Духовний хліб від Надії

або Притча про повернення до божественної сутності «Я»

Гуменюк Надія. Енна. Дорога до себе: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. – 256 с.

Кожна книга Надії Гуменюк, без жодного перебільшення, – це явище.  Маю на увазі  як прозу, так і поезію та драматургію. Інше питання, чи за нинішніх реалій український читач спроможний усвідомити,  яка це неповторна художня потуга.  Причому – не лише у вітчизняному, а щонайменше в загальноєвропейському  духовному контексті.  Це стосується й книги, що побачила світ порівняно нещодавно.

У романі «Енна» Надія Гуменюк осягає сутність «я» в екстремальний момент українського історичного буття (а коли в нас були інакші періоди?), на порубіжжі епох, коли, здавалося б, людяність приречена на нівелювання та крах. При цьому, на відміну від бранців європейської модерної атеїстичної майже  традиції, письменниця, творячи свій художній світ, звертає погляд у  бік Творця.

Відразу ж варто закцентувати увагу, що нове прозове полотно Надії Гуменюк  не вміщається в прокрустове ложе дефініцій, у тому числі – «жіночного роману»,  психологічної, філософської прози, провінційно-периферійного тексту, художньо-етнографічного життєпису.  Адже «Енна» – це максимально (чи по-максималістськи) чесний літопис української (жіночої) сутності, яка виявляє свою спасенну правду, закорінену в незнищенну  пам’ять,   аби, за  великим рахунком,  зі своєю  націєтворчою  перемогою не розминулася Україна.

Ця книга може сприйматися і як оповідь-сповідь від першої особи, і  як зібрані воєдино пазли свідомості, істинності. А водночас згадуване прозове полотно, у своєму тексті, підтексті й надтексті, –   своєрідне віддзеркалення  творчих постулатів     майстрині слова – це теж візія  шляху повернення до себе, до сутності, даної Господом.

У центрі художнього світу, створеного Надією Гуменюк у романі «Енна», доля Ірина –  Ірис – Енни,   яка, попри начебто вбивчий фатум реалій, тотальний глухий кут, усе ж  зуміла відстояти власне «Я»,  свій шлях. І це в буквальному розумінні життєдайне диво стало неминучим, оскільки вона не відреклася пам’яті, не заховалася від болю у світ ілюзії, псевдоспокою. Всупереч неймовірним, лиховісним пасткам, цинічній  стратегії нищення неповторної людської сутності.  «Перша думка: треба знову все забути. Забути, забути, забути!!! – вона наче й приймає облудні, спокусливо-примарні  принципи  «доктора Сніга». Та відтак дослухається до вродженого голосу пам’яті, совісті.    Але безпритульний пазлик уже   не піддається – вперто кружляє і кружляє,  обертається навсібіч, ніби намагається відшукати в часовому просторі  собі тотожні, зістикуватися,  зачепитися за них краєчками, утворити більшу площину, розширити територію. Спалахує ще одна картинка. Тоді ще і ще… Ніби хтось запускає ланцюгову  реакцію пам’яті».

Цілком вірогідно, цей «хтось» сам Вершитель доль, який завше простягне свою благу та всемогутню руку, коли людина спроможна не впасти у відчай, не стати бранцем зла.  Саме Він  наділив кожного з сущих, якими б не виявилися життєві лабіринти, всепереможним чуттям любові.  Ірина, не відрікаючись  цього дару, дослухаючись  до своєї світлої душі та закоханого серця, довірливо зізнається:  «Але мою пам’ять точно повертає моє кохання, мій Роман».

У своєму прозовому полотні Надія Гуменюк (передовсім устами  головного персонажа) апелює до фактора душі. При цьому автор не впадає в дидактику, а  натомість осягає своїм словом сутність праглибин.  «Моя душа – як «чорна скринька». Здається, це Беррес  Сніннер так називає людську душу. Але навіть він не писав про «чорну скриньку» з подвійним дном. А в мене вона саме така. Десь там, між першим і другим дном, під грифом «цілком таємно», заховано щось дуже важливе, щось, що було в моєму іншому житті. Тобто до аварії», – констатує (чи, радше, висповідується читачеві) Ірина – Ірис – Енна).  А відтак подивовуватиметься, зумівши не отруїтися вбивчим відчаєм.   Вона наївно, не озвучивши побажань, зізнаватиметься в собі, не уникаючи запитань без відповідей: «Якби ж душа не скімлила, як бездомне цуценя. Чого вона скімлить? Чого я не  можу почуватися щасливою? Імітація не допомогла». Зрештою, вона власним життєвим прикладом доводить, що на визначальні запитання не варто шукати відповіді, адже та  зрозуміла:  душа – прерогатива  Бога, частка Його сутності, що єднає людське  та Господнє  «Я».

Роман Надії  Гуменюк – унікальне прозове полотно, у якому нагадує про себе не лише вже приречена епоха, а й життєдайно проглядають візії прийдешності. До того ж колорит цього твору промовляє волинськими реаліями. Можна відчути, що ціла низка трагічних дійств відбувається в  історичних мурах, у яких вгадуються  як Олицький замок, так і В’їздова вежа  Луцького замку.

Та найсуттєвіше не в краєзнавчих чи історичних абераціях.   Надія Гуменюк переконує в «Енні», сповідуючи християнське віровчення і не впадаючи в святенництво,  вже як Митець із великої літери, ще раз нагадує, що  гріхопадіння може стати фатумом, межею, переступивши яку, вже  спалюєш мости бути з Всевишнім, залишатися собою.  Це зокрема стосується Бориса  Сніжницького. Він, будучи бранцем доктрини «Мы  наш, мы новый мир построим»,  зізнається: «Я працюю до сьомого поту – вдень лікую, а вечорами займаюся науковими експериментами, бо хочу зробити людей щасливими, хочу змінити світ, який Всевишній створив недосконалим». Отож  уже визначально  робить крок, після якого вже нема шансу на повернення. Тут не тільки підтвердження істини, що благими намірами вистелюється дорога до пекла. Наяву – глухий кут, у який  добровільно заганяє себе людина, яка «замахується» на іншу, ніж їй призначено,  іпостась, а фактично стає  бранцем слуги пітьми. У цьому ракурсі як вирок звучить риторика Ядвіги: «Ах, то ти будеш виправляти помилки Всевишнього?», «І що таке щастя без пам’яті? І хто ти такий, щоб її забирати?».

На совісті «доктора Сніга» – десятки, якщо не сотні знівечених людських доль.  Причому свої експерименти він проводить, переступаючи межу моралі, творить зло, самообманюючись, називаючи це благом. Навіть прийомній доньці, на запитання, де її  Роман, лікар-«батько» відповідає як «енній» (черговій піддослідній): «Ти все забудеш… Забудеш все те, що тебе тривожить, що болить. І знову будеш щаслива, як досі»; «Що ти вигадуєш? Я ж тобі вже: ніякого Романа немає і ніколи не було. Це все хвора твоя уява. І нічого плакати. Усе буде добре, серденько. Просто прекрасно! Треба дивитися вперед. Ми зітремо цю сторінку, вирвемо її, забудемо і разом зійдемо на п’єдестал. Ти ж допоможеш своєму таточкові!»

Однак Ірина, долаючи страх, не відмовляється від поклику любові, пам’яті, свого (даного Всевишнім) життєвого шляху. Усвідомивши свій справжній родовід, вона починає болісно торувати дорогу до самої себе.  Та благодатна енергетика любові, яку ввібрала в себе від найрідніших людей,  стає внутрішнім променем, який не дозволяє  розчинитися в пітьмі безпам’ятства. Ірина   (спершу на інтуїтивному рівні) відчуває фальш, жах псевдоістин, псевдофілософем  лікаря: «Нова епоха вимагає нового психотропного  препарату»; «Людська пам’ять – ось ключик до гармонії, спокою і щастя. Навчимося управляти нею – зможемо зробити людство щасливим… Ну  хіба це не щастя – стерти з пам’яті все погане, те, що мучить людину, переслідує, завдає болю, заважає жити у злагоді з собою і зі світом, нав’язує комплекси і зрештою вкорочує віку? Хіба це не щастя – почати життя заново, з чистого аркуша? Ось у чому моє покликання, моя місія на землі».

А вже відтак матиме нагоду переконатися, якою стане розплата «рятівника» людства, адже  він опиниться в психлікарні, розміщеній у колишньому княжому палаці (волиняни зазвичай вгадують колишній Олицький замок). А те, що вона побачить  у підвалі  покинутого лікарем  дому, схоже на фансмагорію: «…підземний бункер, схованка доктора Сніга. Лабораторія генія чи лігво андроїда?  Ось тут, на вузенькій кушетці, я лежала після аварії. Тут відбулося моє перетворення з  Ірини на Енну,  із закоханої і коханої жінки у неприкаяну самітницю». Тут, у підвалі, – й папки: експеримент №1, 2, 3…  Серед них – «величезна  чорна дерматинова тека з написом «Енна». У ній – і листи від Романа, й зошити, у тому й числі один із написом «SOS». «Воістину незбагненні шляхи Господні. Людина, яка стільки літ намагалася маніпулювати пам’яттю, доживає віку в повному безпам’ятстві. Що це, випадковість чи закономірна кара небесна? Хтозна. Але навіть якщо  це справді розплата за провини, я не відчуваю торжества, тільки тихий жаль до нещасної маленької людини, яка понад усе прагнула зрівнятися з Всевишнім», – зізнається Ірина.

Надія Гуменюк, попри  оптимістичний пафос, не  пропонує happy end. Так, Ірина  – у рідному селі Ожинка, разом із коханим Романом і Даником, сином подруги Богдани, чиє життя знівечив «доктор Сніг».  «На мить завмираю перед порогом, дивлюся на свою хату і думаю, що недаремно сюди приїхала, недаремно взялася білити і очепурити її. Ні, надаремно! Адже це моя хата! Вона – перша й остання ланка в тому складному колі, яке зробило моє життя. Без повернення до неї щось важливе так би й не відбулося, не зійшлося, не склалося. Тепер можна рухатися далі», – ділиться сокровенним Ірина.  Звичайно, цей шлях теж буде по-своєму драматичним.  Попереду нові суворі іспити. І їх, дасть Бог, вона зуміє скласти.  Адже Ірина  знає лаконічну істину-дороговказ: «Дякувати Богу!»

Безумовно, «Енна» Надії Гуменюк  має шанс стати  духовним хлібом і для нині сущих, і прийдешніх поколінь українців.  Якщо в книзі «Шуршик В. та інші», надзвичайно світлій, життєдайній епопеї краси та дитинної мудрості,  читачева душа співає (дозволимо собі перефразувати настанову одного з персонажів), то в «Енні» душа щемітиме від болю.  Адже життя – це дорога, коли страждання окреслює нетлінну сутність любові, дару від Всевишнього.