« Дух в мені примножить велич мого роду…»

 

(тема Євромайдану в творчості Ярослава Ткачівського)

 

 

Ткачівський Ярослав. Лицар свободи й любові. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ,2014. – С.165

 

Аделя ГРИГОРУК

 

Кожна суспільна епоха творить власний патос, який знаходить віддзеркалення в літературі й, зокрема, в поетичному слові. Доба останніх «трьох літ» ознаменувалася спраглими інтенціями українства до всеєвропейської єдності, усвідомленням себе модерною нацією й протестом проти маніпуляцій «власть імущих» стосовно магістрального напрямку нашого руху в історії, що, зрештою, й покликало в листопаді 2013-го українців на Майдан і вилилося в не бачену досі в світі Революцію Гідності.

Майдан не тільки розпочав відлік потужних суспільно-політичних змін в Україні. Він став каталізатором масштабного виплеску творчості, художньо-образного осмислення дійсності, втілення її у творах різних жанрів.

 

Тема Майдану не оминула і Ярослава Ткачівського, який з листопада 2013-го, судячи із заголовків віршів та їх датування, пише емоційно-поетичний і сконденсовано-напружений щоденник цих тривожних днів і  ночей.

У листопаді, на початку мирних маніфестацій, ще не підозріваючи кривавого розвитку подій, він налаштований на позитив, на мирну відповідь щодо європейських прагнень нашого народу. Тому свої думки, нитка за ниткою, вплітає в життєйську канву сучасності, поєднуючи їх з вимірами правічного буття:

 

Знов сонячна воскресне днина,

Всі ж знають: істина – проста…

Тут кожен з нас іще дитина

Христа.

Син Божий в суті та основі,

Він з нами в сні та наяву.

Я стверджую!.. І з Ним у Слові

живу!

 

Але вже після вчиненого над студентами насильства, побиття мирних юнацьких колон настроєвий ключ віршів Ткачівського різко змінюється: із розважливого і дещо філософськи-відстороненого він перетворюється на нервово-імпульсивний, стає моментальною художньою реакцією на реальні події. Так, поезія «Євромайдан», стилізована під виступ  пересічного українця зі сцени Майдану, має виразне політичне забарвлення, поєднує традиційне віршування з народницькою поетикою, містить алюзії  до актуальних політичних подій.

Народний промовець говорить схвильовано і щиро, не вдаючись до евфемізмів і називаючи речі своїми іменами:

 

Правду скажемо рішуче

про нестерпне та болюче:

У Верховній зРаді – «тушки»,

журналістів б’ють «тітушки».

Комуняк водив генсек –

нині ж править нами зек.

От часи… Злодійська ера

від нероби до прем’єра.

 

Ліричний герой поезії апелює до людей у формі, закликаючи не слухати злочинних наказів:

 

Не коріться тому чину,

що дає наказ злочинний

бити брата і старого,

й діточок… Побійтесь Бога!

Не ховайтесь за наказом.

Будьте з нами, станьте разом.

 

Його устами автор упевнює читачів у тому, що гряде невідворотна розплата тим, хто,  спекулюючи на народній вірі в справедливість добра, мрії про достойне життя в європейській сім’ї, підло обманював і обкрадав народ, а тепер творить цей кривавий злочин убивства:

 

Гей, прислужники цинічні,

покручі, манкурти ниці,

вам не вбити дух столиці

й душу рідного народу,

як не знищити свободу,

не вкрадете світлу мрію,

бо вже суд народний зріє

над шакалами-чинами

що знущаються над нами…

 

Гнівна напруга цих рядків підсилюється і їх синтаксисом: весь зацитований фрагмент за своєю будовою є одним реченням, що інтонаційно і структурно відображає живий схвильований потік людської мови. Мовні такти  тут мають дуже важливу особливість: вони посилюють переживання, психологічно насичують текст. Умотивовано напрошується думка: нікому не дано обдурити  народ, поставити його на коліна, поки він триває у часі й просторі, у своєму перманентному прагненні до свободи, у власній віковічній мудрості.

 

Українці, патріоти!

Це вас нині Божа мати

Всіх благає не дрімати.

Час новий  – Вкраїни Віче,

чуєш, мудрий чоловіче,

ні хвилиночки не гай,

в Київ їдь, з колін вставай.

……………………………

Всенародний дух не згасне –

українські нині гасла:

«Москалям – сибірські «тропи»

й «Україна – це Європа!»

Господи, спаси від крові

в Час Майдану, в час любові.

……………………………..

 

Хай живе віки віднині

рідне: «Слава Україні!»

 

Вірш «Євромайдан» у своїй народній стилістиці малює картину руху думок, переживань, дій повсталих українців, високе піднесення патріотичних почувань, нескореність і звитяжність їх духу. Висловлені від першої особи, ці почуття викристалізувалися з морального і соціального досвіду багатьох  десятків українських поколінь, а тому мають універсальний характер і переконливу силу.

Січень 2014-го в поетичному щоденнику Ярослава Ткачівського зафіксований  і такими поетичними рефлексіями, як «Йордан-ріка» та «Кров Соборності». Надзвичайно схвильовані за поетичною інтонацією, сповнені високого трагізму, обидва вірші містять  алюзії до конкретних  політичних реалій – великого здвигу людей, що прибувають на Майдан з усієї України, загонів спецпризначенців, що хижо чатують на повсталих за свої права людей. Письменник з глибоким болем говорить про смерть  Сергія Нігояна і Михайла Жизневського – вірменина й білоруса, які першими поклали голови на жертовний олтар  Київського Майдану за вимріяну свободу – свою і нашу.

Автор не йме віри, що мирні протести по всій Україні можуть перерости в криваву масакру злочинного режиму проти власного народу. Тому таким високим вольтажем сповнене запитання, поставлене ним на початку поезії «Кров Соборності», написаної 22 січня 2014 року:

 

…Чом в Україні, Богом даній

вбивають нелюди синів,

стріляють в юнаків й дівчаток,

у журналістів і в борців?

Невже їх кров – війни початок?

Не зброя ж – прапор в нас в руці!

 

Запитання, на жаль, риторичне, бо перша кров уже пролилася на холодний київський брук саме 22 січня 2014-го, і серця мільйонів українців зайшлися невимовним болем від цих трагічних утрат.

Іще не знаючи, що принесе завтрашній день, Ярослав Ткачівський ужив страшне слово «війна», в яке ніяк не хотілося  вірити. Однак воно все частіше зринає в свідомості, адже події в серці країни розгортаються дедалі динамічніше і тривожніше. Схвильована емоція поета звучить рядками віршів гостро-публіцистично, без художньої орнаментації – лише факти.

 

Горять вогні – це спалах волі,

лунають дзвони – душ набат,

бо жити злиднями доволі –

нам не страшний кремлівський кат,

який водицею Йордану

в соборі омивав лице, –

і в той же час синів Майдану

вогнем кропили та свинцем, –

 

пише він в поезії  «Майданівці».

Головний мотив, якому все підпорядковане у «майданівських»  віршах Ярослава Ткачівського, – віра в народну перемогу і готовність до останньої краплі крові боротися за неї. Саме тому вони позбавлені словесного нюансування, поетичної споглядальності. Лише біль і кров отримують у них світло та колір.

Емоційну напругу вірша «Майданівці» автор підносить  до верховин національної ідеї, об’єднавчо висловленої рядками:

 

За нами Правда і Свобода,

Європа з нами й цілий світ.

Майданівці, сини народу,

ви – України буйний цвіт!

 

За емоційністю інтонації, експресивністю лексики, публіцистичністю вислову цей вірш можна було б дефініціювати як вірш-плакат. Однак, писаний у дні найвищої напруги, смертельного протистояння народу і злочинної влади, яка не зупинилася перед кровопролиттям, він з тих «плакатів», які не будуть віднесені в безвісті вітром історії, а навпаки – набудуть пророчого звучання, бо свідчитимуть про ціну, заплачену за право називатися українцями і мати свою державу. У  кривавий тан  –  котрий уже в історії! – вступив тоді, в час Революції Гідності, й письменник Ярослав Ткачівський,  і це спонукало його звернутися до побратимів в прикінцевих рядках поезії такими проникливими словами:

 

«Майданівці, брати-повстанці,

Це – наш за Україну бій!»

 

У них – спадкоємність національної ідеї та патріотичного чину, що йде від дідів і батьків з далеких уже 40-50-х років XX ст., років Опору радянській окупаційній владі, коли за вимріяну Українську державу склали буйні голови десятки тисяч незламних борців – воїнів УПА. Вони рясно полили рідну землю кров’ю, однак вона не пролита даремно – зросло нове покоління патріотів, яке піднялося на Революцію Гідності, а тепер захищає  свою державу на східних рубежах від московських загарбників.

«Часом людоловів» називає Ярослав Ткачівський період протистояння в січні-лютому 2014-го і пише вірш під таким же заголовком, який є гострим, нищівним, реалістичним присудом режимові Януковича, що його автор іменує алегоричним «Звір», вкладаючи в це слово інфернальну сутність зла.

Вогонь викривальної інвективи поет спрямовує як на конкретних політичних  персонажів, так і на ті антинародні сили – партії, угрупування, що присвоїли собі право називатися «господарями життя». Він називає їх «казнокрадами», «сатрапами», «хижаками», «гнобителями», «хитрими лисами», «упирями», «сепаратистами», «комуністами», «самодурами», «бузувірами», «пихатими кровожерами», «пропащою історичною каламуттю»  і, звичайно ж, «людоловами».

Суворо, безжально, вичерпно. Така сатирично-гротескова галерея, на жаль, не є відстороненою  алегорією. Це реальні типи, які зневаживши закон, натомість узаконили власну диктатуру в Україні:

 

На люте полювання вийшли звірі,

полюють ненаситні в білий день,

як хитрі лиси брешуть у ефірі,

знай, викрадають упирі людей.

 

Автор гнівно таврує злочинну систему, позначену числом Звіра, і закликає до її знищення. А для цього треба з’єднати свої сили в боротьбі:

 

Пильнуймо барикади, риймо шанці,

бо цей Майдан – останній наш редут!

Ми – українці, воїни-повстанці,

благословенні дні до нас грядуть.

Ми разом – сила! Й кожен має віру:

Майдан не подолає бузувір.

Хіба хтось з нас повірить нині Звіру?

Бо й загнаний хижак – це лютий звір!

 

Знову письменник підкреслює духовну єдність між учасниками Революції  Гідності та воїнами-повстанцями, і ця нерозривність патріотичних інтенцій українців упевнює, що страшна влада тиранії буде подолана. Саме цю думку стверджує автор, будучи абсолютно переконаним, що час людоловів нарешті минеться. Поет пристрасно закликає змінити  світ і знаходить відгук в серцях мільйонів, готових на самопожертву в ім’я свободи і незалежності.

Приклад цієї жертовності – герої Небесної Сотні. З великим особистим болем автор, як і вся Україна, сприйняв загибель захисників Майдану від куль снайперів. Один із полеглих – івано-франківець Роман Гурик, студент-філософ, що за покликом юного серця подався в столицю захищати право на людську гідність.

Ярослав Ткачівський присвячує йому вірш «Герої не вмирають…», написаний від імені матері, що сповнює поетичні рядки особливим пронизливим відчуттям болю.

 

Урвалася струна – й завмерла пісня долі,

стих золотистий лан й небесна диво-синь…

Розпука в серце б’є: як жити маю далі,

коли в буремний час поліг мій рідний син?

 

У тужливому благанні материнського серця, в крижаній печалі найтяжчої втрати відчуваються єдині для всіх закони земного тривання й вічності буття. Але ця істина подається автором через призму відданості ідеалам добра, совісті, честі, готовності виконати синівський обов’язок перед матір’ю Україною. Тому такими природними в діалозі сина й матері є Романові слова:

 

«Матусенько, рідненька,

мене ніхто не вбив… Я – України дух!..»

 

Вірш «Герої не вмирають…» Ярослав Ткачівський завершує рядками, які за своїм значенням контрастують із початком твору:

 

…Бринить життя струна: весна, і зійде жито.

Й герої серед нас, бо в пам’яті живуть!

 

Усі вірші циклу «Євромайдан» об’єднані загальним християнізованим звучанням, що зумовлене морально-етичним світоглядом автора, а також щоденним перебігом життя на Майдані, де повсякчас звучала молитва – особиста, індивідуальна і з майданівської сцени, коли сотні тисяч людей з глибокою вірою зверталися до Господа за допомогою.  Ярослав Ткачівський з позицій християнської любові звертається  до антимайданівців, спецназу зі словами про Бога, віру, милосердя, гріх, однак зазомбованість системою робить їх глухими до таких звертань. Тому й падають ці слова, наче біблійні зерна, на скрижанілу бруківку, а по них грубими підошвами – лава за лавою – біжать беркутівці, вибираючи собі жертв. Поетове серце переповнюється болем, відчаєм, рішучістю й надією – ці рефлексії відчитуються в кожному тексті, звучать палкими словами з уст його ліричних героїв. Мовби виводячи алгоритм власної душі, письменник Ярослав Ткачівський завершує «євромайданівський щоденник» піснею «Україна». Саме піснею. Щоб її підхопили тисячі, мільйони, щоб від власного імені найсокровеннішими словами, видобутими із глибини сердець, прозвучало на всі широкі простори рідної землі:

 

Ясно-синє небо й злото-жовте поле…

Українська пісня лине знов у вись.

Чорнобривці-зорі та стрімкі тополі –

Наша це Вітчизна – нині і колись.

 

І цей дух  незламності примножує велич нашого українського роду, щоб утвердити його в земному просторі на всі майбутні віки.

м. Косів

№10 (198) 19 травня 2017