Каштановий лев

 

 

Максим МЕРКУЛОВ

Мені казали «прівєт», мені казали «здравствуй»

І «давай до свіданья» казали мені.

І все це було б нормально, все б це було не страшно,

Якби це було у Пітєрі, або у Москві.

Але такими словами мене стрічає столиця

Жовтоблакитної країни…

Гурт «Мері»

На початку Незалежності українська у Києві була мовою-привидом. Мовою шкільних підручників, вуличних вивісок, теле- і радіопередач. А ще – мовою для кухні. Предметом для суто домашнього вжитку. На вулиці її було майже не чути, поодиноких україномовних сприймали як іноземців чи іншопланетян. Ці люди нагадували диваків, які пішли на роботу в улюблених кімнатних капцях. Одного дня таким диваком вирішив стати я, звичайний студент столичного вишу. Спершу було ніяково, та я призвичаївся досить швидко, після чого зробив кілька цікавих відкриттів.

Першим відкриттям для мене був той факт, що за українську мову нікого не б’ють. Не переслідують, не висміюють, не виганяють з перукарні або крамниці, не вимагають перейти на російську. Іноді можуть спитати, звідки ти приїхав. Але навіть це траплялося рідко. Здебільшого городянам було просто байдуже, говориш ти цитатами з нетлінної класики чи розповідаєш анекдоти кумедним суржиком – головне, що ти нікого не ображаєш. Іноді зустрічав людей, які справді не розуміли по-нашому: всі вони було іноземці, майже всі – приїжджі з країн ближнього зарубіжжя. Упродовж кількох місяців я остаточно переконався, що приписувана більшості киян зневага і нелюбов до всього українського насправді є вигадкою, звичайнісіньким недолугим міфом. Ідейні українофоби, ясна річ, теж час від часу виринали десь на обрії, проте їхню кількість навряд чи можна було назвати значною. Припускаю, що якби моя студентська молодість припала на буремні 90-ті роки минулого століття, мій мовний досвід міг виявитися не таким уже й безхмарним. Але це була середина нульових, відшумів перший Майдан, люди були сповнені надій і віри у майбутні зміни, у неминуче відродження. Мова Тичини і Плужника поволі виходила з підпілля на Божий світ.

Друге відкриття здивувало мене ще більше: я побачив, що україномовних у місті насправді багато. Їх меншість, але ця меншість численна і досить помітна, її представником може виявитися будь-хто – і солідний чоловік у діловому костюмі, і немолодий волоцюга, що просить у тебе на випивку, і добродушна бабця, яка продає домашню картоплю, і безтурботна дотепна студентка з татуюванням на шиї, з їжакуватим волоссям, пофарбованим в усі кольори веселки.  Понад те, є місця, де українська справді домінує: від Києво-Могилянської академії і бібліотеки імені Вернадського до стихійних ринків і, даруйте, наливайок-генделиків. На вулиці зустрічаєш україномовного перехожого, у супермаркеті – україномовного касира, у магазині – україномовного продавця. У поліклініці тебе приймає україномовний лікар, у трамваї тобі продає квиток україномовний кондуктор, у підземному переході хлопці співають українських пісень – від славнозвісної «Пісні про рушник» Малишка до останніх хітів гурту «Океан Ельзи». А одного зимового дня на станції метро «Позняки» до вагону заходить гурт веселих бабусь у кольорових хустинах. Бабусі вітають пасажирів зі святами, а потім лунає бадьора колядка…

Третє відкриття загнало мене у глухий кут, з якого я досі не можу вибратися. Охарактеризувати його можна одним реченням: що далі від центру, то більше української мови. Попри те, що саме в центрі розташовані університети, музеї, театри, творчі спілки, українське слово тут можна почути набагато рідше, ніж у якомусь загубленому на околиці мікрорайоні. Звісно, і в столичному середмісті є кілька місцин, які можна назвати винятками (парк Шевченка, Майдан Незалежності), однак після показово іншомовного Хрещатика гомінкий базар десь коло міської межі справляє враження інакшого всесвіту. Наче підземний потяг за якихось двадцять хвилин привіз тебе з далеких чужинських земель до рідного дому. Причина цього парадоксу мені невідома, але я знаю, що за п’ятнадять-двадцять років він точно піде у небуття.

Нам випало жити у дивовижний період. Історія занурює Київ в українську мову, як священик занурює немовля у хрещенську купіль. Другий Майдан лише підтвердив незворотність цього процесу – доленосного, тривалого, нелегкого…  Через півтора-два десятиліття україномовні громадяни становитимуть половину місцевого населення. А ще через півтора-два десятиліття мій допис остаточно втратить свою актуальність, так само як і в’їдливі гуморески Павла Глазового.

Я народився у російськомовному місті. Тепер живу у двомовному. Київ, у якому я зустріну свою старість, говоритиме українською.

 

          1 травня 2017 р., Київ

№10 (198) 19 травня 2017