі? Саме поняття патріотичної поезії є багатопластовим, якщо казати про мотиви віршів. Тут, як нам хотілося б наголосити,  можемо мовити про богошукання, звернення до непростих сторінок вітчизняної історії, тематика Революції Гідності та воєнних подій на східних рубежах нашої держави.
Давайте спершу торкнемося до мелодії богошукань. Чи не найяскравіше говорить про це Петро Шкраб’юк. «Вже вкотре дух мене веде/ В степи пахкі і гори/ Де сонце од пожеж руде,/ Де Час майбутнє творить». Про це, зокрема, говорять вірші «Місія», «Про Йова», «Великдень». У цих та інших творах не можуть не запам’ятовуватися рядки: «Отак Господь. Його не видко,/ Лиш видко скрізь його сліди»,/  «І спогади – єдиний міст./ Яким прошкую у майбутнє».
Зрештою, тільки Петро Шкраб’юк торкається теми богошукання? Відповідь на це запитання дадуть вірші «Картина художника Яблонського «Розп’ятий Христос» Ірини Вовк, «Покута» Богдана Смоляка чи фрагмент «Досвітня молитва» з поеми Антонії Цвід. Причаровують образи «Непідкупне око неба» (Ірина Вовк), «Вкраїна непрощенна» (Богдан Смоляк), «Чоло степу» (Антонія Цвід).
Такі ж думки виникають і тоді, коли перечитуємо поезії про невикривлений погляд на вітчизняну історію. Різнобарв’ям в одній темі простежуються вірші про знакові постаті Тараса Шевченка (Антонія Цвід, Анатолій Марущак), Івана Франка, (Ірина Вовк, Любов Проць). Олесь Дяк (організатор конкурсу і голова журі) звертається до постатей В’ячеслава Чорновола і Василя Стуса. Микола Петренко живе поетичними споминами про Максима Рильського та Андрія Малишка. До світлих постатей Богдана Лепкого й Андрія Чайківського привертає увагу Любов Проць.
Не оминули поети і теми голодомору. По-своєму вона постає з поезії «Два півники із 33-го» Миколи Петренка, «ХХ століття. 33-й рік» Анатолія Марущака.
Важливе значення мають також географічні виміри патріотичної поезії. Не дивуєшся, що «Кримські мотиви» з’являються в Ірини Вовк (вона вже давно живе у Львові, хоч народилася на півострові). Прикарпатець Олесь Дяк гордо несе знамено карпатольвівськості, якщо можна так сказати: «стою Карпат коханих в обороні», «для мене Львів – від нечисті сторожня». Ще одним поетом, який зріднився зі Львовом, оселившись там після Другої світової війни, є полтавець Микола Петренко, «Це плетиво надій, звитяг і блиску – / Рідніше всіх, дорожче за усе: / Воно й тобі розгойдує «колиску, / Воно й тебе погубить і спасе…».  У вірші «Дубляни…» (так іменується рідне село Любові Проць на Самбірщині Львівської області) – читаємо: «Пише час дубам дереворити, /Щоб не втратив пам’яті мій лан». / Скільки кілець – стільки спроб зловити / Невловиму долю на аркан.
Закономірно, що значну частину антології становлять вірші про Революцію Гідності та війну на східноукраїнських рубежах. Щодо перших, то тут виділили б «Сотня, що йде у небо» Ірини Вовк, «День свободи», Олеся Дяка, «Разом» Любові Проць. Варто, либонь, про твори Антонії Цвід та Анатолія Марущака згадати. Антонія Цвід причаровує «золотими хоругвами почерез піки тризубів». А Анатолій Марущак бачить, як «каштанові тіні хитають булави» у вірші «Майдан, сонячна варта».
Окремої уваги заслуговують так звані антивоєнні поезії. У творі «Бо війна – війною» Ірини Вовк вже перша строфа так образно промовляє про наболіле: «вбраний в криваве світанок просить «хвилинку спокою». Чи, може, Олесь Дяк забув про нього, коли у вірші «Перемир’я» пише про трагедію під Іловайськом: «а серце воно, як сувій від болю стражденне зім’ялось». «Вже повні щільники скорботи, а полянище кличе нас». Ці щирі слова читаємо у циклі «Кривава рута»  Антонії Цвід. «Вчора росіянин Петренко стріляв в українця Петрова. Я не переплутав, так сталось насправді, бо Путіну захотілося крові». Ці рядки з поезії «Ідентифікований» Анатолія Марущака – поетичне пояснення реалій сьогодення і віра в те, що світло правди неодмінно переможе химери зла з безглуздям «руссково міра».
Цікавою на нашу думку», є жанрова палітра. Маємо під однією обкладинкою поему – цикл, фрагмент поеми, цикл віршів, римовані поезії, верлібри, поетичні  мініатюри. Що до останніх, то доводиться тільки жалкувати, що в антології не знайшлося місця малоформатним творам Олеся Дяка з його книги «Звуки непереможні». Переконаний, що ці тексти прикрасили б видання. Адже має рацію автор післямови Левко Різник, називаючи його «майстром оригінальної поетичної мініатюри».

№11 (199) 2 червня 2017