«Axis mundi» лірики Василя Клічака

 

Копана гора: лірика / Передм. Д. Дроздовського / Післямова. В. Герасим’юка / Василь Клічак. – К.: ВЦ «Просвіта», 2017. – 200 c.

 

Ольга ШАФ

 

Дмитро Дроздовський у передмові до нової книги Василя Клічака «Копана гора» слушно асоціює її заголовковий образ з «віссю світу» – архетипом-міфемою, що символізує осердя, стрижень, центр, вихідну точку, альфу й омегу світоустрою. Поетика назви підкреслює також й ідейно-почуттєву зорієнтованість віршів митця на особисту історію. Власне про неї – й однойменна зі збіркою балада, де образ Копаної гори, подібно до Шевченкового Великого льоху, асоціюється з прихованим до часу скарбом, життєвим, духовним потенціалом, жаданим і безцінним, який прагнуть здобути зухвальці. Пошукує за цим скарбом і ліричний герой Василя Клічака, адже «бути на плаву у цій життєвій круговерті» означає мати життєвий успіх, реалізовані мрії й наміри. Але крім того, Копана гора височить в осерді рідних місць героя, уособлює величну материнську фігуру, незрушну в часі й просторі, вічну й непереборну, бо її доцентрова сила навіть на відстані притягує своєю магічною красою і величчю.

Образ-символ світової гори в поезії Василя Клічака – на перехресті особистого та людського (громадського, національного). Інакше кажучи, з національних ґрунтів, з уламків людських доль, як з підніжжя гори, витікає особиста історія ліричного Я, цієї гори вершина. Водночас образ гори символізує часову вісь, де минуле є тією основою, з якої постає теперішнє – вістря гори – сьогодні. Отож, ця книга Василя Клічака – про власну історію, віддзеркалену в історії колишніх поколінь. Історія – беремо широко – це переживання своєї екзистенції в часі.

Вочевидь така тематична зорієнтованість книги Василя Клічака не нова для лірики. То в чому «родзинка» його поезій з їхнім упізнаваним художнім «смаком і ароматом»? Перше – у простоті. Критики зауважують «чоловічу вуглуватість», лаконічність, емоційну стриманість манери поета, що, припускаємо, створюють ефект простоти вірша. Але простота не лише в письмі чи поетичній мові. Світ для ліричного наратора складається… з сюжетів – подібно, здається, у прозі та есеїстиці земляка нашого поета, Тараса Прохаська. У форматі лірики сюжет, а точніше – мінісюжет, постає стислим, ущільненим «зрізом» буттєвого плину, водночас мікромоделлю світу, людської долі. Наприклад,

 

Лондон. Підготовлена юрба.

І в’їжджає урочисто Кромвель.

Так розпорядилася судьба.

Тріумфує натовп невгамовний…

 

…І ще пара коротких реплік, які окреслюють ситуацію ходи Кромвеля та його усвідомлення байдужості юрби до нього, адже вона прагне лише видовища. Цей сюжет – камінчик з мозаїки картини світу, де панує іронія долі, де натовп панує над особистістю.

За принципом нанизування сюжетів твориться воєнна поезія Василя Клічака (її основний масив уміщений у попередній його збірці «Вздовж дарованих Божих днів»). Війна – це сукупність значних і незначних подій. Такою вона постає і у віршах Василя Клічака: остання телефонна розмова заживо похованого під завалами оборонця Донецького аеропорту («Присутність Божої руки»), ризикована поїздка волонтерів до фронтової лікарні («Аргонавти»), поневіряння залишеного під час відступу оборонця Дебальцевого, який, утративши всі кінцівки, таки зміг повернутися до життя («Дебальцево») і т.д. Хронікальність, документальність зображених епізодів фронтової реальності (відомої авторові, як і більшості українців, із засобів масової інформації та соціальних мереж) зумовлюють не лише простоту, прозорість змісту воєнної лірики В. Клічака, а й дивне відчуття конкретності і водночас типовості людських доль у ситуації протистояння окупації – як нинішній «гібридній», так і усім попереднім.

Зі скалок родинних сюжетів реставрується й особиста історія ліричного наратора книги «Копана гора», як-от у поезії «Сповідь», присвяченій батькам поета:

 

Мама не любила твого тата…

Тож її насильно віддали

За вдівця, що мав окрему хату,

Не лише кожух і постоли…

 

Родинні сюжети вибудовують часову генеалогічну лінію в поемі «Ниті розмов і доріг». Автобіографічність епізодів у ній (наприклад, у фрагменті «Наприкінці п’ятдесятих»), хоча й прихована за гетеродієгетичною нарацією та анонімністю персонажа (він), теж створює відчуття хронікальності, літописності ліричної оповіді. Отже, незбагненний у своїй складності світ розбивається у художній свідомості Василя Клічака на сюжети, фрагментаризується, калейдоскопізується, але, зрештою, стає освоєним, зрозумілим і близьким. Стає простим.

На ефект простоти «працює» і прозаїзація ліричного наративу Василя Клічака. Емоції та суб’єктивні оцінки часто лишаються «за кадром» у його поезіях, адже вербалізується лише сюжетний каркас. Така стратегія вмотивовує відмову від засобів художньої виразності (для розповіді вони не так і потрібні), що означає домування автологічних смислів і майже прозове «випрозорення» (най дарує редактор цю ненавмисну тавтологію!) письма:

 

Він був, як мовиться, безхатьком.

Спав на горищах на початку.

А потім у сирих підвалах.

Чому велося так невдало?

Освіту мав якусь військову.

Служив.

Звільнився достроково.

Жонатий був. Маленька доня

Дружина гарна.

Добра доля…

 

Часом складається враження, що вірші Василя Клічака – «сценарії» короткометражних фільмів, відзнятих його уявою. Кінематографічна «сухість» тексту, отже, має компенсуватися «відеорядом», узятим з життєвого досвіду, доповнитися особистими переживаннями й оцінками накресленої ситуації.

Кінематографічність, «сценарність» поезій Василя Клічака корелюють зі ще однією важливою рисою його художньої манери – зорієнтованістю на суть подій і явищ, людей і речей. Поет має рідкісне вміння одним мазком закцентувати основну рису людської натури, єдиною промовистою деталлю оприявнити суть зображуваного. Посутність як домінанта поетичного мислення Василя Клічака найпомітніша в текстах-«біографіях», або «ліричних портретах». У збірці «Копана гора» таких чимало. Вони присвячені постатям В. Стефаника, Т. Шевченка, Ю. Гагаріна, І. Сікорського та ін. У циклі «Сім затихлих струн (поема-реквієм)» уміщено поезії, змістовно подібні до спогадів, послань. Вони умовно адресовані письменникам і критикам, які відіграли певну роль у житті ліричного наратора й уже пішли з життя, – Гр. Гютюннику, В. Забаштанському, В. Діденку, І. Римаруку, Л. Череватенку, А. Перепаді, Л. Талалаю. У своїй рефлексії постатей цих діячів культури ліричний наратор фокусує увагу на якомусь одному епізоді спілкування з ними, у якому вигранюється їхня сутність. Так, у поезії «Тютюнник» актуалізовано епізод, коли редактор Гр. Тютюнник, не задоволений чужим романом, виправив у ньому єдине слово, одразу змінивши твір на краще. Епізод не коментується наратором, але ясно, що надзвичайна чутливість письменника Гр. Тютюнника до мови є його посутньою рисою, яка запам’яталася назавжди. У поезії «Римарук» теж лірично реставровано епізод із досвіду спілкування наратора з указаним поетом – «водіння кози» по київських кнайпах, що раптом завершилося співом Шевченкових рядків біля станції метро «Хрещатик». Голос «трохи замкнутого, трохи загадкового» Ігоря Римарука несподівано для всіх зазвучав у той вечір, відкриваючи для автора цієї поезії всю сутність натури його друга:

 

так розкрився тоді

несподівано,

як це буває

з емоційними натурами,

які не в силі себе стримувати

від раптового враження.

 

У поезіях Василя Клічака, зокрема циклу «Сім затихлих струн», відчутне прагнення вловити й зафіксувати мить буття – «закадрувати», наче на фотокамеру, плинність світу й людських життів. По суті, зі скалок спогадів і вражень складається у свідомості абрис особи чи події. Видається, що в цих спогадах-враженнях і відбита їхня суть.

Посутність як вектор ліричної рефлексії Василя Клічака межує з її когнітивністю. Прагнення зрозуміти, пізнати рухає, як видається, суб’єктом його лірики. Він зазирає у підвалини суті речей і явищ, зокрема, у циклі «Ритми». Ще з погляду стародавніх античних мудреців-піфагорейців, ритм лежить в основі буття, синхронізує всі його сфери, відбивається в глобальних коливаннях ночі та дня, життя та смерті. У циклі Василя Клічака ритми молитви, попси чи коломийки, ритмічний гул мотоциклу міліціонера чи шуму гірських рік постають не просто звуковим обрамленням життя його народу, а його підґрунтям, його сутнісною основою. У давніх ритмах живе й відлунює минуле:

 

Різдва врочиста мить.

Глибинна суть молитви.

І чар правічних нить

Нагадує про ритми,

Якими десь жили…

 

Старенька мати лякається шуму мотоцикла, який нагадує «ритми облавників, пайдьошників», тож «ритми страху безсмертні». Ритми чужої музики – руйнівні для душі:

 

В маршрутках, у магазинах

зомбує московська попса.

Накрила нас павутина,

Нависли чужі небеса.

 

А от «ритми річок формують риси людських характерів», відлунюють у мові народу, по землях якого течуть:

 

Рибниця і Прут

Швидкоплинні,

розгонисті,

у повінь немилосердні.

Мої земляки

Говорять швидко,

ковтають склади,

скорочують імена:

– Васи’! Мико’! Марі!!

 

Точно підмічена у цій поезії Василя Клічака специфіка гуцульських говорів,  справді таки подібних до ландшафту, співзвучних з природними ритмами Карпат, відрізнена від степових – і говорів, і характерів, і річок – передусім з метою пізнати, усвідомити глибше сутність рідної землі, свого народу, власну.

Простота і посутність – домінанти художньої манери Василя Клічака, його «axis mundi» – творять шарм його поезії, зумовлюють її своєчасність і повсякчасність. Завдяки цим домінантам його вірші, сюжетно прозорі, закарбовуються в пам’яті, легко вписуються в культурний дискурс сучасності. Відкриті в них істини поповнюють скарбницю Копаної гори – української національної душі.