Перерваний візит

 

 

Юрій БЕРЕЗА 

 

Це було рік тому. Дзвінок брата – як грім з ясного неба: «Помер Василь Іванович Кравчук!».  Защеміло серце: не стало земляка, старшого колеги і вчителя…

Пригадалася історія шестирічної давності. І весела, й сумна водночас. Тоді, червневого дня, ми з Василем Титечком, молодим  письменником-гумористом, якому Василь Іванович, як колись і мені, давав рекомендацію для вступу до Національної спілки письменників України, відгукнулись на запрошення подільського дотепника взяти участь у його ювілейному творчому вечорі, що мав відбутися в старовинному Ізяславі. Сіли в Рівному в маршрутку і поїхали. Дорогою вирішили зателефонувати Василеві Івановичу і повідомити, що ми незабаром будемо на його батьківщині. Аж раптом  ювіляр з подивом запитує: «А чого ви, Юрку, сьогодні вирушили в путь?». Здивувався почутому й запитав Титечка:

– А яке нині число?

Молодий колега зиркнув на годинник і відповів:

– Сьоме червня…

Мені стало не по собі…Адже Василь Іванович запрошував на восьме червня… Що ж робити? Знову  набрав номер телефону Василя Івановича і почав виправдовуватися. Мовляв, вирішили приїхати в Ізяслав заздалегідь, аби ближче ознайомитися з містом, зустрітися з друзями…Василь Іванович відразу зрадів: «Дуже добре, козарлюги! Я вас зустріну, знайду  де переночувати. Чекаю».

Коли телефон замовк, стали ми думати-гадати, чи не додамо своїм передчасним візитом зайвих клопотів літній людині, яка готується до ювілейного вечора? І таки дійшли висновку, згадавши мудре народне «Поспішиш – людей насмішиш»: треба  поїздку перенести на завтра! Тож попросили водія міжміської маршрутки, аби він нас висадив на наступній зупинці, щоб могли пересісти на зустрічну та повернутися в Рівне.

Повернулися в Рівне, зайшли в найближче кафе, замовили святковий обід. І  таким чином відзначили наближення  80-річчя  Василя Кравчука. А опісля… зателефонувала із Малого Вербчого, що в Сарненському районі Рівненщини, дружина Титечка, де Василь мешкає та вчителює, і повідомила, що завтра він обов’язково має бути вдома в нагальній потребі.

Отак  і  пропав візит до Василя Івановича через  мої  дві помилки: неуважність щодо дня проведення ювілейного вечора  ізяславського сміхотворця і  перенесення поїздки на пізніший термін. І дуже шкодую. Треба було наступного дня таки їхати до Василя Івановича, аби привітати, поспілкуватися, бо цього може вже й не статися.

І вже не станеться. Гірко це усвідомлювати, але від того, що сталося, нікуди не втекти. Пішов від нас  великий  майстер веселого та колючого слова, з творчістю якого мені випало ознайомитися ще в перші студентську роки завдяки мініатюрі Василя Івановича, яку знайшов на клаптику паперу в одній з аудиторій:

 

Гуділа бочка безупину:

«Захочу й море я поглину!».

Для бочки й моря було мало –

У неї клепки бракувало.

 

Як пізніше з’ясувалося, цю мініатюру Василь Іванович загубив, коли перебував у Рівненському педінституті як студент-заочник.

А ще пригадую безліч наших спільних із Василем Івановичем  творчих зустрічей із читачами як на Рівненщині, куди сміхотворець часто приїздив до рідного брата Володимира, так і в інших регіонах України. Зокрема, не забудеться мені спільна поїздка на «Олійникові читання» на Одещину, де народився незабутній сатирик Степан Іванович Олійник. Там ми мали виступи в кількох районах області, в тому числі й Миколаївському, де закопаний пуп Степана Івановича. Звідти привезли додому як  сувенір від Олійникових земляків по величезному вінку  тамтешнього часнику! До речі, тоді мені пощастило познайомитися з колегою Остапа Вишні  Михайлом Левицьким, що мав за плечима майже дев’ять десятків літ, та 75-річним на той час байкарем Полікарпом Шабатином. Чув їхні цікаві розповіді про прожите-пережите. Таке не забудеться ніколи…

Написав Василь Іванович якось і передслово до однієї з моїх книг гумору та сатири. А ще маю чимало його книг із дарчими написами. Доземно кланяюся. Та багато в чому щкодую. І найперше, що так і не побував із Василем Івановичем у Кіндратках на Хмельниччині, де 8 червня 1929 року народився майбутній український педагог-музикант, поет-гуморист, член НСПУ з 1988-го,   автор кількох десятків книг, лауреат премій імені Микити Годованця, імені Степана Руданського, імені Степана Олійника, імені Наталі Забіли, імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» та Міжнародної премії фонду «Святої Марії», заслужений працівник культури України, Почесний громадянин Ізяслава… А так запрошував Василь Іванович, так хотів показати батьківський рідний куточок!

№23 (185) 25 листопада 2016