Жмутки спогадів

 

Юрій МУШКЕТИК

 

Приділ одинокої старості – думки і спомини. Вони набігають хтозна звідки і хтозна чому, і то линуть навально, то пропадають в утомлений мозок й здебільшого невеселі. Бо майбутнє життя невідь-яке коротке, а минуле довге, ти багато обманювався й тебе багато обманювали, й хтозна для чого світ і ти в ньому, і що таке саме життя, і що таке воля, від чого вони залежать. Отож і зібрав я жмутки спогадів, без ніякої системи, без великої мети і оце кладу їх на папір.

 

ЯК МОРЯК  МОРЯКОВІ

Цей епізод я, здається, вже колись оповідав, але він значимий. Коли розпочалася критика «Собору»» Олеся Гончара, вона спершу проходила на Півдні в Дніпропетровську, Запоріжжі, Харкові. А в Києві якийсь час було тихо. І ось у Спілці письменників партійні збори якісь планові. На трибуну виходить Костянтин Басенко, якого знали як непоганого письменника й порядну людину, й пішов потоптом по «Собору». Чи його намовили, чи щось йому пообіцяли. Й перед кожною наступною інвективою він каже: «Всі мовчать, а я, як моряк, чоловік прямий, скажу правду». І – чергова порція огуди. Скінчив. У залі підносить руку і йде до трибуни Іван Немирович, чоловік активний, жвавий, дотепний. Він каже: «Я оце приїхав щойно з Далекого Сходу, з Зеленого Клина, де ми з бригадою виступали по українських селах. (А треба сказати, це було в той час, коли в Радянському Союзі були погані стосунки з Китаєм). Ми пливемо по Амуру на катері, а нас оточили джанки, і китайці кидають на нас консервні банки з фекаліями. Банки не долітають на нас, вдаряються об борт катера і падають їм на голови. То я, як моряк морякові скажу: «Ти пойняв, Костя?».

В залі стояв регіт, ніхто в той день більше з критикою «Собору» не виступав.

Ми з Гончарем жили на хуторі в Кончі Озерній і часто ходили разом на  луки гулять. І ось одного разу Гончар мені каже: «Вчора увечері я приїхав з роботи й мені дзвонить Смолич: «Вийдіть». Не запрошує, не просить, а наказує, хоч я голова Спілки, а він заступник. І він каже: «Завтра ми повинні скликати президію і виключити Ліну Костенко зі Спілки». Я сказав: «Виключать не буду», повернувся й пішов».

У нашому товаристві, якщо хтось хотів когось облаяти, то казав: «Ах ти Смолич».

 

ОВЧАРОВ

Був такий член Спілки письменників Григорій Овчаров. Свого часу він працював помічником у Скрипника, був репресований, вийшов у хрущовську відлигу. Всю свою «творчість» він присвятив розвінчуванню Тичини і Рильського, доводячи, що вони ворожі владі і Радянському уряду письменники, запеклі буржуазні націоналісти і що їм немає місця у суспільстві. Таким він був і до репресії, й після цього, доводив те ж саме. Ходив по редакціях з величезним опусом під руками, намагався його десь надрукувати.

Прийшов він і до нас у журнал «Дніпро». До цього ми його в обличчя не бачили. Ми саме зібралися в одній кімнаті, він поклав папку й одразу заговорив. Про те ж таки. Що пора покінчити з Тичиною і Рильським, і з деким іншим, що вони запеклі буржуазні націоналісти, вороги народу.

І тут Борис Комар, завідуючий відділу прози, мабуть, найнаївніший з нас, і каже:

– Шановний товаришу. Ну нащо це вам. Нехай вже по Києву ходить той дурак, ідіот Овчаров, а ще й ви.

Овчаров нервово підсмикнув галстука:

– Я і єсть Овчаров.

Схопив папку і вийшов.

Більше ми його не бачили.

 

ЦЕ  – ВІН

Я стою у вестибюлі другого поверху Спілки навпроти приймальні голови. У вестибюлі чимало людей, не пам’ятаю чому, здається, саме в цей час почалася реабілітація репресованих, і родичі, приятелі репресованих подавали заяви. Біля мене стоять дві жінки, одна старша, друга молодша. Відчиняються двері приймальної, і звідти виступцем виходить чоловік, дивлячись під ноги, маленькими кроками попростував до виходу. Старша жінка біля мене смертельно зблідла, вхопилась за серце: «Це – він, це – він». Я кинувся до неї: «Вам погано, зараз викличу швидку допомогу». Вона ще кілька разів вхопила повітря: «Не треба, вже проходить, мені краще. Але це – він».

Смертельна блідість справді відступила від її обличчя.

«Хто – він», – запитую я.

«Коли заарештували мого чоловіка Івана Маловічка, він робив у квартирі обшук. Одні поралися в одяговій шафі, інші перевертали постіль і пороли подушки, а він переглядав папери у шухлядах письмового столу і деякі кидав до картонного ящика і переглядав книжки з книжкової шафи, й теж деякі кидав туди».

Маловічко був забраний разом з Валер’яном Підмогильним, Валер’яном Поліщуком, Григорієм Епіком, Майком Йогансеном і іншими. Всі вони були розстріляні в страшному карельському Сандармосі. А Косарик вважався доброзичливою людиною, писав про Тичину, Рильського, підбирав кинуті Рильським цигаркові коробки, де той щось писнув принагідно.

Я ходив у Інститут літератури й просив переглянути творчість Маловічка. Мені сказали, що перевидавати  нічого, він був учнем і послідовником Михайла Семенка. Але може тепер хтось з літераторів звернеться до творчості Івана Маловічка.

 

УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІСТ

Коли я працював у журналі «Дніпро», одним з наших авторів був Микола Шаповал, поет, прозаїк, рябий з лиця, порядний, товариський. Харків’янин.

…В Харківській Спілці письменників відбуваються збори, секретар обкому з ідеології Милюха робить «накачку» письменникам. Особливо дістається Миколі Шаповалу. Перед кожною черговою тезою Милюха каже: «Ось тут у залі сидить український буржуазний націоналіст, який…» Микола кілька разів підносить руку: «Дозвольте». Але Милюха не дає йому слова. Врешті Шаповал підводиться й каже: «Товаришу Милюхо, нехай так, нехай я український націоналіст. Але чому буржуазний. Може, через те, що в дитинстві і юності я старців  водив?»

Милюсі заціпило.

Микола Шаповал колись справді був поводирем сліпих старців.

 

ЛИСТ

Микола Зарудний у шістдесяті, сімдесяті роки і пізніше був провідним українським радянським драматургом. Його п’єси широко йшли на сценах столичних, обласних театрів, а також у перекладі в інших республіках. Тоді був період, коли на совєцькі свята – Першотравень, Жовтень, день Перемоги письменники отримували державні нагороди. Скажімо Корнійчук мав шість орденів Леніна, Бажан – п’ять і т. ін. А Микола або не отримував нічого, або «Знак пошани», як пізніше почав народ називати цей орден «Вєсьолиє ребята». А то на закритому засіданні Політбюро  ЦК КПУ  – й сувору догану. Й ніхто не знав чому. А сам Зарудний не казав. І ось одного разу, коли ми з ним рибалили на Дніпровому острові вдвох, переїхавши туди поромом, увечері в повній сакральній тиші, біля багаття він розповів за що. Мабуть, спонукала ніч та вселенська тиша, одвічне багаття, тужний крик птаха на болоті. До слова, та риболовля була для нас клопіткою. Вночі пройшов дощ, вранці підмерзло, і виїхати машиною ми не могли. Врешті, коли промерзли до кісток, Микола побіг і за півтори-дві години повернувся з солдатами на бронетранспортері. Вони нас і витягли до порому. До цієї його розповіді ходили всілякі чутки, що його  батько чи він сам служив чи то в поліції, чи писарем в старостаті і інше. А тут Микола розповів. У війну були радянські партизанські загони. Були місцеві, а були й кадебістські, відомі загони Медвєдєва, Кузнєцова. Вони в основному воювали не з німцями, а з УПА, вб’ють біля якогось села, яке допомагає бандерівцям німця, або вб’ють і деінде, а підвезуть до цього села й залишать з бандерівською відміткою, й тоді німці спалюють все село. Але були в тих загонах місцеві люди. І ось кадебісти з колишнього загону поотримували всілякі нагороди, й отримували їх до свят, а місцеві не отримували нічого. Й вони зібралися й вирішили написати правду про свій загін. Загін Медвєдєва, Героя Радянського Союзу. А що були майже всі без освіти, то попросили «писучого» Миколу Зарудного, який працював у обласній газеті, написати. Микола погодився й написав. Вони одіслали листа в Москву, але кадебісти виявили, хто писав  і вкинули Миколу до льоху, і били головою об кам’яні мури, й завдавали інших мук. І отож не давали йому нагороди. Тримали в чорному тілі.

 

ШАР У ЛУЗУ

Найважливішим місцем у Спілці була більярдна. Туди не приходили видатні: Гончар, Стельмах, і вищі функціонери – Збанацький, Козаченко, а збиралась негонорова публіка. Козакував Іван Немирович. Ось він вбігає в більярдну й гукає: «Хлопці, мене сьогодні вербували в сексоти». «Як?» «Завели в якусь порожню квартиру на Левашівській і почали: «Ви будете розповідати, про що говорять письменники і видавці». Я кручуся, як в’юн. Я не зможу, я не зумію. А вони тиснуть. Врешті я кажу, – ну як це виглядатиме, я побуду з Малишком і буду розказувати, що казав Малишко…», а вони: «Нє бєспокойтєсь, на Малишка у нас єсть свої Малишкі. А ви будєтє в своєй срєдє».

Немирович був необережний. У більярдній повсякчас крутилися всілякі підозрілі людці. А Немирович потім дивувався, що його перестали друкувати, рукописи з редакцій повертають.

…Ось він грає з Олексою Коломійцем. Гра підходить до кінця. Олекса бачив у лузі шар. Підстава. Немирович бідкається: «Програв. От ідіот. Жінка дала гроші на молочко, а я програв. Пішов платить». Олекса розмахується і б’є, підносить угору кия: «Партія!» А кругом столу – регіт. То Немирович поставив у лузу апельсин. А далі з Коломійцем грає Микола Лукаш. Він грав однією рукою. Коломійця прозивали Камбоджею. Коломієць чомусь зачепив Лукаша. І Лукаш запитує нас: «Яка різниця між столицею Камбоджі і Коломійцем?» Ми знизуємо плечима. «Столиця Камбоджі, – пояснює Лукаш, – Пном Пень. А Олекса: пень пньом».

До більярдної заходить з «Енею» Василь Земляк. Вальяжний, роздобрілий: випив коньяку, випив кави. Він широко розкидає руки і йде до Коломійця: «Льоша, як я тебе люблю». Губи у Василя величезні, і Олексина голова знаходиться в них. А Земляк знову й знову: «Альоша, як я тебе люблю». А я притискаю до голови кия, давлюся зі сміху. Хитрі, вузенькі очиці в Олекси бігають туди-сюди. «Вася, – гукає він, – а ти що, Юри не любиш?» Земляк кидає Олексу, розкриває обійми й кидається на мене. «Юро, як я тебе люблю». Цмок, цмок.

…До письменницької більярдної приходили і художники, й композитори. Постійним завсідником  був Олександр Білаш. Великий, могутній, коли він бив, аж тріщали киї і шари. «От шара забив, оперний бабай», – повторював він.

А я пригадую з Білашем один випадок. Сидимо ми з ним у якійсь президії в останньому ряду, нудьга тягуча, перекидаємось словами, і я запитую: що робиш. А він відказує: нічого, немає текстів. І я беру з його рук блокнот і кажу, що зараз напишу тобі текст. Він, звичайно, скривився. А я написав. Наступного тижня він мені дзвонить: «Чудовий текст. Є пісня. Приходь, послухаєш свою пісню. Через два дні її виконуватимуть по радіо». Я й кажу: це добре, але слухати її в першу чергу не мені, а автору слів. То слова  невідомого талановитого поета Тараса Мельничука». Й справді, через два дні я слухав по радіо пісню Білаша на слова Тараса Мельничука «Знов цвіте червона журавлина».

 

Про Миколу Олійника

…Нещодавно я прочитав тлусту книгу Михайла Слабошпицького «Протирання дзеркал». Там спогади про різних людей, зокрема письменників. І мене особливо здивував спогад про письменника-прозаїка Миколу Олійника. Слабошпицький написав про нього нищівно, подав його як найгіршого прислужника режиму, донощика, підлу людину. Так, Микола Олійник був бурбонистий, нетовариський, замкнутий. Але треба врахувати одне: Микола Олійник сидів у сталінських концтаборах. Перед війною він навчався в Київському педагогічному інституті, і саме тоді вийшов указ про скасування стипендій студентам і про плату за навчання. В першу чергу сільські хлопці зрозуміли, що шлях їм до навчання перекрито. Йдучи гуртом у гуртожиток, скаржилися, нарікали. І хтось доніс. І от всім їм дали від восьми до десяти років, одним за КР агітацію (контреволюційна агітація), іншим «за недоносительство». Молоді, незагартовані, вони одразу на шахті почали ставати доходягами. Першим помер, здавалось, найдужчий, великий красень. А вже почалась війна. І Микола почав писати рапорт за рапортом: «Прошу послати на фронт защищать мою любимую родину». Відомо, радянська влада найгуманніша в світі і пішла йому назустріч. Миколу кинули в штрафну роту. А з штрафної роти два виходи: один на той світ, а другий – поранення, якщо важке – то залишитися інвалідом до кінця життя, а якщо легше, то, підлікувавши, посилають знову в окопи, на фронт. Окопний солдат за статистикою жив одинадцять з половиною годин. Але Микола Олійник пережив і штрафну роту, й звичайну стрілецьку роту. Він добре знав, що підвішений на величезному, дуже гострому гачкові, очевидно, йому не раз і нагадували про це. Отож був і понурий, і замкнутий, і виконував совіцькі приписи.

Пишучи про когось і про щось, треба добре знати, про що і як писати.

Думка крижаніє і зупиняється, коли згадуєш про часи і умови, в яких працювали українські радянські письменники. Всі до одного були під прицілом, кожен, коли сідав писати, насамперед думав, як укластися, щоб таки хоч трохи було достовірно й не було видно кінчиків правди, бо за неї – кара. Пригадую численні проробки й благополучних – всіх, всіх. Пригадую, будучи головним редактором журналу «Дніпро», сидиш на нараді в ЦК КПУ під нищівною критикою, найчастіше попадає тобі, бо ж ми друкували Світличного, Стуса, Сверстюка. Спочатку так, а коли вийшла нова заборона, під псевдонімами. А інші редактори дивляться на тебе: «Дурний, дурний, воно тобі треба». Справді, можна було зібрати «літучку» й заявити: хто  подаватиме такі матеріали, звільню з роботи. Але я цього зробити не міг. Ми були один колектив, однодумці.

Режим упав, і потягнув за собою в прірву багато-багато, трохи не все.

 

ЩУКА

З двома запеклими рибалками їду на рибу. Під’їхав до редакції журналу «Дніпро», де працюю, занести вичитану вдома верстку. Підходить Олексій Коломієць, він працює в «Зміні», в одному коридорі, де й «Дніпро». У полотняному, але новенькому білому костюмчику, акуратно випрасуваному,  в білих черевиках, теж начищених.

– Куди, хлопці?

– На рибалку.

– Я з вами.

– Куди ти, ти ж при параді.

– Ні, я з вами. – Сідає в машину. Поїхали.

Ми пробовтались цілий день, ловили волочком і впіймали одну здоровенну щуку.

Увечері оддали її Олексію, як потерпілому: можна уявити, що було з його костюмчиком.

Наступного ранку дзвоню Коломійцю:

– Олекса, як щука?

– Нехай вона здохне, така велика. Поки Люба побила на морді, то й ранок настав.