Зіниці світу

 
 
В’ячеслав МЕДВІДЬ
 
Диви-но, Ганю, шо це таке. Знаю, шо хата, стіна всьдого мурована, а ни бачу.
З гочима шо, ти-но поїдь, хай подивляться.
Ту бачу. Ти оно в вікні стоїш на кухні заглядаєш, шо я роблю.
Ту чо ти кажиш, бачиш же.
Вила прихиляні до двирей у повітку, радюжка на клямці, сіна візьму корові внести.
Ту візьми, ондо ж стоять вила й радюжка висить.
Видко, чом нє, але так далеко дотягуватися.
Це корова так до вечура голодна простоїть, заки ти там шо. А-ге-й, Питро. З тобою.
Ти хіба казала галоші взути. Я наче босий стую й боюся ступнути.
Ту ж узутий. Ше й вустілки ше їдні позасовував. Питався, де це мої вустілки у куточку на веранді. Це ти десь переклала, Гань.
Чо ти кажиш, я ж не сліпий. Бачу, шось чорніє внизу. Але муляє в п’яти. Думаю, це я босий стую й наступив на якогось камінця. Скіки ці камінці з трави вискубувати. Ше як фундамент робили.
Граблями, та й. Ти хіба ни знаїш.
Ту чо це я ни знаю. Граблі в мене сховані з вечура. Той раз собака затягнув у беріг.
Ту хтів помогти. Сіно тиждень ни згрібане.
Вода підступила. Я буду в цих діравих галошах чвакати.
Ту купи галоші ціліші. Ти ж був у Житомирі. Пєтька.
От ти мені за цей Житомир. Я вже буюся.
Гроши на дорогу ж є. Чи ти забувся, як до гантобуса йти.
Ти мині давала гроши. А шо ж там іти. До містечка, та й.
Вдягнися гарно, та й іди на гантобус. Чо тибі стирчати на їдному місці. Ше ж ни гобід.
Ганю. Я той раз як поїхав. Стую в гочіріді в гаптеку. А ця як визвірилася. Берете чи нє. І на базарі їдна. Хтів тибі каструлю новішу купити. Ай-бо, війна буде.
Ту ти гарний. Як розчешиш чуба. Та й дивляться.
А ти з вікна бачиш, шо я гарний.
Ту ти ж кажиш, шо нима роботи. А я питаюся, шо ж ти будеш робити. А ти кажиш, шо на мене дивитися. Та й кажу.
Ганю. Ти так наварила. Аж цюди чути. Ше ці сусіди позбігаються.
Як синів у гармію провели, то й ше тиждень тра вгощати. Ти хіба ни знаїш.
А там десь війна, та ше вб’ють. Та ці гулянки. Нашо воно.
Питро. Війни ни буде скоро. Ше ж ми ни нажилися після тої.
А певне. Цих на війну, а гинші в канторах пересиджують. Ціх повбивають, а ті прийдуть командувати.
Ти їх скіки цих камандірів пережив. Та й шо. Ондо корова негодована.
Я рано корові дав. Порохнюк дивицця з воріт. Каже, війна буде. Шось гуде. Самольоти летіли у бік Солотвина. Од Гуйви.
Шо ти кажиш. Ти ж мішалку включав. Та й гуділо.
Я ж кажу.
Хіба Порохнюк заходив рано. Це вже снідати. Та й знай.
Питаїцця, як там Іра. Ганю. Ти їй писала.
Чом нє. Порохнюк каже, якби вона погодилася, я б ни порахувався, все переписав би на неї.
То ти їй шо пишиш.
Пишу, шо в неї квартира. Вона захоче, то піде до їдної дочки, до другої. А то до сина. А шо їй сидіти в хаті з цим дідом. Нашо їй це село. Ліпити й мастити вашу хату. Довбатися, як жук, у городі.
Диви-н, ту хіба погано. Я оно Славці Іриному казав. Купляй хату Степчину. Завів у хату. Показав.
Ти-и, вона йому тра.
А шо. Хай би довбався. І город гарний.
Ти-но думай, шо з цею хатою Іриною. Як той раз навідалася. Якраз ці бураки проривати. Вертаємося вечуром з поля, а бідна Іра вклалася калачиком. Сестро, вечерати. Геть і ни чіпай. А врано на гантобус.
Ту ви ни могли договоритися. Чи цю хату розбирати. Чи хай стоїть. Сестри ви.
Думали, за п’ятсот. А як ці обдивилися, то й триста. Іра поїхала тлінна.
Ту як вбіщали, то шо вже. Дериво ше гарне. І льох у городі.
Мовчи з тим льохом. Мині якось наснилося. Як-то низом землі опинилася. Картохлі так хтіла набрати. Наче я в тій хаті хадзяйка. А зверха земля насувається, і ломаки, і цегла. Ратуйте кричу.
Ти забулася. Оліма розказувала. Чорна корова снилася. Яму гребла.
Ту це хіба Оліма того разу приїжджала. Шо ти кажиш.
Були Оліма з Питром. Антон з Євкою.
Га-а. З тобою. Питро. То ж перш Гандрей з Женюю. Ше догобід. А ті впослям.
Ту ми з Гандреєм і з Антоном добре посиділи. Ти йдеш корову доїти, а ми в літній кухні.
Питро-о. Пужди-но. То ти ж той раз був в Одесі у лікарні. Женю я провела до сіліради, бо гантобуси погано ходили. Поки сіли, то їдна мука. Гандрей з Антоном добре випили, то Антон з Євкою сіли на попутну, а Женя з Гандреєм та ще з Колюю ждали гантобуса.
То це шо. Я не був. А мині хто-о дзвонив.
Хто ж тибі подзвонить. Антон з Євкою тибі писали. Ти в Одесі. Г-от, Питро. Старий такий став.
Зате ти в мене молода. Шо ж ти хтіла.
Я ж тибі писала. Гандрей такий, хоч бери клади на дорозі. То вийшла Домка, шо в Монастировій хаті, та й забрала до хати. Він там проспався, обігрівся, та й поїхали на три годині. А йшли на дванадцять.
Ту ти хіба додом пішла. Ни поїхала в Яроповичі.
Я хтіла їхати. Тибе ж ни було. Демняна Рака твоя хрещениця за Гайдука меншого. Тра було йти на сватання. А без тебе геть ни хтіла. Заміж хрещеницю оддавала сама.
Чось думав, ти в Яроповичах.
Ту ж другого разу було. Якраз гантобус до містечка, то я зійшла. Думаю, перевідаю хатину Ірину. Як там.
Шо там дивитися. Я ж усе позамикав.
Е-ге. Підходжу бликше, скобиль вибитий, і замка нимає. Думаю, може, ти зсередини замикнув на колодку. Прочиняю двери. Вчиняються. Заходжу дальше. Всі двери відчиняні, шафа відчиняна. Хтось був, не йнакше.
Ту ти ни пубуялася дальш іти.
Думаю, хтось калатне по голові, та й нима Гані. Якраз надвечір уже. Кличу Вєру Мицеїху, шоб це удвох.
А хіба Вєра шось бачила. З хати ни виходить.
Вєра каже, світилося шось середночі. Думала, може, Іра приїхала. Ше хтіла йти до мене питатися.
Ту ви вбидвох ходили й дивилися. Чо це Іра буде зимою навідуватися.
Заходимо в хату. Усе дрантя стареньке з шафи забране. І те пальтечко стареньке. Етажерки тож нима. Бумага розкидана у тій кухні, і пір’я якесь розкидане. Вскрізь мотлох. Другого дня я пішла на містечко, усім розказую. Яка це халєра вкралася.
Ту мине б дождалися. Нового замка навісив би.
То я клямку дротиком прищепила. А як це помирає Фанасівна, шо Рибачукова. Ти ж одвозив у лікарню. Тижнів пару пролежала, та й. Типер остався Єфремович удівцем.
Ту тра було йти. Кликали ж.
А то ти ни знаїш. Ховать будуть на Станції. А піди, то кума скаже, о, до мами то не прийшли, а це то.
Ту ж Клава вдома була. Взяла б сибі й поїхала.
Думала, Клава вдома буде. То хоч у Яроповичі переїду. А як вони у Житомирі. Прописки нима, і квартири. А як це хадзяйство покинути.
Ту хіба Клава цю їдальню не оформила. Жили б сибі з нами.
Ой. Це такі заробітки. Від похорону до похорону.
Ну да. Нима похоронів, та й.
Мовчи-и, Пєтька. Оно Вєра Малаїха Ірі писала. А Іра мені одписала. Хіба за всіх будиш знати.
Ту це Іра тибі написала, шо ті Малаї казали. Хай би хоч раз до хати навідалися. Це такі сусіди.
Ту це коли було. Ше до хати ни вдерлися. Іра їм якось писала. Може, просила наглядіти. А Вєра одписала. Але чуй-но, Питро. Г-от, ти будеш сміятися.
Ту я ж ни плачу. Кажи. Я рано вже сміявся. Порохнюк питаїться, коли Іра приїде. А я кажу, всьдого возика взьму та й поїду стрічать. А Порохнюк каже, ту я піду картохлі звару з лушпайками. Вселедець є. Я Іру вгощу.
Питро. Ти не чув, шо я казала. Як це Іра закутала якусь ляльку, а вона кричить мама, а Вєра з роботи якраз ішла з гамтеесу, а Іра підкинула ляльку. А Вєра бире цю ляльку, ускакує в хату й кричить Ваня-а, нам хтось дитину підкинув. А він як тупне ногою. Нашо ти взяла. Ото потім сміялися. Вєра Йванові каже. Було б узяти дитину з дєтдома, і була б як рідня.
Ту це ж діти. Шо ж ти хтіла.
Е-ге. Шоб це так за всіх журитися. Ото за брата Сашку. Уже чотири роки самий у хаті. Можна вдичавіти. То сестра Ольга уже стара, сама в хаті. Бійсь, шоб ни померла. Син Фільо в Житомирі, каже, йди, мамо, сиди в мене. Ще Тамара сестра. Аж десь у воронежчині. Чоловік рано помер. Шість років як.
Ту ж приїжджали якось. І в нас були.
А нам хіба до гостів було. Євка біжить зверха городів, лящить. Ганю, дивіцця-но, хто до вас іде. Бачу, ціла валка суне. І сестра Голька Малаїха. І Фільо з Житомира. І Тамарка. З воронежчини якраз над’їхала. Було б чим угощати. Якраз поросятам у баняку варила. Надлубала картохлин, сала врізала, шо ти в кошілі підвісив над коровою. Свіжішого ж ни було. А вони з хлібинкою.
Ганю. Як це який рік, то картохля у погрібі примерзла. А ми зварили. З Іриним Славкою сидимо й варену мерзлу картоплю їмо. Я кажу, всеїдно картопля. Та й їмо. До чарки. А картохля солоденька. То ти так боялася.
А шо ж. Якби ни Тамара з Миколою. Дивлюся у гуличку, а вони йдуть. Я забулася, шо Микола з лікарні вийшов. Га-а-ню, ми всьдого, з собою все. Вчиняйте-но ворота. Та й така гулянка. Я тибі писала.
Ту я ж Миколу провідував у лікарні. Ше на молоковозі робив. Микола каже. Питро Андрейович. Чось так. А батько Михалко. Конячку й возика мав. Свистки, крейда. На ганчір’я міняв. А до всіх не йнакше. Андрейович. Іванович. Феліксович. Але як колгоспи зачалися, каже жінці. Жінко, піду робити в колгоз. Поставили причепником. Одробив день, вертається. Лежить Михалко день, другий. Жінка питаїцця, Мисю, чо ти ни йдеш на роботу. Го-ов, го-ов, і нашо мені був здався той колгоз. Та й знов конячку впрягає. Кре-ейда, свистки-и.
Микола цей раз пригубив. Каже, ни п’ю, ни їм. А сала ж ни любить. А де йому курку взяти. На цю весну. Зо штири яєчок піджарила, то шось покутуляв. Питро-о. Чось як тибе нима, то ці гості.
Пожди-н, Гань. То це Микола з Тамарою гуличкою. А ті городами.
Е-ге. Якраз корову доїла. А це Порохнюк гукнув. Я виходжу за ворота. Шось за Іру знов допитуєцця. Як це бачу. Городами по межі суне валка. А ті в гуличці, якраз впроти старого Прокопчука хати. Порохнюк вбзирнувся і гайда додоми.
Ту ти стоїш і ждеш, хто первий надійде. Сховалася б. Нима вдома.
А як це сонце заясніло у мій бік. І стою, наче гола. В їдній руці дійниця з молоком, а другою хустку підправляю. Чось на їдне око сповзла. Та й шо думаїш. Зробилося так смішно.
Г-от. Тибі ше й смішно. А люди йдуть.
Ту я ж знаю. Тамара аж посторомки рве. Душею уже на подвір’ї. Кричить на всю гуличку. Га-аню-у. А Микола бідний шкандибає та камізельку підскубує. Бо-ж-ж, бідний Микола. На гамтеесі надірвався. Ти ж його провідував у больниці.
Ту я заїхав. Якраз Гріша в одпуску, а я назад в сільгосптехніку ни хтів іти. То голова колгоспу каже. Переходь у колгосп завмайстернею.
Та й це. Стала я і дивлюся на цих гостів. Ті межею у гулицю вигрібаються. А Тамара з Миколою уже кіля Параски хати. І це якраз сонце мині справа. Та й так зробилося смішно. Думаю. Чи цей люд удурів, чи така радість настала.
Ту ж радість. Питра десь нима. А ти сама сибі. Та й так.
Добре, шо Тамара хліба житнього у печі спекла. Та якраз порося кололи. Бачу, шось принесла.
А ти казала. Сало старе.
Тамара впирід Миколи. Аж підскакує. А кіля Демняна, де колода з тої старої тополі, бере присідає. Га-аню, всьдого я. Шукайте-но.
Я Миколі ше в больниці казав, шоб шукав гиншу роботу. А шо ж він. На металі. Як ці труби тягать.
Микола ни дуже й підтупував. Ти ж знаїш, як Микола ходить. Гиць-гиць. Камізельку дідову підшамушає, й знов. Гиць-гиць.
А хіба було шо випити. Я ж ту літру з собою забрав.
Питро-о. Як ця Євка впирід Тамари ускакує присядки. Га-аню. Биріть з пелени. Як знала, шо тра буде.
Ту чо ж ти. Було шо.
Мині як стрельнуло. Ше-но Євка за два ступіні, а я згадала, шо Іра розказувала. От ця Євка. У них на молочарні прибирала. Дівчатам молошне набридне, а вона фартух редьки припре, бух під ноги. Хрумкають цілий день. Кинуться, а де це Євка. А вона за молочарнею вже шось ховає. Євко. Тут я, дівчата, гукає. Сцю.
Микола казав мині. Скажи Гриші Іриному, шоб дивився. Дівчата крадуть. Та й шо. Розтрата. А Гришу на виправні роботи у Вертикиївку.
Ой. Ни кажи, Питро. Бідна Іра з малими дітьми. Спродали, шо могли. Славка оно згадує за того велосипеда. Тоді в селі їх було у трох чи штирох.
Ту чо. І в нас був. В гамтеес на роботу на чому їздив.
Чо це я забула. Як згадаю. Дивлюся, тягне Пєтька велосипеда. Халоша в цепку. Знов не на ту ногу прищепку вдів.
Чо ж. Доїхав до містечка. Якраз навпроти молочарні спиняюся. Біжить Євка з віником. Ой. Андрейович. Ратуйте. Та й розказує.
Ту вона в магазині якраз прибирала. А прийшли хустки, тоді ше рідкість була. А міняли на яйця. Каже, Настю, оцю мені й оцю відклади, а я побігла по яйця. Біжить назад з кульком, бух через прилавок. Ой, Настю, держіть, шоб ни побилися. Бере бідна Настя. А тоді подивиться, а звідти картохля по-окотилася.
Та й це Євка біжить городом, а в пелині картохля.
Ай-бо так. Висипає під ворота. Беріть, Гань. Тіки-но вкопала. Дивлюся на цю картохлю. М’яшкорки їдні. І поросяті ни звариш.
Ту чо. Я ж казав, як ми з Славкою мерзлу картоплю їли.
Г– от, ти ни знаїш. А як ця Євка укралася в подвір’я. А як я їх випроваджу. А вгостить не було чим. Клава дзвонить, шо тра сто рублів за квартіру. Кажу, Клава, у мене шеїсят.
Ту шо ти, в Іри ни взяла б.
Де в Іри гроши. Вона хтіла шось од нас мати за хату.
Ту хай пужде. Осьдо піду на луччу роботу.
Питро. Це нам з цею хатою таке. Хоч на старість хадзяйкою побути. Приїде Олік та Ігор з гармії, то тра десь жити.
Ту шо. В стару хату підем, та й. Поки з цею шось рішимо. Ти хіба забула, як в печі варити.
А тибі тіки дай з печі. Я вже на газу ввикла.
Яке воно на газу. Аж смердить. Я тибі грубку зліплю у берізі, та й вари.
Ту це ми так дужилися, шо в берізі їсти варити.
А шо ж ти хтіла. Оно всі люди вогньом годуються. Це тіки ти багата.
Ай так. Їдна хата під соломою, а ця нидобудована. Осьдо дивлюся на тебе в діру у стіні.
Ту ж так видніше. А то через шкло.
А я тих гостів ни знала куди вести. Тамара тягне з хлівчика якогось тапчана. Ганю, будимо на пудвір’ї.
А то ти ни знала. В повітці оно, де сіно, козлик. Я ж давно зробив. З душ десять вміститься.
Ту я з дійницею, як дурна, стую. Євка як ушкварила вкруг хати роздивлятися. А Малаї з усім сімейством якусь пшеницю розсипають по траві. Так наче колядують.
Диво шо. А я думаю, шо це росте як не трава.
Ту чо, Питро. Виросте пшениця, та й буде сніп. Ірин Славка каже, нашо та ялинка. Снопика обцяцькувати.
Я Славці казав купляй Степчину хату. Був би осьо по сусідству.
Та ти казав. А я казала, нашо вона йому. Вони й так приїдуть. Іра оно знов пише, шо хочу приїхать.
Ту тра з цими грошима шось. Як їй оддавати.
Ти б чув. Євка вже порядкує кіля тапчанчика, фартухом своїм устеляє. А Тамара як не сказиться. Аж петлі рве на куфайці.
Ту ти не знаїш Тамару. Чи Євку.
Е-ге, якби ж то за це вгощення. Тамара Є-євко. Ту ви ни могли встерегти Ірину хату. Через город живете.
От їм клопіт. Як поночую хтось укрався.
Тамара знов. А в третій хатині була скриня. Іра їй показувала. Каже, Тамара, глядіть мою хатку. А там Грішин планшет і пілотка. Ше з війни. А три рублі срібні. Та якісь документи. Усе вигребли.
Ти ж казала. Багаж із Далекого Сходу прийшов. Якісь кожухи.
Ту дві скрині так і ни прийшло. Поїзда розбомбило чи покрали.
А шо всталося. Як це ми раз зайшли, то в їдній скрині пілотка з зірочкою Грішина і пасок офіцерський.
Диви-н, Питро. Це ти забувся. Там ше рублі срібні були.
Ту ж бачив. Як ми той раз заходили. Ти кажиш, диви-н, Питро, ше й гроши якісь.
Я тибі ни за гроши казала. А шо в Іри якесь добро всталося, а вона десь тамо бідненька внуків доглядає. А свеї хатини дугледіти ни може.
Ту хай би шось робила. Оно Павлович допитуїцця. Га-аню. Ми з тубою вік прожили. Ту чо це ни мона всім.
А ти забувся. Як на Тишкевичів весіллю. Галайда мине танцювати, а ти в сказ. Ше й турнув кулаком.
Ту може п’яний був. А тоді в беріг побіг. Шо це зо мною робицця. Пу гулуві сибе тако лушмачив. Бо-ж, Ганю вдарив.
Заходжу до Яринки. А вона на машинці строчить. А Славка збираїцця в школу. Білу сорочку до дзеркала вдягає. Кажу йому, шоб комір не чорнів, тра шию одеколоном протирати. А Іра впинить машинку й питаїцця. Шо таке, Ганю.
Ту ти й розказала. О-от Гандзя.
А-шо-ж. Кажу, Пєтька вдарив. Просиділа тако закутана до гобіду в Іри. А ти й ни знав.
То чо ж. Я на роботі був. Галайда кіля мене на гамтеесі трецця. Пєтька, ти шось поду-умав. Та Ганя сьвата жінка.
А ти й до нього сікався. Мало тибі той раз було. Шо головою вдарився, як це Кіневич штурхнув. Скіки в лікарні одбув.
Ту той раз шось по роботі було. Йому хтіли мого газона оддати. А мине на молоковоза. А я ввик на своїй машині. Чо це я буду.
Та певне. Іру оно перевозив до дочки Вєри. Це як згадаю. Ви з Ірою в кабіні, а на кузові ліжко залізне, якась етажерка. Скі-іки ж я виплакала. Сестричка моя до дочки їде гонуків глядіти. Це тіки подумати.
Було б чого. Ту ж провідували. І в Яроповичі ду Жені й Гандрея довідувалися разом. Соломи в старій хаті накидають, радном укриють, та й спали.
Але диви-н, Пєтька. Це ти мов і в Житомир з’їздив, і гочі перевірив, а типер стуїш під вікном і ду мене балакаїш.
А тибі шо, ни видко з вікна. Як я тут стую і з тубою балакаю.
Як це я перемиваю тарілки й ложки. А ти в грубі розпалив. Цю картохлину вбираю, а ни бачу, скіки обрізати. Геть як то Тамара казала. Як її свекруха вчила тоненько шкуринку зрізати.
Ти ше гарніше вміїш. Зранку таку юшку як звариш.
А-шо-ж. Тибі рано на роботу. Ганю, ю-юшку.
Ту хіба це тяжко було зварити.
У мене всьдого руки трасуцця. Це як згадаю. Іра пише. Сестричко, чось ці діти не такі. Ігора малого в садочок збирати, а він аж піницця. Ця шапка в’язана крутиться на гулуві, як решето. Аж мокрий весь.
Їм той садочок тра був. Сиділи б сибі вдома.
А де ж ти дінешся у цьому світі. Іра за машинку, й строчить. Шось заробити тра.
Ту хіба вона машинку з субою забрала.
А ти забувся, як з Геником на газона вкладав.
Чо це я забувся. Ми ше гуловку подушками обклали. Шоб ни так траслося.
Ту ж бач.
Це перед Коростишевом у лісі. Іра каже. Андрейович, спиніцця. Як там моя машинка.
Я Ірі казала. Хай у мене побуде. Де ти в тій квартирі умістиш. Е-ге.
Дава-но пуїдемо прувідаємо. Ти ж хтіла.
А корову на кого. Хлопці в гармії. А Клава з того базару ни вилазить.
Когось пупросимо. Хіба нима нікого.
Ми на цю хату горювали вік. Та й покидай.
Ту Іра скоріш приїде. Всьдого дозбираємо, та й за її хату оддамо. Ми з того дерива заклали свою. Тіки стовпи знизу підгнили.
Диви-н, Питро. Ай-бо врізала пальця. Чось ця картоплина скаче, як скажена. Як це я корову видою.
Ту я пуможу. Мині стало кращ дивитися, як позакапував у гочі. Доктор каже, нашо вам ті окуляри.
Ту мині привіз би. Бо я цього нужа ни тим боком взяла.
Чарку вип’єш, та й вивидніє. Шось там всталося впісля тих гостів.
А тибі хіба мона. Ти ж гочі закапував.
Мині стало так видко. Аж бачу. Оно штукатурка потріскалася. Це знов ліпити. Корову вспієш видоїти.
Ой-бо. Як це ми на весіллю в Зіневичів були. Як Глафіру оддавали. А вже вечір. Кажу, тра йти корову видоїти. Телепаю гуличкою до низу. То цим боком по штахетах беруся, то вже з другого боку штахети. Це так водило. Улажу в хлів, а корова ди-ивицця. Вперлася лобом у бік і дою-у.
Хіба корова боялася. От випила Ганя. Та й шо.
Пєтька, шо це там кіля тебе ворушицця.
Го-от Ганя. Сама Тамару кликала. Дивино-ся, чи юшка впріла. А я піду в комору сала вріжу. Та й будимо гобідати.
Ту це вже на пору стало. А я думаю, чо це Тамара так довго ни йде.
Бач-ч.
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал