У 60-70 роки ХХ століття мінімалізм захопив архітектуру, скульптуру, дизайн,
музику. В літературі мінімалізм яскраво проявив себе в жанрі короткого
оповідання.
У різних літературах коротке оповідання має різні терміни – short story
в англомовній літературі, Kurzgeshichte
в німецькомовній, етюд, образок в українській. У cучасній світовій літературі сформувалися
свої національні школи мінімалізму. Особливо виразні коротка форми прози в
американській, данській, чеській літературах.
В українській літературі є беззаперечний класик короткого оповідання
Михайло Яцків, чий внесок у розвиток жанру очевидний. Майстрами короткого
оповідання є також Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Григір Тютюнник, а з
сучасних письменників – Василь Ґабор, Богдан Жолдак, Галина Пагутяк, Василь
Трубай.
Сьогодні ми подаємо короткі оповідання студентів, які здобувають
спеціальність «Літературна творчість» в Інституті філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка. Літературну майстерність у
них веде відомий український письменник Володимир Даниленко.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Олена ГЕРАСИМ’ЮК
Народилася 3 вересня 1991 року в Києві. Студентка третього курсу
відділення «Літературна творчість» Інституту філології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка. В її творчості переплелися метафорична
образність, оголеність почуттів, загострена вразливість, яка ховається за маску
іронічної відстороненості. Друкувалася в «Буковинському журналі» і на сайті
«Лови момент».
МОРЕ
Одного разу він лежав біля моря.
Лежав так довго, що в його ліве вухо нанесло піску й налилося води. Прийшло
багато комах, яким був до зросту той прихисток, і почали будувати в його голові
місто, порт, відправляти у плавання білогруді кораблі, запускати повітряні змії
і ліпити піщані замки.
Одного разу вони зібрались і
відпливли в інше море. Йому стало боляче і порожньо. Море в голові почало
очищуватися. Скоро там не було нічого, крім моря. Воно виходило з берегів і
обливало серце.
А потім прийшла вона. Притулила
до губ його вушко, схоже на точену мушлю, і ковтнула серце.
ВСІ ВІРЯТЬ У БАБУ МАШУ
– То ти перестанеш мене заливати?
Я ж нові шпалєри поклєїла! – сказала Люда.
– Як мій собака з її котом
зчепляться, то така драка – хай Бог милує, – обізвався Толік.
– І на мозги мені капала, як їй
вода на подоконнік попадала з моїх вазонів, – закричала з верхнього поверху
Катя.
– І три рублі мені до сіх пор
винувата! – розсердилася Маргарита Семенівна і лагідно додала. – А така ж
молода була… Восімісят п’ять год!
ЧАС ЦВІТІННЯ ЧЕРЕШНІ
Туфлі на високих підборах з
самого ранку труть ніжки. Руки нервово смикають міді-спідницю. Тіні на повіках
трохи розмазались, та все ж таємничо суголосні з кольором сумки. Закусила повну
губку, шморгає носиком, шийка і декольте пахтять Ivеs Rocher. Прищі ще звечора
дбайливо видушені, напханий ватою ліфчик не видає штучності.
Круто, коли тобі дванадцять!
Олеся ВАСИЛЕНКО
Народилася 8 квітня 1992 року в селищі Іванків на Київщині. Навчається на відділенні «Літературної
творчості» Інституту філології Київського національного університету імені
Тараса Шевченка. Її творчість пронизана драматизмом молодої жінки у світі з
втраченими моральними та звичаєвими основами.
П’ЯТЬ ХВИЛИН
Я підійду до броньованих дверей і
терпляче чекатиму на твої кроки. Вони не рипнуть, а прочиняться без гуку. І
тоді на порозі з’явишся ти. Я цілуватиму твоє волосся й говоритиму. Я буду
захлинатися словами, мій маленький. Я розповім тобі про зірки-ліхтарики й
кумедного маленького равлика. П’ять хвилин ми будемо разом, а потім тебе
поглине чорне авто й прогуркоче заплаканими вулицями. Але ці п’ять хвилин
належать нам, народжений і покинутий мною, мій любий і навіки безіменний для
мене сину.
Катерина ПЕТРЕНКО
Народилася 17 червня 1991 року в селі Качанівці на Чернігівщині.
Навчається на відділенні «Літературної творчості» Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Об’єктом її художніх досліджень є проблема людської
жорстокості й цинізму.
МУРАХИ, ГОРОБЕЦЬ, КІТ І ЛЮДИНА
– Бач, який жирний!
Присівши, двохметровий підліток у
чорному плащі й масивних берцах спостерігав за сусідським котом Бегемотом, що
грайливо то однією, то другою лапкою чіпав замученого горобця. Ще недавно
горобець безтурботно клював мурах і був задоволений життям. Кіт не хотів його їсти. Це була жива іграшка,
і йому подобалася ця гра. Підліткові теж. Але незабаром набридла.
– Та мочи його! Слабак! – з усієї
сили ударив берцом кота. – Убив… Я ж казав – слабак.
Вдоволений підліток попрямував уздовж вулиці.
Дочекався зеленого світла. Ступив крок. Вантажівка. П’яний водій Петрович.
Гальма, які працюють через раз. Машина протягнула хлопця ще кілька метрів і
спинилася. Тихо, спокійно… Так, ніби, їй стало соромно молотити колесами
маленькі берцики.
Василь СОЛОВІЙ
Народився 10 вересня 1991 року в селі Харківцях на Полтавщині. Студент
третього курсу відділення «Літературної творчості» Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Друкувався в
районній газеті та університетському альманасі «Сполучник». Для його творчості
характерні лаконізм і парадоксальність.
МЕЛАНХОЛІЙНИЙ НАЧЕРК
Лив осінній дощ. Сірий кіт сидів
за столом і хлебтав суп із миски господаря, доки господар на протилежному боці
вулиці розмовляв із вродливою жінкою. Через кілька хвилин він мав повернутися і доїсти суп.
Лив дощ. На слизький асфальт
падали важкі краплі. Кіт швидко доїдав господарів суп, ні про що не думаючи,
навіть про те, що у старих автомобілів у таку погоду погано працюють гальма.
Він ще не знав, що йому насправді
немає куди спішити.
ПОВЕРНЕННЯ МАРУСІ ЧУРАЙ
– Кохана, – ледь чутно мовив
Гриць, – ти впевнена, що дала мені заспокійливе?
Він сидів почервонілий у м’якому
кріслі і дрібно тремтів. А потім його рука упала на підлогу і з неї висипались
на підлогу маленькі пігулки.
– Звичайно, любий, то було
заспокійливе, – донісся з кухні солоденький голос. – А хочеш я тобі заспіваю? Я
тут нову пісню придумала.
Юлія УС
Народилась 20 грудня 1990 року в місті Узин на Київщині у родині
військового. З 2008 року – студентка відділення «Літературної творчості»
Інституту філології Київського національного університету імені Тараса
Шевченка. Її виразно епічне письмо розгортається як світова драма,
позначена самотністю сучасної
жінки.
КРИМСЬКИЙ ЕТЮД
На сімферопольському вокзалі
метушилися люди. Всі проходили повз сухеньку бабусю з прозорим пакетом яблук.
Біля її ніг стояли терези з написом: «Зважся за 50 копійок».
Чоловік з посмішкою звернувся до
дівчини:
– Давай тебе зважимо.
Запам’ятаємо, якою ти була в цю мить.
– Давай, – відповіла якось
безпомічно.
– Сорок сім кіло, як я у сорок
п’ятому, – сказала бабуся.
Чоловік дав їй двадцятку.
– Та в мене і здачі такої не
буде, – заметушилась стара.
– Здачі не теба, – відповіла
дівчина.
– Знаєте, що я вам скажу, діти?
Ви проживете довго і щасливо. І буде у вас трійко діток. Так і буде, як я
сказала.
Чоловік і дівчина подякували і
пішли на перон. Вони їхали до Києва, щоб там розійтися назавжди.
ІНШИЙ
У вагоні вимкнули світло. Оля
сховала під подушку книжку і дивилась у вікно. Вона сиділа на підготовленому
для ночівлі боковому сидінні, обхопивши руками коліна. Навпроти неї весела
студентська компанія розпивала вино, передаючи по колу пластикового стаканчика.
Одного хлопця вони весь час пропускали. Він сміявся на їхні жарти, але був не з
ними. Відстороненість йому пасувала.
Хлопець перевів погляд на Олю,
вона зніяковіла, перекинула подушку на другий бік, лягла і заплющила очі. Але
не спалося. Дістала з сумки мобільний телефон і знову побачила незнайомця.
– Ви,
бачу, теж самотні? – запитав Олю. – Куди їдете?
–
До Сімферополя. А ви?
– До Херсона. Спізнився на свій
потяг. Довелося домовлятися з провідницею. За п’ятдесят гривень пустила.
– Сідайте, якщо хочете, в кутку, подрімаєте, –
запропонувала йому.
Її хилило до сну, і боротися з цим уже не мала
сил. Крізь сон відчувала, що її ноги лежать на колінах незнайомця, а тоді
зовсім близько почула його тепле дихання. Повернулася, взяла його руку, поклала
собі на живіт і провалилась у сон.
Її розбудив станційний динамік:
– Херсон!
Вона розплющила очі. Незнайомець
сидів і пив чай.
– Привіт, я – Оля! – посміхнулась
йому.
– Привіт, я – Андрій. Зараз мені виходити.
– Дай мені свій телефон. Чи у
тебе інша? – зашарілась вона.
– Інший, – посміхнувся він,
поцілував її в лоб і вийшов із вагона.
Потяг рушив, а Оля широко
розплющеними очима дивилась у вікно, за яким Андрій радісно цілувався на пероні
з високим хлопцем.
Павло ШИБРЯ
Народився 3 липня 1991 року в Києві. Навчається на відділенні
«Літературної творчості» Інституту філології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка. Його проза має відчутний соціальний
контекст і тяжіє до антиутопії. Друкувався в газеті «Літературна Україна».
УКРАЇНСЬКИЙ АПОКАЛІПСИС
Сталеві батареї розірвало з
приходом перших зимових днів, але в цьому було і дещо позитивне – весь будинок
грівся разом, спалюючи нагромаджену за десятиліття макулатуру в іржавому
мангалі-жертовнику нової епохи.
За тиждень зачинені через
відсутність попиту бібліотеки й книгарні відновили свою роботу в дві зміни, аби
за кілька тижнів вже зачинитися назавжди.
Я ніколи не сплю – боюся
замерзнути, тому примостив матраца до стіни й відпрацьовую на ньому удари. В
основному головою. Із розбігу.
Телевізор не працював – міську
електростацію зупинили ще раніше, ніж були зачинені книгарні й видавництва. Без
кінескопа він чудово виглядав у якості віконної рами, та й побачити у ньому
можна було цікавіші речі, тим більше, без технічних проблем і рекламних пауз.
Кінокартинка набирала обертів. Програма працювала без хиб, злагоджено й чудово,
і вже ось-ось мав настати жаданий фінал.
Я стис пальці в кулак, ганяючи
кров і з нею життєдайне тепло, а потім узявся за муніципальну газету.
«Новий енергетичний договір»,
«Неймовірні успіхи в економіці» – горлали газетні заголовки.
Зібгав папірець у кульку, поклав
до багаття, де мить тому зникла інструкція до матрацу, і простяг задубілі руки
до полум’я. Поки видавалася газета про успіхи влади, надія ще лишалася.
ПЕРЕВІЗНИК
У вікні вигулькували і зникали
вкриті сріблом інею поодинокі дерева. Вже годину тяглася дорога, та хоч скільки
він вдивлявсь у обрій, ніде не було видно ліхтарів, а зірки ховалися за важкими
хмарами.
– І я, Вася, карочє с разварота
єму в чєлюху нааа! – почулось із салону. Жовтий ковчег під № 525 підказував
єдино правильне вирішення конфлікту між УПЦ і РПЦ, наркодилерами та урядом
бананової республіки, після чого всі пасажири нарешті дізнаються, хто з ким
стрибав у гречку, коноплі та просо, де і за скільки можна купить «розові в
сєточку» панчохи і чи справді Гриценчиха – відьма.
Навіть музика не могла притлумити
гамір у автобусі, і він почав нетерпляче тиснути на газ. Врешті відпустив кермо
й затулив вуха.
Уже за хвилину маршрутка
перевернулася, покотилася по кризі, перетворюючи пасажирів на криваве місиво. Почувся
хрускіт скла, скрип і стогін.
Харон отямився, відірвав голову
від борту й протер очі. Невже наснилося?
Померлі витягали з очиць мідяки,
кидали на дно човна і займали свої місця. Вони ремигали пивом, лузали насіння,
смітили лушпайками, голосно розмовляли з мобілками, не звертаючи уваги на
табличку-попередження на кормі. А ветеран із махайрою у череві та вагітна жінка
лаялися за останнє пільгове місце.
Харон зітхнув, відштовхнувся веслом
од причалу й повільно погріб до протилежного берега.