«Де партизани, діду?…»

 

Рефлексії з приводу «Вибраного» Василя Герасим’юка

Наталя СИДЯЧЕНКО

До шістдесятирічного ювілею Василя Герасим’юка (серпень 2016) – відомого українського поета, лауреата Шевченківської премії – його не менш видатний земляк Іван Малкович видав у своїй «А–БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» «Вибране» поета. Йдучи до книгарні «Є» на презентацію, вирішила, що найкращим подарунком ювілярові буде прочитати книжку й написати розвідку про його художній світ. Хоча моя давня монографія називається «Мовотворчість українських і польських письменників», українськими митцями слова протягом останніх десятиліть майже не займаюся, варюся в соку польської поезії. «Отож, аби надолужити, а також для тих, хто так само вперше відкриє для себе поезію ювіляра щойно тепер, за цією ошатно виданою книжкою, напишу», – постановила. «Аnno Афини» називається. «Що воно таке? Грецькі Афіни так уяву поета полонили, аж виніс їх у назву?» – гадаю… Вже сам виступ на презентації багато чого прояснив і вельми заскочив…

 

Василь Герасим’юк – із мого покоління, про яке в одному з віршів згадав так: «Нам було по 30 – 35, коли розвалилась імперія. Від чиєї руки? Ми тоді половину шляху земного пройшли». На мою думку, подія, що трапилася незадовго до згаданого розвалу (26 квітня 1986 року), до руки, про яку запитує поет, мала безпосереднє відношення. Тисячі матерів тоді із немовлятами на руках, як і я, тікали із прокаженого, чи то пак, радіоактивного Києва. Серця наші кров’ю обливалися, голови завчасна сивина вкривала, а жах стукав у скроні: «Не-вже я те-бе, кри-хі-тко, на за-ги-бель по-ро-ди-ла». Ті матері тоді, як і я, проклинали: «Чого ж ви, СУКИ, зразу не сказали, що треба тікати…». Але про цю трагедію, принаймні у вибраному Герасим’юка, не згадано: чорнобильська хмара, видно, його часопростір обійшла стороною… Хоча він із мого покоління…

Мало того, Василь ще й однокурсник найближчої приятельки моєї молодості, з якою познайомилася 1980-го в Інституті мовознавства. Найкращі п’ятнадцять років нашого життя там… пройшли? Прогули! Яскраво і незабутньо! Багато з пережитого гідне бути оспіваним у віршах, здебільшого з подякою до небес за те, що життя, попри все, прекрасне. Але Надія досліджувала діалекти, а я, хоча й писала вірші на берегах дисертації, присвяченій таїні епітета, та не публікувала їх, вважаючи, що хтось напише краще. Скажімо, ті ж самі вісімдесятники, серед яких і Василь Герасим’юк. Однокурсниця часом згадувала про нього, якщо до слова випадало, бо вже ставав відомим, а потім ще відомішим. Одначе у своєму пізнанні української поезії я зупинилася на поколінні шістдесятих, зачарована була передовсім поезією Ліни Костенко. «Рецензований же нині поет», що мешкав (із року, мабуть, 1978-го) в Києві, десь поруч ходив: до того самого університету, тими самими вулицями й парками, але й не подумав написати про те, що хвилювало і захоплювало мене. Наприклад, Києва в його віршах немає (і Європою з грецькими Афінами, як виявилося, там і не пахне). Хтось може заперечити: «Як немає? Є в нього про Київ». Таким відповім: «Тоді ви нічого не знаєте про Київ, і передовсім його не любите. А моє місто варте великої, відданої любові». Мусила перечитати книжку вдруге, щоб налаштувати себе на те, що хотів висловити і висловив у своєму доробкові (та ще й «виборовому», адже «Вибране») Герасим’юк, а не те, що я очікувала від однокурсника інтелігентної і трохи богемної Надії Ігорівни.

А він, виявляється, гуцул, що тисячолітнім корінням уріс у рідну землю. Тому, хоч і живе понад чотири десятиліття в Києві, але тільки «на вулиці Івана Франка», попри те, що давно на Оболонь перебрався. Духом і душею, закодованою у віршах, він залишився там, серед рідних гір, зелених і пожовклих отав (найчастотніше слово його текстів). А ще – він носій страшної травми, яка власне й породила його поезію і сформувала панівний її тон. Точніше, не так сам поет зазнав травми, як його діди й батьки, яких цькували, переслідували, вбивали, виселяли з рідної землі за те, що боролися за свою волю й незалежність. Та саме Василеві провидіння дало дар виповісти їхні страждання і муки, їхній біль і жах у віршованому слові.

Я трохи перебільшила, написавши, що всі вірші породив біль. Є дуже сильні тексти, породжені благоговінням і любов’ю. Любов’ю до свого давнього роду, до рідної землі, робіт і звичаїв гуцулів, їхніх ритуалів. Наведу кілька цитат про «первісність» гуцулів, що тривала віками і лише за життя нашого покоління канула в історію:

 

Зранку отаву скосила,

за день висушила,

а ввечері – на різдвяний стіл…

І страв було дванадцять,

і сини її присіли,

а вона

пішла до стайні

народила на мерві

І до хати діда нашого внесла…

 

Або:

 

Не віриться, що ти застав полотна,

Які стелила мама на горбах,

І домоткана музика скорботна

Іще біліє

В каламутних снах.

 

Такі вірші вражають, бо щирі, сугестивні, як, наприклад, шедевр під назвою «Чоловічий танець»: Ти мусиш танцювати аркан. / Хоч раз. / Хоч раз ти повинен відчути, / як тяжко рветься на цій землі / древнє чоловіче коло, / як тяжко зчеплені чоловічі руки, / як тяжко почати і зупинити / цей танець. / Хоч раз / ти стань у це найтісніше коло, / обхопивши руками плечі двох побратимів, / мертво стиснувши долоні інших, / і тоді в заповітному колі / ти протанцюєш під безоднею неба / із криком по-звіриному протяжним (…)

Чи не менш геніальна поезія «Пам’яті Тараса Мельничука»:

 

…а за твоєю нервовою спиною в’язня

стояла коломийська ратуша,

де у вісімдесятому році

позаминулого століття

в’язень Франко написав  «Вічного революціонера»,

і тоді за пару місяців,

відзначивши 18 серпня своє п’ятдесятиліття,

сюди прибув Франц Йосиф,

і тут його тоді,

як ти мене тепер,

весело вітала вся Коломия,

і хіба тільки Коломия? – його вітали

всі гуцульські музики – можна лише уявити,

як разом заграли всі скрипки

і цимбали, флояри і дримби

та вдарили бубни,

а спершу озвалися всі трембіти

і роги – разом!

Бо хіба на таке може бути диригент? (…)

 

Влучно підмічено: справжньою любов’ю, справжнім захватом диригувати може лише Господь Бог.

Дуже гарну післямову Мирослава Лаюка до книжки долучено. Молодий літературознавець у ній цілком коректно виділив і прокоментував важливі для художньої картини світу поета образи землі й повітря. Все на цю тему правильно сказано. Утім, переважає у художньому світі Василя Герасим’юка (обмеженому в наших рефлексіях текстами «Вибраного») образ смерті і слова, які належать до цього семантичного поля. Така лексика конкурує в його ідіолекті за частотністю із згаданою отавою (та іншими назвами трави). Майже через сторінку, тобто у кожному другому або третьому вірші 176-ти поезій книжки, читач натрапляє на слова і словосполучення на кшталт: смертельний танець, предсмертна посмішка, смерть, померти, здохнути, небіжчик, покійник, мрець, мертві, трупи, нігті мерця, струпішіло, обмити (покійника), труна, домовина, поховати, похорони, могила, цвинтар, траурна рамка, журба і жалоба тощо. Важко таке читати. Серед страшних образів, які найбільше мене вразили, такий: «Браття і сестри!/ Сніг іде із одного неба / і вкриває до Божої весни / нашу Галичину, / прекрасну, як предсмертна посмішка, – так вигукує один із блаженних героїв його  чорної лірики.

Злу у світі Герасим’юка, як і ведеться, протистоїть добро. У цьому семантичному полі перебувають: «сімейні цінності», закарбовані в образі тата, мами і їхнього хлопчика на коні; смак афин (чорниць літературною мовою), ці ягоди символізують, крім перерахованих Лаюком значень, ще й «перший любовний досвід» ліричного героя, і, звісно, це знову і знову любов, це весілля, гуцульська молода, це краса карпатських потоків, галицьких містечок, традиційних занять, дружби, честі, це благоговіння перед красою природи, уособленої, зокрема, в образі квітучої черешеньки (хоча цвіт черешні  залітав в іншому часопросторі і в страшні баюри семантичного поля смерті).

Гадаю, що саме тексти про зло, за своєю значущістю і майстерністю художнього виразу, гідні увійти до скарбниці нашої культури, їх мають вивчати в школі, щоб знати правду. Пекельно страшна ця правда, але коли засвоюється не за сухими сторінками підручника (нині, мабуть, варто додати – вікіпедії), а через художнє слово, стає незабутньою. На мою думку, такі поезії Герасим’юка, як: «Прийшли вночі. »Твій, діду, син умер”»; «Що таке, мамо, Космач?»; «Коса»; «Восени, наприкінці 40-х»; «Я не знаю того, хто привів»;  «Веселі діди 47-го»,  –  повинен знати кожен українець. Повністю згодна із визначенням, даним в анотації до книжки – «один із найважливіших сучасних українських поетів». Бо він є співцем-жалібником не лише по давньому, первісному світові, що відійшов, а й по бандерівцях, по УПА. Причому слів таких у його поезіях немає, мабуть тому, що починав писати про жертовну долю своїх героїчних земляків тоді, коли ще й згадувати про це було заборонено. Тож спершу  дуже герметичні ці сенси постають через імлу алюзій, недомовок. А потім все виразніше і відкритіше вимальовується образ вояків, котрі, як відомо, довго не здавалися, не корилися радянській системі, набагато сильнішій тоді. Його земляки переховувались у лісах, перетворюючись на «звірину», на «воду і камінь». Але все ж, залишалися людьми. А їхніх родичів заслали, як і батьків автора, углиб неозорих просторів імперії.

В елегантної книжки, виданої у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», є один недолік. Не подано датування віршів. Можна лише припускати, що розміщено їх у хронологічному порядкові. Звісно, один клік на смартфоні, й Василь сам відповість на питання, який вірш коли написано, але ж не всі читачі мають привілей подзвонити до поета. Тож обмежуся умовною роллю пересічного, але вдумливого читача, і зроблю закид: для належного розуміння художнього тексту часовий контекст є дуже важливий, а його тут бракує.

Утім, нерідко трапляється, що час, у який книжка з’являється на світ, уносить свої корективи в її розуміння. Так сталося і з «Вибраним» Герасим’юка. Саме зараз горою піднялася хвиля з польського боку проти нашого прославляння упівців, Бандери. Гіперболізовано до небес Волинську трагедію, зокрема, у фільмі польського режисера Смажовського, який щойно вийшов на польські екрани. Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, виступаючи у тій самій книгарні  «Є» приблизно через місяць після презентації «Аnno Афини», розповідав про історію досліджень волинської тематики. Згадав, зокрема, що був спершу період, коли науковці в Києві гадали: «До чого тут ми, це ви, західняки, там із поляками «начудили», то й розбирайтеся», – а потім усе ж прийшли до висновку, що справа ця загальнодержавної ваги і загальнодержавної ганьби. Гуцульщина, звісно, не Волинь, і Василеві діди, що належали до УПА, його батьки, заслані у Караганду, не різали поляків, але дотичність  до актуалізованої сусідами тематики є безпосередньо близькою. Вирізьблені у віршах поета постаті були справжніми «бандерівцями». Зараз ця назва поширила своє значення, охопила просто усіх патріотів України, усіх прихильників європейських цінностей і неприхильників руського міра. Натомість, дехто, і зокрема у Європі, не розібравшись, вчинив ґвалт, що раз бандерівець, значить фашист…

Перечитавши Герасим’юкові тексти, слідом за істориками можу ствердити: справжні патріоти були НАШІ бандерівці, а НАШІ Гуцули заслуговують бути написані з великої літери, як це є польською щодо всіх національностей. Це НАШЕ героїчне УПА боролося за незалежність України, хоч мій батько, як і мільйони інших українців, у Другу світову воював проти фашистів у радянській армії. І це нас пацифікували у Польщі у роки міжвоєнного двадцятиліття (попри те, що серед моїх українських предків західніше Київської області ніхто не мешкав). Як і голодомор 1933 року – наш. Оце вже мій тато сам пережив, слава Богу, що вижив. Із перших вуст я про цю трагедію знаю, татових, із вуст моїх дядька й тітки, що на власній шкірі й костях зазнали страшного голоду у містечку Тараща Київської області, на власні очі бачили, чули на власні вуха крики божевільної сусідки, що з’їла власних дітей.

Людину не можна піддавати занадто жорстоким випробовуванням, бо за таких обставин вона перестає бути людиною – це вже навіть не цитата, це істина не лише з царини психопатології, а не раз підтверджена життям. Одні божеволіють, інші стають зарізяками. Через часточку негідників, яким тоді на Волині відібрало розум, не годиться усіх бандерівців фашистами називати. Як і забороняти прославляти Бандеру. Скажімо, Юзеф Пілсудський є видатним державним діячем Польщі. Можливо, якби не він, то в листопаді 1918 року Польща б і не повернула собі незалежності. Водночас за його наказом «пацифікували» українську меншину. То що, забороняти полякам прославляти Пілсудського? Ну, по-перше, для Польщі він справді герой (як, до речі, Чингізхан – для монголів), а, по-друге, це в принципі неможливо, щоб «якісь українці” державницькій нації щось забороняли. От в тому то й справа… Не так давно на власні вуха чула (на каві-брейку під час історичної конференції від сучасного польського історика): «Ukraina nigdy nie będzie wolną». Я переконана, що саме особи з таким світоглядом найбільше роздмухують оце волинське пожарище, але вони НЕ МАЮТЬ РАЦІЇ. А ганебні сторінки в історії кожного народу можна знайти. Тим більше, під час війни… Так, Волинь – це НАША ганьба. Та не такі вояки  визначають образ українського борця за волю, образ нашого героя.

Закінчу статтю цитуванням вірша «Веселі діди 47-го», хоча хотіла ще написати про образ ліричного героя, про діалектні слова, по концепт «гада» в ідіолекті Герасим’юка, про те, що гуцули невмирущі, але це буде іншим разом і не для газети. Отже:

 

Один – тільки ім’я.

Другий – тільки прізвище.

Гаврило і Хрущ.

Бійці першої світової.

Загублене покоління. Солдати

Республіки.

Один контужений у дев’ятнадцятому,

другий – сміхованець зроду –

навіть у заґратованому  товарняку

пізньої осени сорок сьомого

всіх потішав, мав мішок бараболі,

смажив на буржуйці тонкі скибки,

роздавав дітлахам, гудів:

– Ось побачите: доїдатимемо дома.

Партизани нас відіб’ють.

 

Коли переїжджали Дніпро,

Діти питали:

-Де партизани, діду?

Де партизани?

 

Коли переїжджали Волгу,

його слухав один Гаврило –

хоч один мусить мати надію.

Навіть тоді, коли мішок порожній.

 

Коли після довгого тунелю

в Уральських горах

у вагон мертвих понесли Хруща

із застиглою усмішкою на обличчі воїна,

Гаврило допитував сам себе:

-Де партизани, діду?

Де партизани? […]

 

…А ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ, ми це добре нині знаємо, хоч і лунає раз-по-раз тужливе «Пливе кача». Дідам із віршованої новели, процитованої вище, їхні внуки і правнуки своїм чином нині промовляють: «Та ось ми є, знову відбиваємося і відіб’ємося, обов’язково».