Феномен ронделя Миколи Боровка

 

Олена ІЩЕНКО,

секретар по роботі з молодими літераторами Асоціації поетів-ронделістів України,

член Національної спілки журналістів України

 

Більш-менш уважним та цікавим до світу людям відомо – усі художники мають свій особливий, двовекторний погляд. Погляд, одномоментно заглиблений у себе і в навколишній світ – у навколишній світ і у себе. Проте й серед особливих завжди є особливіші, означені своїм власним, неповторним стилем вдивляння.

Посеред всеохоплюючої метушні передсвяткового міста, серед штовхань,  мокрого снігу та постійних чиїхось прохань знизити ціну, йшов Поет. Йшов Микола Боровко, поет з особливим – розкрилено-летючим поглядом, який не зраджує його за жодних життєвих обставин. І у тій окриленості – і висока людська гідність, і любов, і розчарування та біль, і доброта, і сама доля поета… від Бога.

Літературна цінність творчого доробку недосяжного класика ронделя Миколи Боровка, звісно, не в його Прометеївській, більш як сорокарічній, відданості вогню поезії, «закутому» в одній поетичній формі. І, звісно, не у кількісній складовій захопленості поета ронделем, яка, до речі, не має собі рівних не лише в українській, а й у світовій літературі. Це все лише зовнішні прояви творчого звершення унікального, неперевершеного поета-ронделіста. Про них, і про власне такий рондель, сьогодні вже сказано і написано чимало, велелюдною з’явою послідовників… А от його величність рондель Миколи Боровка – з глибокою філософічністю, філігранно й чуттєво виписаною образністю зорового й звукового ряду, наскрізною символічністю, все ще в очікуванні більш уважного іпрофесійного прочитання.

І нехай це буде спроба спроби, але дуже хочеться дозволити собі цитувати. Цитувати багато. І щоб мати бодай найменшу надію не схибити, залучуся підтримкою доленосного в житті поета числа – 13. Під ним поет народився і саме стільки рядків має його улюблена поетична форма.

 

***

Без сумніву, творення ронделя вимагає неабиякої поетичної майстерності – обов’язкове перегукування двох наскрізних рим та ще й «фіксоване» римування, все це, на думку багатьох поетів, аж надто вже дисциплінує вільний лет поетичного слова. На перший погляд, маємо вишукане, але все ж таки прокрустове ложе. Дійсно, написання класичного ронделя – це своєрідне підтвердження поетичної майстерності, «штука заради штуки», яка не кожному поетові дається до рук.

Феномен ронделя Миколи Боровка перш за все в тому, що ця давня французька канонізована поетична форма не лише не обтяжує його творчої свободи, а – навпаки! Тільки вона поета Миколу Боровка по-справжньому і вивільняє. Тільки в ронделі поет дає істинну свободу проростанню поетичного зерна, зроненого в душу самим Господом Богом. Автор якось і сам зізнався у цій своїй внутрішній волі: «Я не пишу ронделі. Я ронделем думаю». Завдяки своїй особливій мелодійності, що досягається постійним повторенням двох наскрізних рим та обов’язковим рефренам певних рядків – рондель дуже нагадує українську пісню, мелодійністю якої захоплюється увесь світ. А повтори особливо важливої думки – також в традиціях християнської молитви. Ці дві обставини Микола Боровко інтуїтивно відчув давно, і саме ними пояснює закодованість поетичної форми ронделя у свою поетичну кров, думку і душу. Адже колиска поета у батьківській хаті гойдалася на  двох сакральних вервечках – народної української пісні та молитви.

Усі ронделі Миколи Боровка присвячені Україні, її історії та сьогоденню, її одвічним помилкам, втратам та надіям. Глибока філософічність поезій поета-ронделіста, його щире, любляче око дарують читачам неоціненний скарб – ронделі на історичну тематику крізь призму сьогоднішнього дня. Це, без сумніву, друга суттєва відмінність ронделя Миколи Боровка.

 

Варязький конунг роль дограв:

В купців переодягши військо,

Підступно вдерся в княже місто

І кинув Київ – в шал заграв.

Аскольд же схилом зубра гнав

І не збагнув прокляття дійства…

Варязький конунг роль дограв,

В купців переодягши військо.

Заброду привітала знать:

Дарунки, ницість, лицедійство.

Сліпа душа – чого не вмістить.

А честь полянська? Хто продав?

Варязький конунг роль дограв…

 

***

Забувся Володимира тріумф:

Пасуть хозари, орють сіверяни.

І стали ми – продувані вітрами

Й відкриті настіж для страждань і мук.

Не захищає городищний мур.

Вже вкотре Переяслав гоїть рани.

Забувся Володимира тріумф:

Пасуть хозари, орють сіверяни.

Клейнодів ратних мерехтливий гурт

При світлі хвиль од крові аж багряний.

На Альті знову ордища поганих,

І людський страх, і смерті перегук…

Забувся Володимира тріумф.

 

Відтак між ронделями поета на історичну тематику та ронделями, присвяченими сьогоденню нашої держави, ледь вловима, майже ефемерна межа. При цьому поезії Миколи Боровка порушують тематику державності та Батьківщини, і їх важко переоцінити. Адже, окрім поетичної вишуканості та колосальної життєвої вивіреності, вони на рідкість, щирі, природні та органічні. Їх автор, без сумніву, перепов­нений поза– кон’юнктурною любов’ю до України та її історії, що останнім часом у декого, на жаль, більше схожа на шаманський ритуальний танець на чужих кістках і душах – причому винятково з метою власної популяризації чи власного збагачення і аж ніяк не духовного. Отже, маємо третю особливість ронделя Миколи Боровка. Це заміс поетичної сповідальності найвищого ґатунку та зболілого, надточного скальпеля гострого державницького зору ліричного героя. Просто. Влучно. Глибоко.

 

Напитай мені, брате, хату,

Що корінням росте з Дніпра

І що вікнами для добра

Стеле пісню свою багату.

Не торгуйся з вітрами за плату –

Все віддам, що в душі зібрав…

Напитай мені, брате, хату,

Що корінням росте з Дніпра.

Передай гайдамаці-свату,

Щоб ватагу почав збирать,

Щоб не смів більше підлий тать

На Вкраїноньку зазіхати.

Напитай мені, брате, хату…

 

***

Біднішаємо. Осінь кольори

Розпродує, щоб протягти подовше.

Проблеми прилипають до підошви,

А доокола – аж земля горить.

Щоб не забуть дороги до корит,

Для барикад знаходимо Гавроша.

Біднішаємо. Осінь кольори

Розпродує, щоб протягти подовше.

Уже і привид судної пори

На капці срібні одягнув калоші.

І маски ліплять підлі… та хороші,

Щоб зберегти плебейства колорит.

Біднішаємо. Осінь. Кольори.

 

***

То й не орати? Хай бур’ян росте

І пустирями дичавіють душі?

А ми, святі, впокорені й байдужі,

Дання бездумно вицмулим густе.

Наїдком нам за весь козацький степ

Дульковаті під носа тицьнуть груші…

То й не орати? Хай бур’ян росте

І пустирями дичавіють душі?

А потім пектораллю для сестер

Почеплять рабство Галі чи Малуші…

Хіба ж для цього пробивались в стужі

І пам’ять вкрита зарослями стел?

То й не орати? Хай бур’ян росте?

 

Вищенаведені ронделі зовнішньо не переобтяжені витіюватою метафоричністю. Однак майстерно виписаний автором асоціативний ряд внутрішнього світу речей здатен не лише філігранно точно акцентувати думку читача на головному, а й пришпорювати власний емоційно-асоціативний ряд. Відтак, внутрішній, буттєво-філософічний зріз поезій Микола Боровка методично і впевнено, від ронделя до ронделя, яскраво ілюструє так званий хемінгвеївський «принцип айсберга». Це четверта високо майстерна особливість ронделя Миколи Боровка.

 

Драматургія осені мовчить –

Завіса снігу опустила очі.

Вітри порвали все в собі на клоччя

Й звились клубком, щоб трохи відпочить.

Їм вже не треба модності начинь,

Мадонну – з кону, приму – поторочі.

Драматургія осені мовчить –

Завіса снігу опустила очі.

Суфлер захрип, і літера харчить.

Ржавіють листям заповіти отчі.

Доріг немає – є стьожки обочин,

Де слову гірко і душа гірчить.

Драматургія осені мовчить.

 

Усе його життя то наздоганяє, то «розтинає груди» поета важка, трагічна доля українського села – розореною і зацькованого, покинутого напризволяще, а у часи дитинства поета такого неозоро квітучого, пульсуючого та співочого. Звісно, так вже історично зумовлено, що тема села – одна з найбільш благодатних в українській літературі. Та маємо парадоксальну ситуацію – прикладів її глибокого, філософського розкриття, гідного кращих зразків світової літератури, – одиниці. І ронделі Миколи Боровка, поза всяким сумнівом, серед них. Адже істинний поетичний талант автора, глибока філософічність його ронделів майстерно обминули одвічність милиць української літератури – так званого оспівування «межі заради межі». Ронделі Миколи Боровка на відстані єдиного подиху наближені до прабатьківських візій на життя і, разом з тим, ніби з математичною вивіреністю вписані до глибинної понятійної системи координат Вселенського буття. І це п’ята висока особливість ронделів Миколи Боровка. Її не затьмарити, вона не зблідне од вживаних поетом, на перший погляд, не зовсім вишуканих слів, однак продиктованих неперевершеному ронделісту сутністю об’єктивних картин дійсності.

 

Сидить село на скрижалях епохи

(А може, тих епох і не було?!)

У наші очі дивиться село

Дитиною, що посивіла трохи.

Проходять мимо мудреці і лохи.

За ними вслід – і мор, і бурелом.

Сидить село на скрижалях епохи

(А може, тих епох і не було?!)

Жирують модернові скоморохи –

Плюють в криниці, звідкіля пилось,

Стежки свої прикрили помелом…

Обкурене, обдурене, оглохле

Сидить село на скрижалях епохи.

 

***

Зробились душі, як нічні базари,

Торгуєм тим, чого уже й нема.

Пісні козацькі і червоний мак

Безпам’ятства шнурками пов’язали…

Заморським хламом прикрашаєм зали,

Де правлять бал розпуста і пітьма.

Зробились душі, як нічні базари,

Торгуєм тим, чого уже й нема.

Вичитуєм: «…Були-жили хозари,

Та зжер їх мор чи то голодний мавр.

Розпродав кров підкуплений корчмар,

А черепи в намиста пов’язали…»

Зробились душі, як нічні базари.

 

Поетична образність Миколи Боровка на диво точна і стала, на диво, рухлива і мінлива. Саме час виокремити максимально просту й лаконічну, мов чорно-біла світлина, особливо зворушливу рису письма. Вона надзвичайно тонко увібрала в себе усі переваги чорно-білого відтиску – його особливу посутність та щем. Це шоста характерна ознака поетичного слова Миколи Боровка.

 

До хвіртки дотягла роки

І посковзнулась тітка Мотря.

Мабуть, була стежина мокра,

Як вік згорьовано-гіркий.

Пручалася у дві руки,

Але слизька стежини вохра.

До хвіртки дотягла роки

І посковзнулась тітка Мотря.

Опустошіло, де не кинь,

Стогни, кричи, ридай чи охай –

Сини в містах, і світ – наохляп.

Сини в листах – талан такий…

До хвіртки дотягла роки.

 

***

Литки об кригу ранять матері,

Але тербичать з річища коноплі.

Уже й хустки до ниточки промоклі,

І проклято не тільки долю – рід.

І ми при них теж у житейській грі –

Гурти хлоп’ят в одежі допотопній.

Литки об кригу ранять матері,

Але тербичать з річища коноплі.

Шугою вкрився каламутний брід –

В’юни шукаєм вчаділі чи дохлі…

Десятки літ ми бродимо наосліп.

Але щоразу, як об тій порі,

Литки об кригу ранять матері.

 

Сьома ознака ронделів Миколи Боровка – особлива поетична витонченість та колосальна художня філігранність, «мальованость» зорових та слухових образів, а також образів, створених відтінками із запахів. Їх звукових ряд, витворений з досконалою точністю, презентує переважну більшість глибоких, довершених, і неповторних творінь.

 

Цей дріб дощу. Цей шріт пустих вагонів.

І вечора червоного ковток.

У грудях біль – хтось вишнею розтовк

Сльозу твою в модерному салоні,

Де води, наче змії по колоні,

Стікають, змивши радощів квиток.

Цей дріб дощу. Цей шріт пустих вагонів.

І вечора червоного ковток.

Долоня тиші. Кольори перонів.

Їх ешелони давлять, мов каток.

Промок цей світ, плаксивістю промок.

Не треба і трудитися Горгоні.

Цей дріб дощу. Цей шріт пустих вагонів.

 

***

Гармошку хвиль розтягують вітри,

Щоб заглушити дискотечні ритми.

Чайок табун присів поговорити

І спеку дня вискубує із крил.

Під галас приміської дітвори

Краб сонця намагається заритись…

Гармошку хвиль розтягують вітри,

Щоб заглушити дискотечні ритми.

Солоні бризки, ґелґотня і крик –

Дельфіни поруч – моря фаворити.

І раптом тиша. Берег ліг спочити…

Сліди. Овідій. Світ вікно прокрив.

Гармошку хвиль розтягують вітри.

 

Восьму особливість ронделіани Миколи Боровка яскраво ілюструє стан його ліричного героя. А точніше сказати, його особливий вияв. Наприклад  сум, якого просто не може не бути в того, хто має таке гострозоре серце та невичерпний багатющий власний житттєвий багаж, помножений на досвід минулих поколінь цілого народу і навіть Всесвіту. При цьому сум ліричного героя Миколи Боровка – добре впізнаваний. Адже особливий він своєю кришталевою чистотою та неодмінною світлотою – чи то переживання, чи то спогаду, чи то надії.

 

У хлопчаків – приручені орли,

А хлопчаки – обпатрані орлята,

Їм треба також нині виживати

І відбиватись від нужди і лих.

За мить – для фото птаха продали.

Мотузка – світ, і вгору – не злітати!

У хлопчаків – приручені орли,

А хлопчаки – обпатрані орлята.

А їм би крила! Як би налягли!

Як возродили б рідний край багатий!

Та десь в Європах заблукала мати…

А тут лиш гори та краса долин.

У хлопчаків – приручені орли.

 

***

Ключ запізнілий з осені у літо

В підхмар’ї золотому поверта.

Чи збився з курсу втомлений ватаг,

Чи то не встигло щастя дорадіти.

І ми при цім зворушені, мов діти,

Сльозин салют Чумацьким Шляхом став.

Ключ запізнілий з осені у літо

В підхмар’ї золотому поверта.

Свистить, регоче гультіпака вітер –

Ключ з осені у літо? – Сміхота!..

Та запалали радістю вуста:

Відбилася жаринка на ланітах –

Ключ запізнілий з осені у літо.

 

І звичайно, слід дещо сказати про інтимну лірику поета. Його герой не просто перебуває у стані закоханості чи залюбленості, не просто чекає на зустріч із Нею, Ним самим… Він щосекундно глибоко переконує, що тільки у любові людина відбувається повністю, тільки у ній навколишній світ щедро демонструє усі свої кольори та відтінки, запахи. Тому й страждання ліричного героя не одновекторні – лише у свій власний бік, від одномоментного «не склалося». Вони пройняті жалем людського буття –  життям лише наполовину. Це дев’ята особливість ронделя поета-класика.

 

Ходить не важко по оцій землі.

Любити – важко. Буть коханим – важко.

Коли уяви дивовижна пташка

Несе тебе в невидимий політ.

Сліди минулі – штрихпунктирна кліть,

Де по ребру повзе провин мурашка.

Ходить не важко по оцій землі.

Любити – важко. Буть коханим – важко.

На вівтарях віків і поколінь

Свій пієтет, своя духовна сажка…

І сумніви, як пепсі-коли пляшка,

Забризкують обличчя у жалі.

Ходить не важко по оцій землі.

 

***

Вона ввійшла у сонячній обнові,

Прикрившись парасолькою грози.

Дядьки аж познімали картузи,

І верби захмеліли від любові.

Жагу влила у чаші вечорові,

Цвіт запалила на узбіччі зим.

Вона ввійшла у сонячній обнові,

Прикрившись парасолькою грози.

Засяяли в зіницях загадкових

Сором’язливі свічечки сльозин.

І повінь піднімається з низин,

А щастя – не вміщається в підкові!

Вона ввійшла у сонячній обнові!

 

***

Біля колодязя трави і цвіт.

Жінка, поставою схожа на ружу,

Тихо виполює думку недужу

Й зіллям склада біля самих воріт.

Скільки вмістилось рядочками літ

В долю жіночу, мені небайдужу…

Біля колодязя трави і цвіт,

Жінка, поставою схожа на ружу.

Сад не чужий. Сад доглянутий, свій,

Серцем зігрітий в негоду і стужу.

Тиша свята. Словом я не порушу

Мить, що освячує птаха політ,

Біля колодязя трави і цвіт.

 

А його пейзажна лірика! Вкотре перечитуючи рядки поета, ловлю себе на думці, що згадую одні й ті ж прості слова видатного мислителя людства Леонардо да Вінчі: «Живопис – це поезія, яку бачать, а поезія – це живопис, який чують». Пейзажна лірика поета-ронделіста, при усій своїй вичерпній поетичній мальованості, – і у площині фарб, і у площині звуку, і у площині запаху, – майже не зустрічається у чистому вигляді. Вона неодмінно несе на собі колосальне філософське навантаження, думку радості та відмінність витонченого і поліфонічного ронделя Миколи Боровка.

 

Город увесь у парасольках кропу

Рятується від наклепів дощу.

А той, хитрюга, нібито ущух,

Та розмочив… І вже назад ні кроку.

Як подолать розкислості непроху? –

Спізнюсь на мить – ніколи не прощу.

Город увесь у парасольках кропу

Рятується від наклепів дощу.

Булави крон виблискують нівроку,

А павуки погрози сіті тчуть…

Стебла не вдержиш – болі потечуть.

І відречешся – прокляне епоху

Город увесь у парасольках кропу.

 

***

Язик відлиги злизує сніги,

І юні верби – у сльозах спокути.

А повінь, котру ще і не збагнути,

Душі моєї залива луги.

Птахів гурти ширяють навкруги:

Відшукують гніздів’я призабуті.

Язик відлиги злизує сніги,

І юні верби – у сльозах спокути.

Струмки переплелися в батоги,

Діди-рибалки палять самокрути

На довбанках, втікаючи від скрути.

Весніє. Затопляються борги…

Язик відлиги злизує сніги.

 

***

У сітях хмар, наплетених вітрами,

Рибина місяця пручається вночі.

І зграями зриваються з пращів

Проблеми часу й гупають у брами.

Сповзаються глибокими ярами

Совині крики й гукання сичів.

У сітях хмар, наплетених вітрами,

Рибина місяця пручається вночі.

Ниток упругість залишає травми –

Оголюється генетичний чіп.

А завтра що? І скільки нас? Почім? –

Мовчать у небо сивочолі храми

У сітях хмар, наплетених вітрами.

 

Особливо щемкою у творчому доробку поета є тема українського роду, оберега істинно української культури та її одвічних болів і через «старання» чужинців, і, що найпекучіше, через власну байдужість та лінь. Це одинадцята особливість ронделя Миколи Боровка.

 

Лежать могили безіменні

Пісень забутого села:

Всесвітній ряд, мінорний ряд:

Ця – не жебрак, а ця – не геній.

Нуртує час в космічній вені –

Хто їх на вівтарі поклав!?.

Лежать могили безіменні

Пісень забутого села:

Та, мов Говерла, та – важенність –

Так доля долю прирекла…

Вкраїнських душ сакральний лад

Закопано у теревені.

Лежать могили безіменні.

 

***

Хоч і вчимося мудрості бджоли,

Але, як завжди, – поспіхом і мілко.

Тому й живемо по-сирітськи гірко,

Просіюючи залишки золи.

Уярмлені й слухняні, як воли,

Премось нахрапом, крушачи одвірки.

Хоч і вчимося мудрості бджоли,

Але, як завжди, – поспіхом і мілко.

Роїтись треба – просимось: «Коли?»

Злетіть би вгору – котимося з гірки.

Скажи мені, пораднице-сопілко:

Чи трутні ми? А чи сліпі орли?!

Хоч і вчимося мудрості бджоли.

 

Літературний доробок класика ронделя Миколи Боровка щедро квітує довершеними екзистенціями. При цьому екзистенціалізм поета має особливу, справжню мистецьку вартість ще й тому, що, з одного боку, – він глибоко вкорінений в українську культуру, з іншого, – має напрочуд гармонійну, колосальну надбудову загальнолюдських проблем, шукань та спроб відповідей. Це дванадцята особливість ронделів поета.

 

Старіє дзеркало. Межа.

У склі вляглись дочасні зморшки.

І потьмянілу квітку брошки

Цілує одинокий жаль.

Ромашок пелюстки біжать,

Та не втекти їм від ворожки.

Старіє дзеркало. Межа.

У склі вляглись дочасні зморшки.

Перекотилась літожать.

Від моря щастя – краплі з ложки.

І спогаду Котигорошко

Щоденно б’ється на ножах.

Старіє дзеркало. Межа.

 

***

Гуляє завірюха у селі,

Мов жінка на весіллі у коханця:

Віддавши тіло божевільним танцям,

Випалює і згадки, і жалі.

Стає душа холодною, мов лід.

Лише в очах нескореність повстанця.

Гуляє завірюха у селі,

Мов жінка на весіллі у коханця.

Який бездумний і стрімкий політ!

Відреченість і шал протуберанця!

Здається, Всесвіт онімила гра ця.

Вмерзає час – малюнок твій на склі…

Гуляє завірюха у селі.

 

***

Суцвіття цуцик злякано відскочив

І кинувся ховатись під живіт

Отих сільських погорблених воріт,

В які і я б тоді зайшов охоче.

Білизна хмар на промінцях тріпоче,

А на порозі, мов дитинство, кіт…

Суцвіття цуцик злякано відскочив

І кинувся ховатись під живіт.

Виманюю – але іти не хоче:

Замки іржаві перекрили світ.

І ластівки приземлений політ

Крилом під серцем солодко лоскоче –

Суцвіття цуцик злякано відскочив.

 

Автор має глибоку філософську  ерудованість, «енциклопедичність душі». Він запрошує читача у світ, особливий світ. І тоді жалкуєш, що й досі немає поняття «інтелект душі», бо воно найточніше огранило б класика ронделя. Саме воно і дозволяє Миколі Боровку так віртуозно писати ронделі вишукані не лише зовнішньою формою, а й, насамперед, внутрішньою. І це тринадцята особливість ронделя маестро, чи, як його назвали критики, «князя ронделя», робить його рондель – недосяжним. Тут, для наочності наведеної думки, хочеться зробити виняток і не цитувати  Миколу Боровка, а навести вислів видатного лікаря Войно-Ясенецького: «Душа – це те, що робить траву – травою, дерево – деревом, а людину – Людиною». І дозволю собі продовжити: художника – Художником, а поета – Поетом.

Ронделіана Миколи Боровка – це і проста, і глибоко філософська водночас, надійна та вишукана поетична кольчуга на тілі та душі нашої літератури. Кольчуга – така потрібна усім нам і кожному зокрема, аби мати можливість протистояти ницості і зраді, спокусі і меншовартності. А у перервах вічних боїв зі злом – дослухатися срібних, втаємничених переливів високохудожнього Слова про людську красу та гідність, мудрість і доброту. І Слову цьому, затісно на вітчизняних теренах, бо, народжене на українських чорноземах народної пісні, виривається на європейський простір уже виданими перекладами польською, французькою, румунською, болгарською… І хочеться вірити – це лише початок!