Зірок не видно

 

 

Леонід ТОМА

 

Я знав цього поета давно. Дивна суміш містечкового патріотизму, яка дозволяла йому (нечувана справа!) навіть критикувати самого Леніна, що в радянські часи дорівнювало махровому якобінству, сусідила в ньому з офіційним комсомольським романтизмом. До цього слід додати ще одну обставину. Цей поет як тополиний пух липнув до жіночих спідниць. І ще. Він писав довжелезні історичні поеми, в яких сміливо змішував стилі й ритми, історію з міфологією, політику з плітками, ерос з космосом. Ми були навіть друзями, поки я не дізнався, що мій товариш вхожий у «органи».

І ось він сидить переді мною у «Червоному барі», де не раз колись зустрічались у дружньому колі. Його червоне від поту й сліз обличчя час від часу смикає нервовий тик, біляве зваляне волосся висить гострими рогатими пасмами. На великому носі криво сидять металеві окуляри. На лобі три поперечні зморшки (коли він дивиться на годинника чи в книгу, то зсовує окуляри на кінчик носа й морщить при цьому лоба). В сіро-голубих очах гарячково проступає відчай і страх.

– Від мене пішла Зіна, вона сказала… – він ковтає слова й морщить лоба, – вона сказала, що назавжди.

Його слова переривають глухі ридання, бармен за стойкою  кидає на нас запитальний погляд.

– Ну й чорт з нею! – я намагаюсь бути офіційно-розважливим. – Велике добро – ні циці, ні…

– Але тепер я сам, я не вмію навіть супу зварити!

– Ну, куховарка знайдеться! – одказую й машинально оглядаю бар. Зверху крутиться скляна блискуча куля, розсипаючи навколо спалахи штучної райдуги. За стойкою цідять коктейль дві дебелі дівиці селянського крою, обтягнуті до фізіологічної відвертості. Час від часу вони сміються розгонистим сміхом, що дуже нагадує селянський вигін.

– Ти мене зовсім не слухаєш!  – немолодий уже поет витирає мокрі губи кінцем зеленої краватки. – Ти дивишся на отих дівок, а я хочу тобі розказати, як одного разу в Коктебелі…

 

***

Одного разу в Коктебелі жарке літо млосно наповнювало по вінця затоку й селище над нею, оточене невисокими округлими горами. Далі сліпуча голубінь моря зливалась із небом, праворуч височіли прямовисні скелі Карадагу, серед яких виділявся гострий зуб скелі Сюрюк-Ая.

Молодий поет у білому джинсовому костюмі з елегантною валізою в руках зайшов до адміністративного корпусу Будинку творчості із сталінською колонадою й мозаїками на стінах, що відтворювали синє море, дельфінів і всяку таку екзотику морського пошибу. За кілька годин він лежав у невеликій прохолодній кімнаті, у вікно було видно шматочок моря, його шум долинав у кімнату. В це саме вікно намагалась заглянути величезна жовта троянда, яка поширювала тонкий аромат. Поет не знав тоді, що це й був отой самий рай, що його так часто шукаємо й ніколи не знаходимо.

Та хіба тільки він? Кожен із нас, оглядаючись на своє життя, добре знає – рай таки був! Записні полемісти тут же заперечать мені – в пеклі ми буваємо значно частіше. Не буду сперечатись, але погодьтесь – солодкого з’їси небагато, й досить. Це як красива жінка – хай один раз у житті, але це – справжній рай!

У вікно постукали. Поет скосив погляд на вікно й побачив у його рамі дівчину, яка нагадувала юну вишеньку з молоденькими яскраво-зеленими листочками й яхонтовими ягідками. Яхонтові губки за вікном склались у сердечко й веселий запальний голосок проспівав:

– Давно приїхали?

Це була справжня любов. Вони просто… Хотів написати «вони просто були створені один для одного», але зрозумів – не те! Бо далі життя показало, що вони були створені не тільки для цієї шаленої як степова пожежа любові. Вони просто зустрілись у потрібний час, у потрібному місці. А потім любов з нестримністю морської хвилі закрутила їх, кинула у вир догори ногами й боляче вдарила у піщане дно. Вони  зливались ненаситними тілами біля мису Хамелеон, стогнали, кусаючи до крові губи на вершині гори, де був похований співець Тавриди Максиміліан Волошин, сплітались ногами під столом у ресторані «Персей», купались голими при місяці у тихому морі, що шумно зітхало, як священна корова.

Світ стрімко відділився від них, він зник за високими прямовисними скелями Карадага, за морським бездонним обрієм. Він інколи нагадував про себе  надокучливими трухлявими «жопісами» – це розшифровувалось як «жони письменників», «сипісами» – синами  письменників, «допісами» дочками письменників і «мудопісами» – «мужиками дочок письменників». Вони вибухали молодечим сміхом, вимушені слухати байки про витівки «совєцьких письменників», змовницьки переглядались і знову опинялись або в загадкових бухтах Карадагу, або на сипких схилах Хамелеона. Злившись у поцілунку, вони наслухали дзвенячу тишу, пили теплий рислінг і мріяли…

Запитай їх зараз, про що вони мріяли – ніколи не скажуть. Не переконаний, що й ви розповісте про свої мрії в туманній райській юності. Саме тоді поет написав з десяток пречудових віршів. О, як він декламував їх, коли ніч опустилась над Карадагом і від високих скель падали у воду важкі чорнильні тіні! Здається, увесь світ закручувався у нестримний шалений лет, зорі змінювали свої орбіти, п’янко пахли дикі троянди, притулившись до ще теплих скель ніжною пелюстковою щокою.

Але ось прийшов катер на Феодосію. Вона хотіла їхати з ним, але в  нього в серці, як у гнилому яблуці вже ворушився холодний черв’ячок. Ось і зникла на пірсі самотня постать цієї дівчини, яка так п’янко цвіла  й так беззахисно любила.

Потім була Зіна, дешева слава, дорога квартира, кар’єрні друзі, потрібні товариші. І ось він сидить переді мною в нашому «Червоному барі» й раптом каже:

– Чого ж я тоді не повернувся до неї? Ну чого!?

– Куди б ти пішов, у неї було лише місце в гуртожитку Літературного інституту в Москві, – намагаюсь бути «правильним».

– Ти знущаєшся, то ж була справжня любов! – він схлипує, не стримує сліз, вони капають у келих з аперитивом.

– Пачєму розкис, кореш, давай одтягнемось на повну! – до нашого столика підійшла одна з тих двох дівиць, фізіологічно обтягнута. По її брезклому лиці швидко мчать райдужні штучні зайчики від скляної кулі, що крутиться вгорі.

– А й справді, мотнемо в ресторан! – і мій колишній друг змовницьки моргає мені. – А що – дєвочка хоче!

…Я  йду нічним містом. Штучні вогні, шум машин, світяться вітрини магазинів, люди спішать.

Зірок не видно.

м. Харків