Дослідниця людських душ

 
 
Світлана Єременко. Терикони під літаком. – К.: Український пріоритет, 2016. – 280с.
 
Петро СОРОКА,
письменник, член ПЕН-клубу
 
Коли мені потрапила до рук прозова книжка Світлани Єременко «Терикони під літаком», про авторку я не знав нічого. І в книзі не було жодних відомостей про неї, тільки світлина й анотація. Зазвичай цього мені мало і не люблю читати тексти невідомих авторів, бо під впливом Сент-Бева звик до біографічної методи, яка радить на все дивитися і все оцінювати крізь призму біографії. Погодьтеся, що в цьому є певний сенс, бо стиль письма завжди похідний від стилю життя.
Однак під час читання  «Териконів…» мене не покидало відчуття, що якимось дивним чином все  краще і глибше пізнаю авторку, знайомлюся з головними віхами її життєвого шляху. Я розумів, що це може виявитися оманою, розповідь від першої особи однини в деяких оповіданнях та промовисті деталі в інших ще нічого не означають. І все ж постійно росла і міцніла думка: у «Териконах…» є речі, які вигадати неможливо, подібне можна тільки пережити, тому мусить мати біографічну основу.
Я не спішив зазирати в Інтернет, щоб перевірити себе, точніше, свою творчу і читацьку інтуїцію. Хотілося зберегти інтригу. І коли перегорнув останню сторінку, то в моїй уяві зримо постав образ донеччанки, талановитої журналістки, ярої поборниці рідної мови, яка зазнала переслідувань і гонінь за свої націоналістичні переконання й вимушено переїхала до Києва, а ще яскравої, красивої і чуттєвої жінки з тонкою вразливою душею, народженою любити і страждати.
Покопавшись в інтернеті, я переконався, що нітрохи не помилився, окрім того, що Світлана Єременко має добре ім’я не лише в журналістиці, а й літературі. Вона медіа-експерт, виконавчий директор Інституту демократії  ім. Пилипа Орлика, співзасновниця та перший редактор аналітично-інформаційного журналу «Схід»  (Донецьк), ініціатор створення Донецького прес-клубу, авторка книги «Живопис як молитва» про унікального львівського живописця-постмодерніста Олега Мінька, а за книгу «Терикони під літаком» отримала премію «Літературні відкриття року». Її твори  друкувалися в таких провідних журналах і часописах як «Київ», «Дніпро», «Березіль», «УЛГ». Рецензії на її книги в різний час написали такі знані «акули пера» як Іван Андрусяк, Михайло Карасьов, Ігор Бондар-Терещенко та інші. І як тільки  можна було проочити такі факти, не звернути увагу і не запам’ятати ім’я авторки? Та що вдіяти – живемо в огромі книг, тонемо у справдешньому океані інформації.
У книзі «Терикони…» – вісімнадцять оповідань і новел. Як прозаїк Світлана Єременко наділена рідкісним умінням передавати драматизм людських взаємостосунків, досліджувати нетрі людських душ, помічати там і виводити на світло найпотаємніше і найсокровенніше.
Центральна тема більшості її оповідань – любов у широкому смислі: до людини, Батьківщини, до життя… і кохання між чоловіком та жінкою. І, як правило, кохання драматичне, часто з трагічною барвою. Обмануті, ошукані, зневажені і скривджені її героїні гинуть або ламають собі життя через те, що стрімголов, бездумно і шалено кидаються у вир пристрасті. Така Наталя із оповідання «У прірві», що повірила пройдисвіту Оскару і потрапила в сексуальне рабство, такі Іванна («Шальки аптекарських терезів»), Аріадна («Помста»), Олеся («Оманлива мелодія саксофона»), Ізабелла («У відблисках чужої слави»)…
Любовні трикутники, соціальні виразки, чоловіча зрада, жіноча помста, розпач і роздвоєння, магнати і їхні «ляльки», наркотики і СНІД – це те, чого так багато на сторінках цієї книги, ніби тіней зловісних донецьких териконів.
Захопливий сюжет, інтрига, стрімке наростання подій – ось що головне для стилю Світлани Єременко. Вона зацікавлює читача, змушує його дочитати книгу чи бодай окреме оповідання до кінця, збурює його уяву і залишає в душі помітний слід. Її оповідання читабельні, психологічно-напружені. А ще вони дозволяють навіч побачити донецьку дійсність і глибше зрозуміти причини нинішньої кривавої війни. Це особливо стосується таких творів як «Терикони під літаком», «Донецька балада», «У прірві», «Сповідь наркомана», частково «Помста».
Побудовані у класичному стилі, з неодмінними зав’язкою, кульмінацією і розв’язкою, більшість оповідань однак не справляють враження виражено-традиційних, бо в них зустрічаються модерні вкраплення, цікаві творчі знахідки і прориви у трансцендентне («Софія», «Сповідь наркомана»).
У книзі чимало цікавих і хвилюючих сцен, прикметних деталей і фабульних поворотів. Добре враження залишають оповідання «Помста», «З першого погляду», «Донецька балада», «Та, що поцілувала очі», «Суперниця», «Дім не для мене», але найбільше мене зачепила невелика за обсягом новела «Запізніле каяття». Усього на п’яти сторінках розгорнуто велику драму позашлюбного сина, матері-одиначки і смертельно хворого батька, в якого інша сім’я та інші клопоти. Та річ не в сюжетних перипетіях, а в їх тонкій психології, переданій точно і доволі вправно, в образах і своєрідній атмосфері, яку вдалося створити авторці. Саме це оповідання свідчить про її чималий творчий потенціал. Майбутнє Світлани Єременко, як мені видається, саме в жанрі невеликої новели. Це омана, що такі твори вимагають меншої затрати сил і часу. Скоріше навпаки, адже розтягувати в літературі завжди легше, ніж ущільнювати і стискати текст до вибуховості.
У «Запізнілому каятті» все напрочуд органічне, ненав’язливе, вивірене і глибоко переконливе. Тут стислість такого плану, за яким проглядається масштабність образного мислення, психологічні і філософські узагальнення. Емоційний заряд не гасне до останньої фрази. У невеликому просторі новели є все: добре продумана композиція, яскраве проникнення у внутрішній світ героїв і недомовленість (запізніло кається не тільки батько, але і син, що не проявив більшої рішучості, й безвольна мати). І головне, що ніщо в цьому добре виписаному творі  не викликає заперечення, не сприймається як домисел, творча вигадка чи письменницька фантазія, а легко й природно сублімується з життям. Це означає, що авторка йде від живого побутового факту, а не літератури, що її психологія життєва, а не книжна.
Світ крізь жіноче серце, звичайно ж, переломлюється по-іншому, ніж крізь серце чоловіче, і з цього приводу не зайвим буде наголосити на жіночості прози Світлани Єременко, як суто естетичній категорії, що проявляється не тільки в тому як закохуються, страждають її героїні, як віддаються (еротичні сцени є майже у кожному творі), народжують,  виховують дітей, а й в описах їжі (суто жіночі кулінарні акценти!), одежі, багатьох інших моментах гендерного дискурсу. Ось кілька прикладів, що, сподіваюся, підтвердять мої спостереження.
«Сьогодні вона доклала зусиль, щоб увечері мати неймовірний вигляд. Свою коротку стрижку за допомогою фена, гелю та лаку для волосся трансформувала в оригінальну вечірню зачіску. Одягла вишуканий білий костюм: приталений жакет з подовженою обтислою спідницею, світлі туфлі на височенних шпильках. Подивилась у дзеркало, усміхнулась собі – лишилась задоволеною. Вже  дорогою до театру купила чудові білі, з ніжним зеленкуватим відтінком («декадансні», як називав цей колір один з її приятелів-художників), троянди». («З першого погляду»).
«Вдягла короткого халатика з декольте, який гарно увиразнював талію, туфельки на високих підборах, – вона ніколи не працювала в стоптаних капцях, як декотрі її колеги. Тримала марку в усьому: завжди була гарно причесаною, з легким макіяжем, чепурна, усміхнена». («Помста»)
«Алчевський був у джинсах,  кросівках та яскравій вільній сорочці, яка йому дуже пасувала. Він явно вирізнявся з-поміж усіх чоловіків своїм зростом, лев’ячою гривою смолянистого волосся. А ще, як виявилось, він мав щиру, відкриту усмішку…». («З першого погляду»)
Безперечно, вихоплена з контексту цитата не дає повного уявлення про виражено жіноче начало в стилі письменниці, в плині письма це відчувається гостріше і, як мені здається, виражено-демонстративніше. Трапляється, що й чоловіки-письменники колоритно розставляють гастрономічні акценти, однак у них це набирає гіперболічних або раблезіансько-гротескних кренів, що ріже око, на відміну від артистично-вишуканих, з відчуттям мудрої міри і тонкого смаку жіночих описів.
«Стіл ледь не ламався від вишуканих делікатесів: бутерброди з ікрою, різноманітні овочі, кілька сортів червоної риби, маслини, балик, французький сир з пліснявою, фрукти… Незабаром принесли форель, запечену з ананасом». («Помста»).
«Цього разу все було як завжди: квіти, музика, мої улюблені кальмари, салат з морепродуктів, сир, італійське біле вино… («Закохатися в Костя» ).
«Снідаючи смачними налисниками із сиром чи домашніми котлетами, Остап дивувався. Коли Олеся встигає ще й куховарити та наводити лад у квартирі».(«Оманлива мелодія саксофона»).
У стилі Світлани Єременко винятково важливу роль відіграє перше речення,  завжди добре продумане, вивірене, емоційно і подієво насичене, адже за нього не тільки має зачепитися читач, як за певну наживку, а й відчути: чи злетить авторка у високе небо художності, чи так і плентатиметься по землі.
«Автомобіль різко загальмував, і, здалося, посипались іскри» («У прірві»). «Останнім часом у моєму житті відбуваються дивні речі» (Дім не для мене»), «Останні п’ятнадцять років я щодня живу в очікуванні смерті» («Сповідь наркомана»), «Усе! Це кінець! Зараз впаду…» – вона задихалось від напруги…» («Перша доросла ніч у житті дівчини»). «Олесі Макаренко було лише тридцять, коли вона вирішила поставити жирну крапку на особистому житті й цілком присвятити себе синові, якому щойно виповнилося півтора року. Його тато пішов до іншої жінки, коли дитина тільки-но почала спинатися на ніжки». («Оманлива мелодія саксофона»).
«Описуєте, немов кладете мазки яскравих фарб на полотно», – каже головна героїня оповідання «Самотній еротоман» Емма художникові Ковжуну. Це ж можна сказати і про саму Світлану Єременко.
Авторка уміє створити зримий образ кількома короткими мазками (надмірна деталізація не для неї), але такими промовистими і влучними, що вони одразу ж постають перед внутрішнім зором читача і надовго осідають в пам’яті.
«Так Оксану Гордійчук, учорашню студентку, високу й гінку, затягнуту в джинси фірми Levis, у стукалках на високих підборах, з довгим, майже до пояса, розпущеним волоссям, зустріло місто, де мала жити». («Терикони під літаком»).
«Висока білявка з димлячою сигаретою в руці». («У прірві»).
«Данилові було 45, і він не шукав нових зустрічей. Іванна просто йшла навпроти нього в коридорі офісу. Була середнього зросту, трохи заповна, як на його смак, але не товста, з довгим волоссям, яке віддавало насиченим відтінком меленої кави. Вона просто сяйнула на нього жовто-зеленими очима – і він пропав. Одразу… («Шальки аптекарських терезів»).
«Мав цікаву зовнішність: лисий, причому череп вирізнявся красивою будовою. І, здавалося, аж вилискував білизною, крізь яку просвічували голубі вени. Високий лоб мудреця, довгий з горбинкою ніс, що їй чимось нагадував орлиний дзьоб. Гарно окреслені опуклі чуттєві губи. Чорні, немов два воронячих крила, брови». («Самотній еротоман»).
«Бог не створив у світі нічого красивішого, ніж жінка. Жіноче тіло – це сама досконалість», – говорить художник Кожухар. Коли читаєш такі оповідання як «Помста», «Перша доросла ніч у житті дівчини», «З першого погляду», «Суперниця» та інші, то бачиш, що це переконання не тільки її героя, а й самої авторки. А від захоплення досконалістю жіночим тілом один крок до опису еротичних сцен. Варто наголосити: еротичних, але не порнографічних (Світлана ніколи не дозволяє собі перейти ту тонку межу, що відділяє красиве від потворного, ніжне від грубого, пристрастне від хворобливого, а якщо рубікон переходять її герої, то авторка поспішає засвідчити свою позицію).
«… раптом Кожухар підтягнувся до Емми і почав цілувати її відкриті коліна. Від несподіванки жінка розгубилася, але швидко відскочила. Та Кожухар різко підвівся на ноги, схопив її в обійми, міцно притиснув до себе і рішуче впився поцілунком в груди. Емма намагалася випручатися. Те, що відбувалося, здавалося їй якимсь недолугим жартом. Але обійми все міцнішали, а поцілунок ставав все пристраснішим…» («Самотній еротоман»)
«Того дня вони кохались на березі річки аж до сутінків, а потім продовжили дорогою в автівці. І це було щось зовсім нове і свіже й неймовірно гостре за відчуттями. Іванна виявилась шалено темпераментною, вона шкрябала його кігтиками, немов кішка, аж мусив її зупинити, кусала за плечі, цілувала й посмоктувала його пальці і все ніяк не могла насититись. А він міцнів знову й знову після короткого відпочинку й сам дивувався, звідки беруться сили. Ця жінка збуджувала його як ніхто й ніколи». («Шальки аптекарських терезів»)
«Цілував її шию, груди, ніжно смоктав соски її грудей, а потім злегка покусував їх зубами, і гострі відчуття від цих пестощів віддавались їй аж десь унизу живота. Далі намалював поцілунками доріжку до пупка й довго цілував-вилизував цю ніжну впадинку, ніби намагаючись проникнути язиком усередину». («Помста»).
Сліди впливів теж не важко простежити. Відчувається, що Світлана Єременко як прозаїк виростала на хрестоматійних, класичних зразках і неореалістичний напрямок для неї визначальний. Культурологічні акценти в її творах, що називається, виставлені на щит, хоч озвучуються устами діючих персонажів, а не прямою авторською мовою, однак такі акценти винятково промовисті і недвозначні. Тут Моем і Гюго, Сарамаго і Юрій Шевельов, Симоненко і Малишко  (цитуються їхні вірші, що стали піснями), а ще Ігор Калинець, Іван Драч, Іван Дзюба та інші.
Важливу роль у творчості Світлани відіграють музика й образотворче мистецтво. Окремі оповідання побудовані на любові до них, намаганні глибше осягнути і зрозуміти їхню красу. Передусім ідеться про новели «Оманлива мелодія саксофона», «Самотній еротоман», «З першого погляду», «У відблисках чужої слави». Музика і барва допомагають передати енергію мислі і почуття, загострено-драматичний перебіг подій і, головне, – пронизливе відчуття проминальності. Це особливо стосується оповідань  «Оманлива мелодія саксофона», «З першого погляду» та інших.
Для стилю авторки характерні своя тональність, намагання заторкнути больові точки нашого життя, якомога глибше і повніше висвітлити драму падінь і зрад, людської підлості та зневіри. Але і віри! В життя, кохання, людину.
Тут цікаві знахідки на рівні фрази, зіставлення, аналогій, психологічних паралелей. У більшості оповідань свій високий градус напруги, бо генеративна основа їхнього сюжету – психологічна. А ще яскраво виражений соціальний дискурс.
У Світлани Єременко завжди те, що коїться в серці людини, дивним чином відбивається у природі, яка у неї жива, олюднена, дієва, активна і невидимим чином пов’язана з людським серцем, ніби разом уособлюють світову душу. Ось як виразно, густо і водночас хвилююче-зворушливо кладе мазки письменниця, коли людина і природа віддзеркалюються одне в одному і стають нероздільним цілим.
«Природа, немов відчувши його настрій, якось миттєво змінилась. Загримів грім, запалахкотіли блискавки – і на місто обрушилась могутня злива».
«Погода, як і настрій в обох, була чудова, природа милувала очі яскравою, як буває в середині травня зеленню, різнобарв’ям квітів. Літо обіцяло бути теплим, але не спекотним». («З першого погляду»).
Подібні приклади, безперечно, можна множити ще довго.
Тільки тоді наші твори мають цінність, якщо допомагають людям стати кращими, чистішими, вистояти у суєті буднів, допомагають побачити у світі  красиве і величне. Оповідання і новели Світлани Єременко саме з цього ряду і тому їх варто прочитати, варто впустити у своє серце.
Ми живемо в летючий і динамічний час. Таким має бути й наше письмо. Час великих епічних полотен канув у минуле. Це не означає, що відродження епічної традиції неможливе, але на цьому етапі життя мають домінувати стислі, вибухові й мозаїчні твори. Хто цього не відчуває, ніколи не потрапить у добру кон’юнктуру книжкового ринку, не матиме успіху в сучасного читача і приречений писати в шухляду або видавати твори  мізерними накладами.
Світлана Єременко не тільки гостро відчуває це, а й добре знає, що захищає, на чому стоїть, що тримає її на цьому світі, приносить крихту радості й щастя, від чого озивається душа читача, вищає і світлішає.
Окремої згадки заслуговує поліграфічне оформлення книги, проілюстрованої картинами відомих львівських художників Миколи Фалафівки і Миколи Шимчука, що суттєво поглиблюють зміст і допомагають глибше прочитати її підтекст.
 

м.Тернопіль

№21 (183) 28 жовтня 2016