І дивуватись, і дивувати…

Рауль ЧІЛАЧАВА

 

«На те я лірик, щоб запитувать, не тільки холодно озватися, не тільки лозунги почитувать, а – дивуватись, дивуватися…» – написав колись Павло Тичина. Автор незвичайного альбому «Версаль і Козинка»  (Про красу світу та душу рідного краю), щойно виданого Фундацією «Українська друза», Микола Волга вміє не лише дивуватись, а й дивувати. Дивувати своїм щедрим мистецьким талантом, щирістю, умінням скрізь і всюди  шукати й знаходити красу – красу людей, будівель, довкілля, живих і неживих істот. Він – митець широкого профілю, з великим діапазоном творчих зацікавлень: архітектор і народний майстер, поет і художник, філософ і естет, мандрівник і мрійник, котрий розуміється на коштовних камінцях, здатний читати через них долю, майбутнє, вгадувати життєві шляхи. Він об’їздив багато країн світу, де експонував свої твори, пропагував українське мистецтво. Уважним оком митця Микола Волга вдивлявся в чужий побут і мистецтво, вивчав звичаї, повір’я, перекази  тих країн, які відвідував. Фотоапарат фіксував побачене, перо занотовувало і побачене, і почуте, і пережите. Так народжувалися основи майбутніх творчих проектів, які тільки йому відомим способом впліталися в українські реалії, ставали у поєднанні з ними непорушним цілим.

У передмові до видання, написаного у формі діалогу з онуком, автор зауважує: «Я не знаю, що воно сотворилося. Втім, друже, на цих сторінках є щось про найдорожче. Тут – і любов, і Божий живопис, і золоті самородки, і розсипища самоцвітів… Якщо поталанить, натрапиш навіть на діамант». Можу підтвердити: так воно і є.

Кілька років тому Микола Семенович подарував мені розкішно виданий альбом АртАбетка (Цвітопоема), де вже вгадувалися обриси нинішнього мистецького витвору, який вражає своєю багатожанровістю, інформаційною насиченістю, неординарністю мислення, відкритістю і теплом душі. Стисло і вагомо про це йдеться в анотації, уривок з якої процитую: «До видання ввійшли авторські художні автобіографічні та ліричні твори, легенди, самоцвітні картини, світлини фотохудожників, репродукції полотен митців, які на початку незалежності презентували світові Україну. Автор, ставши свідком багатьох історичних подій, відверто мовить про них і знаходить відповіді на запитання: хто є світочами нації, яким має стати наше світле майбутнє?».У передмові до видання, написаного у формі діалогу з онуком, автор зауважує: «Я не знаю, що воно сотворилося. Втім, друже, на цих сторінках є щось про найдорожче. Тут – і любов, і Божий живопис, і золоті самородки, і розсипища самоцвітів… Якщо поталанить, натрапиш навіть на діамант». Можу підтвердити: так воно і є.

Микола Волга як досвідчений казкар  раз у раз  відкриває свою чарівну скриньку і дістає звідти чергову порцію спогадів, замальовок, оповідок, поезій. Він любить, обожнює природу і «братів наших менших», без яких, як і без нас, людей, вона була б мертвою, спорожнілою пустелею. Ота безмежна любов до рослин, птахів, звірів і навіть, здавалося б, бездушних каменів, зігріває його серце, надихає на творчість. Тут і плеса озер, і квіти, і різноманітні камінці, екзотичні представники флори й фауни, і… буяння, буяння незвичних, неземних кольорів, які збуджують наше уявлення, бентежать наші фантазії. Це є альбом-запрошення до свята, до потаємного чародійного дійства, в якому так багато тепла, любові, зваби й загадковості. Перед нами фоліант, який вкарбував  у собі за допомогою пера, пензля, фотоапарата, і, звичайно, літературного хисту,  вибрані сторінки біографії автора, якому чимало колег могли б щиро позаздрити.

Микола Волга – «сивочолий дідусь», зберіг непідробну внутрішню молодість, навіть дитинність, про що свідчать зміст і дизайн цього розкішного альбома, наповненого найяскравішими подіями його неспокійного  життя. І хоча, як я розумію, видання  адресоване передовсім власним дітям, онукам і правнукам, воно належить кожному, кому пощастить збагатити ним свою книгозбірню.

Мені особливо приємно писати про цей альбом, бо маю змогу подякувати Миколі Семеновичу за ті теплі слова, які він присвятив Грузії, згадуючи про дев’ять незабутніх років, прожитих там. Так сталося, що несподівана і важка хвороба улюбленої донечки занесла Миколу Волгу, на той час директора престижного проектного інституту, до мого рідного краю,  де, почавши зі звичайної фізичної праці на землі, він здобув звання університетського професора, влився в авторитетне наукове коло. (Глибоко засмутила мене історія благородного песика Міккі, котрий не витримав вимушеної розлуки з родиною Волги, яка повернулася в Україну, і помер від печалі).

Крім світлих спогадів, романтичних бувальщин і урочистих віршів є в цьому альбомі і щемливо-сумні сторінки  про безневинні жертви Майдану, про «полонену Луганщину», звідти автор родом:

 

Та гостинне віття кленів

Вже ордою полонене…

А на квітах – чорні ґрати.

Скрізь – окопи, скрізь – солдати.

 

Микола Волга, слідом за славетним Миколою Вінграновським, може повторити: «Ми в Україні хворі Україною, на Україні – в пошуках її». Куди б не закидала неспокійна доля, він шукає там рідну землю, і з далеких і захоплюючих мандрів неодмінно поспішає до свого златоверхого Києва, до мальовничої Козинки під Києвом,  розташованих у його душі  на одній паралелі з величним Версалем. І я не бачу в цьому жодного епатажу, бо «…вибрати не можна тільки батьківщину». Талановита праця Миколи Семеновича Волги сприймається як ще одна чудова ілюстрація до цієї неперебутньої істини. Про це власне і каже академік Микола Жулинський у післямові до альбому «Духовна біографія»: «Автор мандрує дорогою долі, тримаючи на різьбленому гнутому коромислі дві цеберки. В одній – цілюща вода: втілена душа рідного краю, автентична врода та глибинні народні традиції. Це – його Козинка, що уособлює все Наше, кореневе, українське. В другому відерці – життєдайне зілля з джерел сучасної світової культури, настояне на рукотворних плодах людського генія. То – образ Версалю – всього їхнього, екзотичного».