Український богоголос

 
До 90-ліття Дмитра Гнатюка
 
Дев’ять десятиліть назад у ці весняні дні народився великий український співак Дмитро Гнатюк. У ці ж весняні дні рік тому він відійшов у вічність. Великий вокальний Маестро обперезав своїми гастролями майже всі країни світу і зазнав нечуваного успіху, який не випадав на долю жодного українського митця! Та не одягнув корону, не став пихтіти на лаврах… До речі, прочитавши «Український богоголос», Д. Гнатюк віддарував один примірник її автору з таким написом «Андрійку! Спасибі за нашу дружбу, за цю геніальну, повну таланту і мудрості книгу! Спасибі за свято!!! Твій Дмитро. 04.10.2015 р.».

Михайло Сидоржевський

 
 
Андрій ДЕМИДЕНКО
 
САД ПОЕТА
Дмитро Гнатюк  кликав мене бути його сусідом по дачі – кілька літ тримав біля себе для мене ділянку на мальовничій Черкащині. Все кликав і кликав. А я все виправдовувався, що це далеко. Землею під дачу я все-таки придбав – поближче до Києва.
До останнього свого подиху пам’ятатиму, як запросив Дмитра Михайловича на оглядини місцини, а заодно щоб він благословив можливу закладку мого саду. Ями під саджанці приготував заздалегідь.
Запросити запросив, а от, признаюся чесно, я не вірив у цю затію. Вірніше, що він приїде. Жаданий гість виявився по-королівськи точним. І зразу ж взяв слово: «Андрійку! Твій сад я садитиму сам. У мене легка рука».
Робота кипіла до самого присмерку.
Дмитро Михайлович категорично відмовився від обіду, аби встигнути впоратися. Сад садив і огортав першою землею кожну яблуньку і грушку. Про щось розмовляв з ними, приговорював, лагідно ласкавив і розгладжував їхні стовбурці та гілочки. І кожній, я повторюю, кожній – такого ще не було! – співав «Многії літа».
А голос у нього – аж до небес. Зачули сусіди. Посходились, як на якесь диво. А Дмитро Михайлович продовжував керувати процесом – аж поки не завершили добре діло.
Потім, вже при лампочках, всі разом сіли за довгенький стіл на рахманній травичці й підняли повні чарки. І знову полилася його «Многії літа». Цього разу всьому саду і всім присутнім. А далі, зважаючи на прохання і незважаючи на свою втому, він співав людям і разом з людьми «Рідна мати моя», «Два кольори», «Чом, чом, земле моя». І люди вставали і плакали.
Дерева прийнялися всі і вже плодоносять. А люди все згадують і згадують той незабутній імпровізований концерт великого Майстра.
Його ж фірмовий швейцарський секатор і досі слугує моєму садові. Бережу я його, як свою зіницю.
…А сад у Дмитра Михайловича розкішний. Понад сто тридцять зелених крон. Це ж скільки любові треба віддати!
 
НЕ НА ТУ НАПАЛИ
Скажу не для преси. Був у їхньому сімейному житті період, коли Маестро ледве не «загубив» здоров’я своєї коханої дружини. Він якраз тоді перебував на піку своєї слави. Їхали, прилітали звідусіль: друзі, знайомі, колеги, міністри, цілими делегаціями іноземці. Всі прагли одного: поспілкуватися, побути в гостях у живої легенди. А в нього концерти – по 2-3 в день. Але найбільш настирливим вдавалося прорватися не тільки до «тіла», а й прикластися до столу, посередині якого розкошувала запечена гуска – фірмова смакота господині.
Завітавши на якусь хвильку-другу, пан Дмитро, перепрошуючи і знаходячись в абсолютній тверезості, покидав застілля. А щоб гості не так злилися, залишав замість себе Галину Макарівну. Тож вона – хоч не хоч – змушена була, ну хоча б іноді, пригублювати. От я собі й думаю: це ж яку треба було мати мужність, щоб встояти і вистояти. Та не на ту напали!.. А слава і тут дісталася Гнатюку.
 
ГУЦУЛЬСЬКІ КОЛОМИЙКИ
Непросто знайти в Україні людину, яка б не знала Дмитра Гнатюка як оперного гранд-соліста, як виконавця-доку естрадних чи народних українських пісень, романсів та солоспівів. Та, либонь, мало хто чув як звучать у його подачі гуцульські коломийки. Драйв неймовірний!
Його голос струмує по них, мов кришталь-вода гірською рікою. Він то розбурхує слово грайливістю, то хмелить ним, то голубить його, як срібні потоки каміння на своєму шляху.
І все це – з пракоріння…
І всі слова чути, як ті дзвіночки. Адже дикція – еталонна!
 
ПОРЯТУВАТИ ВІД БІДИ
Спогади. Спогади…
Гастрольні кілометри…
Скільки ми відмахали по них. Скільки здійснили спільних виступів на сценах. Скільки поставили концертів. Скільки виручали один одного. А одного разу, пригадую, Дмитро Михайлович мене просто-таки порятував від біди. Сталося це зимового вечора на Вінниччині. Після концерту ми йшли до автомобіля, який мав нас відвезти до Києва.
Раптом я провалююсь майже по коліна в яму з крижаною зашерхлою водою, яку не помітив.
Дмитро Михайлович забігав біля мене. Поміг вибратися. Змусив повернутися до Будинку культури.
Розтирав мої задубілі пальці.
А вгледівши, що я не маю сухих шкарпеток, зняв свої. Білі, довгі, красиві, волохаті (цей чоловік виявився запасливим – натягнув собі на ноги по дві пари) і наказав вдягнути. Потім налив коньяку, не забувши й себе. І так, сердешний, розхвилювався, що залишив свій модний капелюх.
Той капелюх став привабливим експонатом місцевого краєзнавчого музею.
А його шкарпетки я не повернув. Лежать, як реліквія, у моїй шафі. І не віддам їх нікуди. Хіба що продам колись на аукціоні. Жартую, звісно.
Отака правдива історія.
 
АТАКА КЛАВІРОМ
Наш Герой України мав чудовий поетичний смак і відчуття. Вельми вимогливий у виборі пісень. Авторська братія – композитори і поети – гасала за ним роями. Та взяти творчий шлюб вдавалося одиницям.
Пригадую випадок. Стоїмо ми якось на Майдані Незалежності, де нас щойно відзняло телебачення. І тут я потилицею відчуваю, що Гнатюка хтось висліджує… Підбігає захеканий, у джинсах, молодик. І зразу ж атакує його своїм клавіром: «Дмитре Михайловичу! Я композитор. Цю пісню я написав спеціально для Вас! Ось побачите, Вам сподобається».
Дмитро Михайлович хутенько пробігся по нотах. І так же хутенько повертає клавір композитору: «Друже, пробачте. Але мелодія – не дуже…». «Чому?» − здивувався той. «Забагато нот» − не то серйозно, не то жартома стиха відповів Маестро.
 
НАЙДОРОЖЧИЙ КОНЦЕРТ
Пам’ять − наше життя.
На її сторінці 1986 рік.
Районне містечко Городенка збуджене і уроче: старі й малі – всі спішать до Будинку культури почути концерт Дмитра Гнатюка, який приїхав на свою малу батьківщину. Це була дяка родині, що дала йому життя, такий талант, що вибився з такого глухого села в люди.
В залі сидять і стоять – ніде й голці впасти. Він добре розуміє: можна добитися признання будь-де, та в своїх земляків – це завжди найскладніше.
Все найкраще і найдорожче із його репертуару звучало в цьому розлогому концерті. Але найприкметнішим було те, що серед слухачів був його батько Михайло.
В якусь мить, незчувшись, напевно, і сам, як це сталося, Дмитро спустився до нього в залу, став на коліно, і поцілував руку.
Це було потрясінням для всіх. І було воно промовистішим за всі слова. Будинок культури розносило від гулу оплесків! І цей концерт став йому найдорожчим з усіх.
 
КАРТИНИ, ЯК ЛЮДИ
Як ревний шанувальник образотворчого мистецтва Дмитро Гнатюк – колекціонер із великим стажем. Його колекція серйозна й авторитетна. Їй роздають гучні похвали. Нею захоплюються. Пишаються. А її власнику – заздрять…
Ніхто в наш сущий байдужий час не перепитав Д. М. Гнатюка: «А яким здоров’ям вона Вам дісталася?»
Окремі, ще за радянської доби, викуповував у музейних запасниках. Інші отримував як плату за концерти. І все збирав, збирав… А скільки виїздив! Скільки обійшов! Скільки вистояв ночей у вагонних коридорах із своїми потрощеними картинами. Бо не поміщалися розмірами в купе. І як не раз в стоячому біля нічного вагонного вікна стрункому чоловікові пасажири впізнавали народного артиста СРСР. І скрушно хитали головами. Бо не могли второпати, чому він стовбичить із підозрілим пакунком у коридорі.
Тоді картини не потрібні були нікому. Всіма забуті. Покалічені і розбиті. Полущені і порізані.
Вони догнивали і вмирали в сирих запасниках без надії зустрінути людський погляд.
Але ж картини, як люди: їх треба любити і оберігати. І дорожити ними. Цього Д. М. Гнатюк дотримувався свято.
І зважте, панове. Всі реставраційні роботи він провів за свій власний кошт.
І як тут не процитуєш високочолого ювіляра: «Моя колекція – надбання України».
 
«РІДНА МАТИ МОЯ»
«Рідна мати моя…»
Голосом чи подумки хто з нас не співав цю велику пісню. В творчій біографії видатного співака і в духовному бутті українського народу «Рушничок» височіє знаменно. Ця пісня живить нас, як хліб і вода, як сонце і Україна, кличе до себе серце людини й серця поколінь.
Як же створювався шедевр насправді? Без ретуші. Цю святу історію переповідаю, що називається, з перших вуст. Свій спогад озвучую вперше.
У студентські роки я, безвусий поет, нерідко бував у гостях у знаменитого Платона Майбороди. Він мешкав у будинку композиторів на вул. Калініна, нині вулиця Софіївська – це за 50 метрів від Софіївського майдану в напрямку Хрещатика.
Незабутні ці гостини!
Платон Ілларионович, його мати Одарка Єлисеївна та його дружина, солістка Київської державної філармонії Тетяна Василівна Винниченко-Майборода, ставилися до мене приязно. І, бувало, балували чаєм, а іноді й обідом – жаліли студента. Зазвичай це були борщ і вареники – улюблена їжа Платона Ілларионовича.
Того дня я прийшов до Майбороди взяти інтерв’ю за завданням газети «Молодь України». Чемно привітавшись, він прямо з порога жестом запросив мене до свого невеликого кабінету, де майже його половину займав великий рояль, на якому яснів розгорнутий, вишиваний червоним, український рушник. Під ним – папки із розсипаним нотним папером, помережаним авторськими мелодіями. На стіні – дуже виразний та привабливий чорно-білий художній портрет господаря.
Дещо згодом зайшла Одарка Єлисеївна, матір композитора, занесла нам чай із коржиками. Затим сіла на стілець трішки перепочити.
Під час чаювання запитую: «А тепер, Платоне Ілларионовичу, декілька слів, будь ласка, про пісню «Рідна мати моя…». Кого першого запліднила ідея створення? Як довго Ви зі своїм незрадливим другом і побратимом поетом Андрієм Самійловичем Малишком її писали?» Платон Ілларионович крутнув головою: «Та я вже стільки про неї наговорив…». Тут раптом озивається Одарка Єлисеївна: «Андрійчику, синку! Давай я тобі розкажу так як було. Бо все проходило на моїх очах. Ми з Малишком Андрюшою жили тоді ще в одній квартирі. Так от, заходжу до них, а вони щось там длубають, про щось буркотять, стиха лаються між собою. Я й кажу: «Що ви там, хлопці, все пишете й пишете про одне й те саме… Ви б краще написали, скільки я ночей недоспала, скільки тебе, Платошко, і твого брата Жору я на зорі проводжала в дорогу, скільки своїх очей я виплакала вам услід…». Вони зиркнули один на одного, потім глянули на мене, і зразу ж стали – мов їх підмінили. Й не зронивши ні слова, зачинилися. І вже не виходили – ні опівдні, ні ввечері… Я ж переживаю…
Під ранок прочиняю двері: а там диму – хоч сокиру вішай. А за роялем, бачу, сидять мої хлопці – голі по пояс, але щасливі, мов діти. А загледіли мене – разом підбігли, взяли за руки, і почали навперебій – чуть не злякали: «Мамо, мамо, послухайте! Це про Вас».
Платошка відкашлявся й почав першим: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала…». Затим, як вмів, співав Андрюша. Далі вдвох. Я ж слухала й слухала… А потім ми обнялися втрьох – і вже не стримували сліз… Отак, це синку, було».
Платон Ілларионович додав: «Орлиного польоту пісні надав Дмитро Гнатюк. Великий співак із колосальним діапазоном душі. Через цю пісню я з Дмитром був полаявся. Бо коли він показав мені й Андрію її вперше, я був категорично проти запропонованого ним темпу, темпу, без якого її сьогодні не уявити. Мені здавалося, що темп має бути швидшим, я настоював на цьому. Та Андрій Малишко прийняв сторону артиста і сказав: «Платоне, у Дмитра своє бачення. Не заважаймо йому».
Любов’ю і найдорожчим неповторний «Рушничок» зігріває світ.
 
ОПЕРА НАДИХАЄ
Привітне, затишне кафе. Густий аромат кави. Сонячне проміння окреслює на фоні ранкової блакиті силует Київської опери.
«Дмитре Михайловичу! Що значить для Вас оперне мистецтво?»
«Опера зробила мене митцем, співаком. Національний оперний театр – це мій батько, а українська пісня – моя мати. Це велика школа. Це великий Храм музики світових і вітчизняних класиків.
Я тут виріс і постарів.
Тут співали справжні корифеї, з якими мені випала честь бути на сцені, товаришувати і дружити. Особливо з Борисом Романовичем Гмирею і Єлизаветою Іванівною Чавдар.
Опера – це прекрасно!
Ставленням до опери визначається культура нації
Ходіть в оперу! Опера надихає».

№6 (194) 24 березня 2017