Таїна Андрія

 

Іван ДРАЧ,

Герой України, лауреат

Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Що відзначають у потужному поетові завершені знавці української культури? Вміння знаходити в безмежному морі слова на перший погляд прості, але образні й живильні конструкції, які відповідають таємничій субстанції поєднання поета і читача, слухача і пісні. Такий рідкісний дар поета і поета-пісняра вражає і захоплює – тисячі і тисячі сприймають його, зливаються в унісон з його поезією і тішаться від радості  співпереживання.

Олесь Гончар і Квітка Цісик, Микола Вінграновський і Андрій Малишко ставили йому найвищу оцінку. А як вони аргументують своє сприйняття, високу планку подоланого. Олесь Гончар: «Андрій Демиденко – видатне явище в нашій національній культурі. Андрію! То не Ви писали, то сам Бог водив Вашою рукою, коли народжувались рядки:

 

Сяду з вами на порозі.

Поклонюся я землі.

Стану справжнім, як природа,

Як вечеря на столі».

 

І що б, здавалося, в цих простих, вже знаменитих, і в той же час у чомусь тривіальних словах, щоб притуляти їх до самого Господа Бога, як це зробив патріарх нашого красного письменства? А вміння в найпростішому знайти найдовершеніше, в побутовому – величне, у звичному – дивовижно незвичайне. Вічне.

 

Уславлена американська співачка Квітка Цісик знаходить правду його творчості на тій же дорозі, що і Олесь Гончар: «Коли я зачула пісню Андрія Демиденка «Скажу вам, дочки і сини», то не могла заснути. Що більша я прагла її забути, то глибше вона в’їдалася в мою суть. В ній мудрості вистачить на всі пісні…». Процитую уривок із цього теж добре відомого вірша:

 

Можна знайти в природі півтони.

Можна життя спинити на півслові.

Але нема – напівціни.

Але нема – напівлюбові.

 

Ніщо даремно це мина.

Напівсльози ніхто повік не зронить.

За все в житті – ціна сповна.

За кожну мить! За кожен подих!

 

Приєднуюся до думки високих авторитетів.

Коли по телебаченню шість годин тривав авторський вечір поета, то вся глядачева зала була в пориві єднання, у великому духовному суголоссі.

І це істина. Треба було бачити ті просвітлені всі без винятку обличчя, ті без винятку зворушливі і замислені погляди, пройнятися тією причаєною і сповідальною атмосферою зали. Слово йшло до серця.

Серце сприймало слово. Палац «Україна» вражав і кількістю народу, і рідкісним градусом признання і захоплення. Наче став велетенською українською хатою, що зібрала весь український родовід від Сяну до Дону. Голос його – це голос таланту Андрія Демиденка.

Може, таїна таєн полягає саме в тому, що поет володіє магією первослова, первопочатку, первісності.

Адже насправді рідко кому дається і такий унікальний пісенно-поетичний дар.

Чимало із тих прекрасних віршів, прочитаних тоді А.Демиденком, перекочувало до його нової схвильованої і хвилюючої поетичної книги «Вибухають кульбаби». Сама її назва – образ несподіваний, інтригуючий, злютований із людською долею.

Збірка цікава. Багатогамна. Просвітлена і зболена. Не виколисана в коконі вузьких емоцій. В ній нуртує час і живий поет. Його поезії стукають у серце і будять думки. Вони – «на відстані душі, на відстані сльози» під кожного з нас.

На вістрі оголеного нерва сприймаєш його знаковий вірш «На передку війни»:

 

Я ще не знав,

Що буде тризна по мені –

Й Вкраїна стане перед строєм…

І дощ чи сніг мене покропить.

Я ще не знав, що так люблю її!

Я сам пішов, пішов в окопи.

 

Така поезія перемикає горло…

Тема України для автора взагалі сповідальна:

 

Молюсь на твоє обличчя,

Мадонно Вкраїно.

Іду крізь твої сторіччя,

Мадонно Вкраїно.

(«Мадонно Вкраїно»)

 

Пригадую, на останньому своєму вечорі в Будинку письменників поет презентував дуже сильного вірша «Все в Україні, як треба», який мене вразив і пам’ятається і досі (нині я читав його вже в збірці). Там є строфа:

 

Все в Україні, як треба,

Тільки одне не збагну:

Ходять багаті по небу,

Чом же народ мій – по дну?!

 

Глибинність і висока простота таких рядків свідчить про Шевченкову науку.

А ось зовсім інша бентежна і філігранна дума митця. Відчуття таке, що його осінні вітражі дихають і своїми барвами зійшли на папір:

 

Князює осінь.

Гойдає даль осінню браму.

І обрій зве у свій червлений грот.

І як сонет, із спозарану

Кружляє листя, де не гляну,

На золотаві клавіші

осінніх нот!

Збирає осінь ікебану.»

(«Князює осінь»)

 

Андрій Демиденко – поет тиші і грому:

 

Забреду я від себе й від гомону,

Хмільну річку убрід перейду,

Полікую себе тиші мовою,

І у тишу лицем упаду!..

(«Забреду, де озера…»)

 

Поет метафори:

 

Чуприниться вітер

І баркароляться трави…

(«Розчахнуло світання»)

 

Поет-філософ:

 

Боже!

Як темно при світлі!

Боже!

Як гірко від слів!

(«Боже! Як темно при світлі!”)

 

Не сплять літа –

Стають кругами під очима.

(«Не сплять літа”)

 

А який же він лірик!:

 

Зірвався жайвір у блакить,

І котить пісню в трави ранні…

А он лілея на воді –

Неначе зірка на світанні…»

(«Зірвався жайвір у блакить»)

 

Сніги, сніги,

Як білі, білі мрії.

Сніги, сніги,

Як білі, білі солов’ї.

(«Білі солов’ї”)

 

Ці небеса –

Чоло землі!

А ця земля –

Черінь небес!

(«Ці небеса»)

 

…Чорнобиль. Скільки мовлено й писано про нього. Здається, вже вичерпано метафори і епітети. Та цей поет не здався. В чотирьох своїх стислих рядочках зумів передати всю гіркоту і трагізм постчорнобиля:

 

Може, з тужних днів і дат

Вернемось колись…

Крізь підлогу наших хат

Проростає ліс.

(«Чорнобиль. XXI вік»)

 

На окрему увагу заслуговують дві поеми Андрія Демиденка «А на Хрещатику, а на Грушевського» та «Титанічні антиподи». Якщо перша вже широко відома і апробована самим Майданом, то друга щойно створена і по-новому розкрилює одвічну, планетарну тему…

Проймаюсь заключним віршем книги:

 

Бунтуй, творець!

Твій храм – народ!

(«Возводить час і вергне силуети»)

 

Чи можна сказати сильніше!?

Отож – спершу було Слово. Слово було те у Бога. І слово було Бог… Ці первопочатки нашого мислення, які запосіли в матрицях нашого буття, заповідають нам велику відповідальність перед Словом. Ми спостерігаємо, як дитина слідом за мамою намагається навіть не вимовити слово, з лише плямкає губенятами, вона лише готується до великого акту людської життя – вимовити своє Первослово. Рідною мовою. Рідним маминим дихання, подихом, видихом, зітханням. Вигуку спершу не буде. Навіть у того, хто згодом буде себе готувати до долі Олександра Македонського чи Демосфена, Наполеона чи Андрія Демиденка. Спершу буде намагання оволодіти бодай одним словом-словечком. Скоріше всього, що це буде слово «ма-ма», душа якої так неповторно засвітилася у вірші нашого поета:

 

А душа Ваша – яблуня,

Золота-золота!

А душа Ваша – явором,

Як літа, як літа.

А в душі Вашій сонячній –

Доброта-доброта!

А без Вас світ довколишній –

Сирота. Сирота!..

(«Я дивлюсь на Вас, мамо»).

 

№5 (193) 10 березня 2017