Знає, та не скаже

 

 

Леонід ТОМА

 

Хто вкрав козу в Степаниди, ніхто не знає. Добра була коза, половина морди  була чорна, а половина біла.

…Снігова пороша висить над Пісками. Он та хата, що над самою річкою. Там Галина, добротна, огрядна молодиця, гонить самогон. Поставила чавун на плиту, зверху накрила кришкою, ще й примазала глевким тістом. Збоку до чавуна припасовано мідний змійовик, місцями полиново-зелений. Далі цеберка з холодною водою; Галина вибігає надвір, пригорщами набирає снігу й досипає в цеберку. Внизу скляна банка, з маленького краника на боку відра туди капає первак.

Ви не пробували перваку? Ну, тоді далі нічого й читати! Проте, якщо не пробували, то неодмінно спробуйте. Чоловік Галини Степан так добре змайстрував апарат, що тече первак чистий, як сльоза. Були, звичайно, й сльози. Не раз до Галини навідувався місцевий дільничний Петрович.

– Якби не твоя мати, Галино, от по правді тобі кажу, конфіскував би я всю твою фабрику!

Дільничний у два прийоми випивав стакан самогону, заїдав солоним огірком і шматком мороженого сала.

– Єгорівна мене на ноги поставила, мати твоя, а ти своїм самогоном, дивись, ще й раком поставиш.

Петрович мружився, як кіт на сало, поглядаючи на Галину. Білі литки почервоніли з морозу, але їй байдуже. З вирізу заношеного халата визирають такі пругкі та спритні цицьки, що дільничний зовсім заплющує очі. Йому хочеться примоститись на дерев’яний ослін, накритий картатою ковдрою, яку Єгорівна називає «кодря». Він уже бачить, як Галина, розпашіла біля плити, розстібає свій халат, підсідає до нього на ослін і сміється, сміється…

– Чого це ти, Галю? – занадто ніжно як для своєї професії питає дільничний.

– А давайте ще первачку! – Галина робить такі млосні очі, що в Петровича важчає й гарячіє внизу живота. Очі наближаються, і дільничний – була не була – потягнувся до Галини. Йому здалося, що він упав у глибочезний колодязь.

– Ну, оце тобі, Іване Петровичу, шо це вас так кинуло? – Галина витягала дільничного з великої корзини для дров, що стояла біля плити.

– Та ото ж кинуло, бо твій первак кинув! – Петрович набирає, як може, офіційного вигляду, Галина обтрушує йому шинелю й штани.

– Ти дивись, ти мені дивись, Галино! – дільничний значуще потрясає  вказівним пальцем. – У тебе продукція дуже опасна!

…Снігова пороша висить над Пісками. Степан повертається з Харкова, з чаду та грому залізничного депо. Перед електричкою повечеряли. А яка вечеря? Варена картопля та солона хамса, до цього червоне вино «Лиманське», яке, за спільним враженням роботяг, годиться «забори красить». Хлопці наминають картоплю з хамсою, а головки кидають куди попало на стіл. Так слово за слово – й нема вже хамси, а у Коляна-Снігуря є. Бо він усі головки позбирав і тепер переможно дивиться на недбайливих товаришів.

– А шо, ага, а то, бач, як харчами розкидались!

Степан посміхається, дивиться на повний місяць і думає, що якби таких два місяці та зробити з них колісну пару, то можна було б усе небо об’їхати.

Єгорівна теж дивиться на місяць через шибку. Їй уже за дев’яносто, вона, як суха будячина, але ще сама порається в хаті й на грядках. Живе вона в хатині, тобто в прибудові. Скрізь у неї пучки трави, коріння і всякого зілля. У коробках і банках повно сушених ягід, грибів, є навіть водяна бодяга, яку Степан навитягав із річки. Єгорівна дивиться на місяць і думає, що пощастило її Галині – Степан такий лагідний, хоч до рани прикладай. Потім згадує про чоботи – ось стояли біля лави і нема. А вони з теплого фетру, купив їх Степан у Харкові на благбазі. Циган, що їх продав, божився – зносу не буде.

– Галю, Галю! – гукає Єгорівна. На порозі з’являється дочка, хустка збилася на потилицю, у волоссі солома.

– Солому оце насмикала для корови, а вам що, мамо?

– Та шось чоботи взяло, – винувато посміхається Єгорівна. – Оце тут поставила, а тепер нема. Не іначе як отой дідок із конопляною бородою.  Єгорівна щиро вірить, що під припічком у хатині живе домовик –  дідок з конопляною бородою. Якось відключили світло й сиділи вони з дочкою при каганці. На вішалці біля печі висіла щітка для побілки. Глянула Єгорівна – ось він, дідок із конопляною бородою ! І як Галина не переконувала, що то звичайна щітка, Єгорівна тільки таємниче посміхалась: я на власні очі бачила!

– Ось ваші чоботи, мамо! – Галина витягла з-під подушки фетрове диво.

– Це він заховав! – лице Єгорівни світиться розгаданою таємницею. – А де ж Степан?

– На роботі задержався, ще сьогодні каністру бензину до кума йому треба одвезти.

– Уже й нерано, а то нащо?

– По рибу зібрались зрання, сітки в ополонки закинути.

– Еге, так хочеться свіженького окунчика, як перед смертю.

Галина наливає гарячої води з самогонного відра, намазує голову шампунем і хлюпочеться в баняку, як качечка.

– Шо це в тебе скрізь вода? – Степан посковзнувся на мокрій клейонці. Галина й оком не моргнула, схилившись над баняком у чорному ліфчику, що врізався в її дебеле біле, аж рожеве тіло.

– Галю!! – перейшов на крик Степан і ззаду обійняв жінку.

Вона скрикнула, як не в собі, перекинула баняк.

– Стьопа! Ти мене заїкою зробиш!

– А чого не обзиваєшся?

Галина схопилась за вуха: ні греця не чую!

– Воду з вух повиливай! – розсердився Степан. – Мені ще каністру з бензином треба кумові одперти на санках!

Галина стрибала на одній нозі, аж миски на миснику грюкотіли, але слух так і не повернувся. Степан махнув рукою й пішов надвір. Згодом тільки слід від санок та втоптані відбитки чобіт указували його шлях до кума по той бік залізничної колії.

…Пес Казбек завив на місяць. Ніхто його не почув, тим більше глуха від води Галина. Але якась неясна тривога змусила її накинути ватяник і вийти до собачої будки. Те, що вона побачила при світлі місяця, змусило її заціпеніти. Біля будки лежала рогата козяча голова, чорною половиною повернута до Галини.

– Ах ти ж злодюго, ах ти ж волоцюго проклятий! Звідки ти цю голову припер?! – жінка наступала на пса, який шаснув у будку і звідти гарчав та повискував. У цю мить від воріт пролягли два світляні стовпи від фар. Галина стусонула козячу голову ногою й кинулася в хату.

– Ну що ж, Галочко, розказуй, куди повіз козу твій Стьопа.

Галина бачила, що губи в дільничного ворушаться, але не чула жодного слова.

– Чи тобі заціпило, ми ж тут не в схованки гратись прийшли, – починав закипати Петрович.

– Не чую! – Галина взялась за вуха.

– А так ти й слухати не хочеш!?– гарячився дільничний.

– Та в мене вода в вухах! – закричала Галина.

– Тоді підемо до Єгорівни, – Петрович із підручними рушили до хатини. Єгорівна, яка зберегла чудовий слух, уже зустрічала їх на порозі.

– Так от, Єгорівно, ви знаєте, як я вас уважаю, але шо зробиш – служба. Сліди на вашу хату вказують – Степан повіз козу до вас. Ви ж знаєте – у Степаниди пропала коза.

– Давайте глянемо, – Єгорівна у своїх чорних фетрових чоботях рушила до хвіртки.

– Дивіться, хлопці, сліди ведуть не до хати, а від хати.

– Та й справді, Петровичу, сліди од хвіртки ведуть.

– А то ж Степан повіз  каністру бензину до кума,– обізвалась Єгорівна.

– Так він ще й бензин краде! – обурився Петрович. – Давно я до вас придивлявся! Зовсім страх забули!

– Та бензин йому дали на роботі, вони завтра з кумом по рибу зібрались, – розвела руки Єгорівна.

– А шо ж це ваш Казбек не озивається? – підозріло запитав дільничний.

– Та він у будці, ось я його провідаю, – Єгорівна рушила до собачої будки. За кілька кроків вона перечепилась об козячу голову.

– Вам присвітить? – гукнув Петрович.

– Та хай би чорт лисий тому світив, хто тут грудок накидав, – озвалась Єгорівна, уже побачивши, об яку грудку вона перечепилась. – Ви б, хлопці, по чарці з морозу випили, а в мене для вас ще кендюх із часником у духовці.

– Та я знаю, у вас таке добре, шо й пальці оближеш! – дільничний махнув помічникам.

Галина стояла в проймі дверей, як заворожена.

– Думаю, ту козу в Степаниди забрав отой пройдисвіт, шо шкури в заготконтору здає, я його, песиголовця, виведу на чисту воду! – дільничний витер піт після чарки й доброго кусня кендюха.– Куди він тільки, гад, голови з рогами діває?

– А то вже дідок із конопляною бородою знає, – пожувала губами Єгорівна. – Знає, та нікому не скаже.

 

№1 (189) 13 січня 2017