Коли до фарб домішана душа

 
 
Іван ПРОКОФ’ЄВ
 
Харитонова Р. Життя без жодної підказки/  Р. Харитоова. – К.: Фенікс, 2015. – 127 с.
 
У дарчому написі Раїси Харитонової на новій поетичній збірці «Життя без жодної підказки» прочитав: «…сумні мої вірші у сумний для України час», і згадались «Сумні забавки» Ісікава Такубоку. Будучи ще зовсім молодим, японський поет, як пісок зі жмені у жменю (інша його книга так і йменується – «Жменя піску»), пересипаючи перед очима проминулі миті життя, втілював їх в образну форму танка, іронічно називаючи цей процес забавками. Поетична творчість справді  є своєрідною грою, зміст якої, за умови талановитості автора, може мати серйозне значення.
Мистецький талант Р. Харитонової засвідчили її попередні книги: «Триколірна Дуся» (2005), «Чорна перлина» (2008), «Ще все можливо» (2011), «Я вийшла заміж за поета» (2014). Серйозність творчої праці авторки проявилась і в «Житті без жодної підказки» (2015). Як і попереднім, цій збірці властиві бурхлива емоційність, імпульсивні вихлюпи переживань ліричної героїні. Разом з ними помітні тут й інтенції до інтроспекції, філософічності. За спостереженням В. Базилевського, «увиразнився психологічний аспект письма, зокрема ті ледь вловимі його ознаки, які властиві перу жінки».
В зону емоційної уваги частіше потрапляють зовнішні реалії, явища суспільного життя. Це, зокрема, знаходить своє символічне вираження в образі плацебо – крейдяних пігулок, якими нещасних хворих дурять пройдисвіти. Соціальні болячки «дістають» ліричну героїню не менше особистих, поглиблюючи її внутрішню драму:
 
Хвороби мають різні імена,
але по батькові вони всі рідні.
 
Глобалізований соціум метається у пошуках виходу з глухого кута, в який його загнано. Шукаючи спасенної духовної тверді, душа розгублено квилить, поступово вмерзаючи в бетон і пластик, що обступили її зусібіч, і все ще на щось сподіваючись:
 
хоч їх залякують щоденно у новинах,
хоч зір духовний впав до мінус п’ять,
хоч рідна мати все частіше –
…мать,
та вірує душа християнина:
Бог милосердний.
 
Розширюється і поглиблюється світогляд письменниці. Багатшають інтертекстуальні аспекти її творчості. І невипадково образ розщепленої душі сучасника асоціюється з образом головного персонажа кафківського «Перевтілення». Ліричній героїні боляче бачити, як «заінтернетились наші діти», «діти, не годовані грудьми», боляче бачити, як подібно до джина з арабської казки, що ховався у закоркованому глеці, затікають у флешку «ампутовані душі», як «мітить Україну чорт російським матом» і ростуть «саркоми смітників» .
«Триває хребтоломний час», завдаючи нам все нових і нових ран. Одвічну страдницю Україну кат, що називає себе «братом», знову «в думках уклав, немов Прокруст, в своє прокляте ложе…». Це викликає гнівний спротив: «Та силою зробити Україну милою й сам чорт  не зможе». Публіцистичну оголеність висловлювання, прямоказання в кількох останніх віршах розділу «Плацебо» можна авторці «поставити в мінус». Можна. Хоча сприймаються вони і як висловлена автологічно в унанімістичному дусі, цілком природна реакція мільйонів українців на російську агресію. Перейнята тривогою лірична героїня, не накидаючи вуалі на своє обличчя, відкрито, з болем і сумом звертається до співвітчизників: «Україно, вдягайся в лати – на порозі не брат, а рейдер».
Другий розділ книжки присвячений пам’яті коханого чоловіка. Це ліричні спогади, виповнені ніжністю, болем утрати, трагізмом, ностальгією за проминулою молодістю. Драматизм переживання раптового зламу в жіночій долі і елегійний настрій прощання і всепрощення тут часто змінюють один одного, переплітаються. Лірична драма то випромінює світло духовного очищення і вивищення над земними марнотами, то пірнає в безодню душевної муки. Мистецька цінність інтимних рефлексій ліричної героїні при цьому виявляється в домежній відкритості й глибині переживань, прагненні катарсисного подолання внутрішнього розладу:
 
Занурюючись в сон, в його утробні води,
я душу вивертаю, мов кожух.
На сім замків – всі виходи і входи,
щоби ні страх, ні біль, ні спогади,
ні подив
не сколихнули спокою й свободи,
коли злітатиме, неначе голуб, Дух.
 
Психологічна драма несподівано і нагло вривається в душу ліричної героїні, випалює її, обвуглює, загрожує смертю. Серце катує той біль, що виповнює андалузьке «канто хонде» (глибокий спів) і лірику Ф.Г. Лорки, де:
 
Ніж
врізається у серце,
мов леміш
у переліг.
Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!

(Переклад М. Лукаша)

 
Ніби на заклики терпіти, «коли з розламини душі моєї – магма», змучена стражданням жінка своїм співчувальникам і утішальникам розпачливо пояснює: «Я прагну, прагну з усієї сили угамувати біль свій. Хіросіма у мене в грудях…». Не в змозі йому протистояти, вона асоціює себе зі зруйнованим Чорнобилем, з чеченкою, підперезаною смертю. Катастрофа люблячої жінки набуває давньої поетичної форми плачу. Воістину високих її зразків у нашій літературі небагато (яким талантом володів невідомий автор «Слова о полку Ігоревім», котрий зумів створити «Плач Ярославни»!..). Але там – талант перевтілення, а тут – талант, увергнутий в трагедію. Уражене, але любляче серце в «Житті без жодної підказки» смиренно, однак з гідністю виплакуючи свій біль, переживаючи катарсис, намагається зрозуміти, навіть якось виправдати свого кривдника («Отче наш» прокажу три рази. Ти не винен, не винен, не винен»), підіймається до всепрощення:
 
Пробач, що я постаріла, коханий,
що так страждаю від твоєї зради,
що непристойно кров моя стікає,
і я не можу болю приховать.
………………………………..
Прости.
Прости за те, що сниться тобі син,
якого я тобі не народила;
пробач, що я так віддано любила,
що підставляю серце під ножа,
й за те, що я тепер тобі – чужа.
 
На противагу тривіальності і надуманості почуттів, так щедро насипаних у десятки, а то й сотні збірок жіночої лірики останніх десятиліть, поезія Р. Харитонової акумулює в собі художню новизну справжності. Справжності і глибини почувань:
 
Тобі забаглося любити
по срібну креш. По рукоять!
Та спека випалила літо
від А до Ять.
 
Кохання схоже на хворобу.
Оскома імені мого.
Дівча ж, зухвале і хоробре,
не знає, вибрати кого…
 
Іди, іди, бо ще зурочу.
Зозулі змовкли й солов’ї.
І підступає повінь ночі
під біле горлечко мені.
 
Відторгнута, здається, повержена в прах, але ще жива, змучена і просвітлена душа запитує вже мертвого коханого: «Чому ж сльоза – жива сльоза! – тремтить в очах твоїх незрячих на портреті?», здогадуючись, чи сподіваючись, що це не сльоза прощання, а сльоза його каяття і прощення.
Помічаючи красу воскреслої весняної природи, поминаючи тих, з ким назавжди розлучила смерть, душа скрушно зітхає:
 
У час такий не страшно помирати:
хіба що – жаль,
хіба що – жить би й жить
і акварель очей потеклу цілувати
й любити кожну, як останню, мить.
 
У третьому розділі «У час, що натискав на гальма», неначе зела з розвеснілої землі, пробиваються мотиви духовного оновлення, життєлюбства, життєствердження, хоча, напевне, виростати, ставати повносилими їм ще довго. Як символ протиборства почуттєвих стихій сприймається тут образний світ вірша «Грудень»:
 
Захмарені, замурзані світанки.
І раптом – ось! – неначе жартома
тобі з епохи Рубенса – коханка,
мені з епохи Брейгеля – зима.
 
Сусід з дружиною, п’яненький
на халяву,
і їх дитя із личеньком-кальвіль
вже бабу з снігу ліплять для забави,
яку вночі поглине заметіль.
 
Інколи з-під пера поетеси виринають картини в стилі епохи Ренесансу. Вони вражають образною фактурністю, життєлюбством, яскравими фарбами, бо у цьому випадку до них «домішується душа», що після тривалої зими прагне сонця, радості, відродження:
 
Минулися дощі застудні, зливи
Й цукристо-порцелянова зима.
За усіма замками сімома
Розпукується мак у грудях зліва.
 
Поетичний талант Раїси Харитонової потужний і багатогранний. Письменниця смілива і розкута у метафоротворенні. Уважному читачеві вона відкриває нові смислові відтінки слова, створює перед його зором глибокі, об’ємні картини. Придивімось, для прикладу, як майстерно в останніх рядках вірша «Спека» – «Україна, мов Даная, хоче Сина – марить дощиком» – поеткою провокуються несподівані і глибокі асоціації, які в уяві, почуттєвій сфері реципієнта викликають хронотопічно масштабні, естетично довершені образи. Бо ж дощ тут – і безліч водяних крапель, що падають з хмар, і Божа благодать, і життєносне сім’я, що пробуджує в материнському лоні нове життя. А Україна – і рідна земля, і жінка, вродлива, мов богиня, і багатомільйонна нація, що спрагло чекає мудрого і чесного проводиря, жадаючи духовного воскресіння і кращої долі на шляхах історії.
Нова книжка Р. Харитонової не губиться серед інших у літературному потоці. Вона приваблює формозмістовою багатогранністю, образною яскравістю, щирістю і глибиною слова.
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал