Дивовижна книга цікавого

 

Роман ПАСТУХ,

член НСПУ

 

Здивувати нинішнього «змобілкізованого» і «заінтернеченого» від вершин до низин читача дуже нелегко або навряд чи й можливо. Завдяки новітнім інформаційним технологіям та глобалістичним тенденціям розвитку нашої цивілізації він зробився гейби всюдисущим і всезнаючим. І все ж таки наважуся стверджувати, що відомий львівський поет, публіцист, науковець Петро Шкраб’юк зумів новою дивовижно цікавою книгою «Над простором і часом. Трилогія незвичайного» (Львів, Апріорі, 2017, 336 с.) значною мірою спростувати сказане вище. І зробив він це за допомогою не модних нині в белетристиці містичних або напівмістичних фантазій, нерідко ще й присмачених (мода ж!) грубою лайкою, а ретельно «вилущених» із десятків джерел упродовж десятиліть справжніх фактів.

 

Безсумнівно, ця книга поступово виросла з трьох десятків його поетичних і наукових книг, а найближче – з виданих у 2015 р. «Історій, прожитих тричі…», котрі заслужено удостоїлись прихильної критики. Як же стисло охарактеризувати й оцінити Шкраб’юкову «Над простором і часом…»? Мабуть, слід почати з визначення її жанру. Не утруднюватиму себе пошуком власних дефініцій, а спочатку послухаю самого автора. Сей твір, підкреслює він, не філософський чи богословський трактат, не монографія, художня повість чи роман. Се вільний, хоч і фактологічно густо задокументований, есей, а точніше – есеї, шанобливе схиляння автора перед дивом Всесвіту, красою нашої планети, загадкою буття, перед Всевишнім.

А я би додав до його визначення жанру книги ще такий умовивід. На перший погляд – нібито ніяк чи лише трошки пов’язані між собою – його «різнотемні» есеї все ж немов тісно притиснуті один до одного невидимими обручами, створюючи густу сув’язь, мереживо близьких і далеких у часі та просторі імен, історій, подій, випадків, бувальщин, фактів, спостережень тощо, почерпнутих із українських та зарубіжних джерел. Вони проходять через цілу книгу і тримають читача в полоні неослабної уваги до останньої сторінки.

Протягом читання книги не перестають хвилювати запитання: 1) чому з тими чи іншими відомими особами трапилось саме так; 2) що керувало їхніми вчинками; 3) як герої книги передбачили розвиток подій, чужі і свою долі; 4) яка незрима сила вела їх стежками-дорогами життя і виокремила з-поміж мільйонів інших?..

Мав намір проілюструвати окреслений дуже умовним пунктиром жанр многотрудної праці Петра Шкраб’юка якомога більшою кількістю прикладів з неї. Та позаяк «неможливо осягнути неосяжне», вдамся, даруйте за не надто вдале порівняння, до вибіркового «висмикування» фактів і цитат з розділів «Спадкоємці вічності, або Наближення до таїни», «Внуки Кассандри: в світі та в Україні», «Райдуга в сутінках, або Нотатки після ювілею». Водночас розумію: це важка і невдячна справа, бо так і кортить спрямувати від оглядового аналізу до банального переказування змісту. Але раз узявся, треба йти, постійно ухиляючись від такої спокуси.

Почну з «Руської трійці». Два її молоді учасники (згодом вони стали на різні позиції) Іван Вагилевич і Яків Головацький натрапили на середньовічні рукописи і крізь їхню призму зримо побачили могутню державу своїх далеких предків від витоків р. Німану (басейн Балтійського моря) до самого Чорного моря. Через пізнання великої минувшини рідного народу обидва діячі виконали напророчену їм долею культурно-історичну місію. Таким же слідом вічності є й гора Крилос неподалік сучасного м. Галича. Коли там у 1936 р. відкопали фундамент кафедрального собору князя Ярослава Осмомисла ХІІ ст., а в 1937 р. знайшли і саркофаг з його останками, на свято Успіння Пресвятої Богородиці у Крилосі зібралося близько п’ятнадцяти тисяч прочан. Прибули навіть жителі Волині, поляки, німці. Вони вклякали до молитви перед саркофагом, як у Києво-Печерській та Почаєвській Лаврах, цілували добуту з місця розкопок землю і брали її часточку додому як дорогу реліквію, оберег, талісман.

То був, констатує автор, поклик вічності, відчуття нащадками своєї кровної одності, духовної нерозривності з «тінями забутих предків». За процитованими ним словами Олеся Гончара, людина не безрідна, а успадкувала, ввібрала в своє фізичне єство довгі віки розвитку цивілізації. Її набутки стали нашим набутками, нашою пам’яттю, нашими безцінними скарбами. Співпереживання  нащадками давно минулих подій, їх одночасне перебування в різних епохах, окреслене терміном «історичний синхронізм», автор «трилогії незвичайного» ілюструє також маловідомими загалові прикладами. У переліку бачимо німецьку черницю Анну Катаріну Еммеріх, Новаліса, Джона Фаулза, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Лесю Українку, Богдана Лепкого, Олега Ольжича, Володимира Свідзінського, Ліну Костенко, багатьох інших українських і зарубіжних діячів. Нанизуючи зі сторінки на сторінку факти з їхнього життя й творчості, Петро Шкраб’юк урешті-решт приводить захопленого ними читача до іншого сталого вислову – «дежавю» («я це вже бачив», «це вже було»). Чому воно так, відповідь знає хіба що Господь-Бог, а прості смертні можуть лише висловлювати свої версії.

Друга книга трилогії присвячена передбаченням її героїв загальносвітового і національного майбутнього. Тут автор, кажучи його ж словами, наводить чимало усталених, переконливих фактів, пов’язаних з видатними людьми, яким не можна не довіряти, а також з літератури. Ось відома антична віщунка, донька троянського царя Пріама Кассандра. Задовго наперед вона провістила загибель міста Трої (територія сучасної Туреччини), але їй не повірили. Проте сталося саме так. Або взяти іншого персонажа античної епохи Лаокоона… Всесвітня історія знає багато прикладів того, якою важкою, невдячною, небезпечною і трагічною була доля знаменитих провидців майбутнього. Одних висміювали й принижували, других піддавали ганьбі та прокляттю, третіх проганяли з країни, четвертих ув’язнювали, п’ятих убивали, шостих… Щоправда, життя деяких інших закінчилось природною смертю.

Лише кілька прикладів з ближчої до нас історії. Вважають, що справдились основні  пророцтва французького поета-віщуна Нострадамуса, а деякі ще мають справдитись. Польський та совєтський гіпнотизер і провидець Вольф Мессінг не раз опинявся на волосок од загибелі через передбачення кінця диктаторів Гітлера й Сталіна і дожив до старості дивом. Американець Едгар Кейсі передбачив Першу і Другу світові війни, економічну кризу в США 1929 р., розвал СССР, винайдення лазера і десятки інших подій. Загалом же на його рахунку 25 тисяч передбачень, і абсолютна більшість справдилась. Інша американка Джін Діксон передбачила президентство і трагічну загибель Джона Кеннеді… Петро Шкраб’юк розіклав накопичені пророцтва на кілька груп: локальні, індивідуальні, що стосуються окремих людей; відчуття самої особи; передбачення загальнонаціонального або світового значення; передбачення за посередництвом письменників на основі аналізу подій або документів. До кожної з цих груп він наводить яскраві, вражаючі приклади і факти.

Коли говорити про випадки з життя українських діячів, то й тут не бракує яскравих прикладів, ретельно зібраних автором трилогії. Циганка наворожила майбутньому генералові Петрові Григоренку військову службу, участь у страшній війні, важку переслідувану старість. Мама напророчила тоді лише дев’ятирічному майбутньому письменникові-дисиденту Миколі Руденкові три одруження, четверо дітей, письменницьку кар’єру, важке життя і заслужену славу. Збулись йому і віщі сни, і про деякі з них теж можна довідатись із книги Петра Шкраб’юка. Як збулись вони й поетесі, авторці слів чудової пісні «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені» Костянтині Малицькій і ще багато кому. До слова, я міг би доповнити його розповідь низкою розгаданих снів, до чого мала дивовижний дар з дитинства моя хрещена і цілком неписьменна мама, глибоко віруюча селянка Текля Пищик, яка прожила 96 років.

Не менш цікаво за дві перші читається й третя книга трилогії автора. Тут «автор на численних прикладах розглядає різні аспекти людського життя у старшому віці». І знову – факти, факти, факти, факти. Всього лише 17-річний хлопець, а нині широко відомий український композитор Максим Березовський у хоровому концерті «Не отвержи мене во время старости» передав трагедію людини наприкінці земних днів. Це не може не викликати здивування: як юному композиторові вдалося написати такий «старий» шедевральний твір? Багато відомих людей вважали старість «світлим вечором віку» і пояснювали її своїми міркуваннями, з яких повіває великим досвідом, уважною спостережливістю, мудрим аналізом і глибокими висновками.

Подиву гідне і їхнє фізичне й творче, інколи майже рекордне довголіття, хоча чимало з них пережили страшні терпіння й муки. Для прикладу можна згадати останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, який жив у трьох століттях, прожив 112 років, а останні 25 років промучився в холодному казематі на Соловках. 105 років відлічила стражденна доля поетесі Ользі Дучимінській, 103 роки – поетесі на вигнанні Наталії Лівицькій-Холодній, 102 роки – композиторові Миколі Колессі, 100 літ – композиторові Станіславові Людкевичу…

Побутує думка ніби в поважному і навіть дуже поважному віці творча особа нездатна написати що-небудь вартісне, а тим паче створити шедевр. Петро Шкраб’юк спростовує її іншими переконливими прикладами. Літературознавець Григорій Костюк почав писати свої цінні спогади «Зустрічі і прощання» у двох томах сумарно майже на 1250 сторінок і не дожив до ста років лише три тижні. Класики української літератури Докія Гуменна, Василь Барка,  Ігор Качуровський продовжували творити і прожили відповідно 92 і 94, мовознавець Юрій Шевельов – 93, літературознавець Дмитро Нитченко – 95 років. Подібні факти знані й на Заході. Наприкінці автор наводить прізвища сущих літераторів та митців, які в такому ж або майже такому віці продовжують дивувати вагомими творчими здобутками. Чого лише варті кількатомові спогади Левка Лук’яненка або Дмитра Павличка!

Якби Петро Шкраб’юк переповідав зібрані приклади, факти і спостереження як доскіпливий історик або сухий статист, сумнівно, чи йому би вдалося заінтригувати читача так, як, дозволю собі тавтологію, вдалося. Ні. Як поет за покликанням з усією повнотою багатобарвної ліричної палітри, він майстерно, нерідко з цитуванням  переважно перекладених ним інших авторів і своїх власних віршів «до теми», робить тексти образними, пластичними, емоційними, отже, незрівнянно сприйнятливішими, і радо ділиться ними зі своїми читачами. Мені його есеїстичний твір нагадує знамениті есеї «Проби» Мішеля Монтеня, «Алхімію слова» Яна Парандовського – дарма що вони на перший погляд видаються непорівнянними. Мовляв, нумо ж разом зі мною ще раз огляньтеся і уважніше пригляньтеся, який прекрасний та неповторний цей Господній світ краси, віри, надії та любові, світ творчості. Бо щасливий той, хто вірить і творить.

До кого прийшла естетична радість і насолода «посмакувати» новою книгою Петра Шкраб’юка, ті мали звернути увагу на звучання низки російсько– і польськомовних прізвищ та імен «як у них», лише переданих українською транскрипцією. Так, у нього фіґурують Наталія Ніколаєвна (дружина поета Алєксандра Пушкіна), поет Лєрмонтов, прозаїки Фьодор Достоєвскій і Максім Ґорькій, Вєра Муромцева (дружина поета Буніна), політики Лєнін, Троцкій, Камєнєв, поети Ніколай Ґумільов, Маріна Цвєтаєва, Ніколай Рубцов, Людміла Грановская (його наречена), прозаїк Владімір Солоухін, Єжи Нємєнтовський (син поетеси Уляни Кравченко) і т. д. В такий спосіб автор ще раз привернув увагу до перезрілої проблеми перегляду нав’язаного нам колишнім російським окупаційним режимом традиційного написання не лише цих, але й багатьох інших чужомовних прізвищ та імен.

На жаль, наразі ні наші мовознавці, ні політики до неї ще не дійшли або, чого гріха таїти, попросту не доросли. Втім, і самому авторові не вистачило послідовності витримати вибрану методу до кінця, бо частина з перелічених вище, низка інших прізвищ та імен зберегли в нього звичне написання.

Віриться, що не лише вдячні читачі, але й поважний Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка гідно оцінить непересічну, нетрадиційну в нашій літературі працю Петра Шкраб’юка. Мені ж залишається висловити йому побажання неодмінно продовжити наповнювати її новими знахідками з метою довести до другого, доповненого та уточненого видання. Тоді книга матиме ще більші шанси прийти й до іншомовних читачів. Знаючи про талант, досвід, оптимізм, цілеспрямованість і працьовитість шановного автора, сподіваюся, що так воно й станеться. І тоді ми від усього серця ще раз порадіємо разом з ним із його творчої перемоги.

м. Дрогобич