Заробітчанин

 

 

Із циклу «Зустрічі в дорозі»

 

Андрій КОНДРАТЮК

 

Од села до міста у напівдрімоті на місці м’якім насидженім у леті маршрутки швидкім дорога промайнула. Що і не зогледівся.

А тепера от і лискучого квиточка на потяг втішено на пероні вичитую. Желізні рейки супроти тихого осіннього сонця сріберно мені дальню путь постеляють запрошувально.

На пероні люди збираються. Котрі із маленькими торбинками, а котрі й отакенні валізи шкуратяні на коліщатах везуть. Сосюрине у просторі бринить. Ми на перон. А на пероні – люди. Це звісно, що більшовики на пероні біля вагону «Чумака» не співали.

На стіні вокзалу написа вичитую. Напис сповіщає. Що через місто оце і Шевченко, й Оноре де Бальзак мандрували, переходили. Гай-гай, коли те було, а у піднебессі зосталися відбитки їхніх слідів.

Із призахідньої сторони, з-за повороту, за яким сховалися сріберні супроти сонця рейки, висунулася, показалася зеленява голова желізного полоза. А у повітрі над пероном струменить, загусаючи, настрій зактивованих людських сердець. Де чий вагон зупиниться. Мій вагон зупиняється прямісінько напроти мене.

І от моя торбинка у руках провідниці. А я обома руками уже учепився за желізні держаки вагона. Між краєм бруківки а краєм вагона доволі широка щілина застигла. І страхом на мене дивиться. У поєдинкові зі страхом зчепилась ціла сутність стареча моя. Напружуюсь з усіх сил. Скутий мій крок стає сягнистим. І я уже у вагоні. Провідниця втішено подає мені мою торбинку.

До свойого купе уздовж вагону простую упевнено, якби власну кімнату переходжу. У купе напівтемінь прижмурилась. Вікно щільно шторками затулене. Моє нижнє місце мене дочекалось. От і зустрілися ми. Віч-на-віч забачились. Благословенна мить чекання.

Поличку підіймаю. Скринька невелика. Але усе моє в неї уміщається. Воно не прошене, не дане. Торбинка, одіння убоге. Документи, гроші, ключі і рукописи. Найважніше – це рукописи і документи. У 90-х роках минулого століття, коли за моїми рукописами настирно полювали і викрадали їх, я нігде з ними не розлучався. Завжди торбинку убогу із собою волочив. А хто догадається про вміст її.

Потяг рушає, а, схоже, ніхто до купе більше й не зайшов. Я один ніби. А таке буває. На протилежній нижній поличці ковдра зелена пожмакано тільки ніби розстелена. Мало не присів на неї. Але лапнувсь об щось тверде. Роззираюсь. Так це людина із головою ковдрою укрилась. Також подорожанин. Спить. І я собі вкладаюсь на полиці своїй. У напівдрімоту потаю. Через думку переходить. Якщо хтось і запосягнеться на моє добро, то тільки через сутність цілу мою. А із пам’яті ізгадується філософ Фрідріх Ніцше. Як він усі свої писання у желізні сейфи замикав. Ще й наказа дав. У випадку пожежі в першу чергу рятувать сейфи, а усе інше, і його самого, напевне, уже потому, у чергу другу.

Полежую собі заспокоєний у напівдрімоті. А який сон під перестук желізних коліс. Це один мій знакомець, колишній політкаторжанин, аби-но до будь-якого лігвиська діткнувсь, так одразу миттєво і давав хроповницького на всі заставки. «А ізвідки у вас така звичка засинати миттєво?», – якось поспитався я у нього. «А зі сталінських концтаборів. Там після денної голодної утоми аби-но приліг на нари, так одразу і засинаєш», – був, станув одвіт. А іще інший політкаторжанин, а затим Нобелівський лавреат, також сказав був, і таке промовив. Хто витримав сталінські концтабори, того ніяка депресія узять не подужає.

У напівдрімоті через відчуття переходить, як в ушвидшенім русі пролітають малі станції і полустанки. Швидкий потяг уповільнює свій лет і зупиняється тільки на станціях важніших.

Крізь дрімоту позір завважує, фіксує. Зелена ковдра навпроти заворушилася. Відтак голова юнака показалася, визирнула. Привіталися. А затим і мова потекла. На те чоловікові й живий язик дано, щоби не просто теліпався безмовно, а щоби й річ повів, коли зійдуться двоє.

Спершу сусіда молодий про своє виповідати став. Що простує він аж від італійського кордону до самісіньких Сум, в яких і судилося йому, честь випала народитись рівно двадцять п’ять літ тому. І де й тепера кватиря із машиною його вмонтовані.

Я тілько слухаю пильно й у павзах оповіді запитаннячко своє ненав’язливо тихо спрямовую. А чого аж до Італії понісся, порипався? Бо там уже чималенький рід отаборувався. Там старша сестра з чоловіком і дітьми твердий якір закинули. Але у початку, іще десять літ тому, в Італію сестрина свекруха виїхала. Ото вона через роки і сина з невісткою покликала. А уже сестра матір свою за махом одним туди вивезла.

– А усі вони і мене в Італію на заробітки завербували… – сміється співрозмовець. – Я дизайнер, то по цій часті і там прислужував вісім місяців. Та страх як у Суми закортіло. Повернувся. Цілий місяць удома одпочивав. А затим ізнов в Італію до роду рушив. Аж то на самім італійськім кордоні мене завернули: помилку у документах виявили. Аж три дні до Ковеля добирався. І то добрі люди допомагали. Застудився у дорозі. У Сумах документи вироблю справні, й ізнов до Італії подамся. По заграницях спотикатись мені не першина…

І раптом у спогадах молодик зрух робить. Від Італії до Камчатки. Й переповідає. Як улітку 2012 року вони зухвало цілою бригадою із Сум у Петропавловськ-Камчатський гайнули, вилетіли. Рожевих надій сповнені. Але щойно приземлились вони, як рожеві надії умить розсіялися, вивітрились. Куди стримкіше, ніж вулканічні дими розсіюються.

Роботодавець, який звіддалеки золоті гори, манною небесною укриті, малював, при стрічі віч-на-віч сказав, що ніякої роботи тепера у нього нема.

Це уявити тільки можна. Людина на краю світа опинилася без гроша у кишені. Котрі на зрух жвавіші да родаків прихильних мали, так ті одразу телеграми родакам відбили з проханням о помочі. Бо й квиток на літак ізвідти виявився, став удвічі дорожчий, аніж туди. Та декотрі все одно відлетіли.

Але наш молодик і на краю світа не розгубився, духом не занепав і в одчай не занурився. Він із таких, як сам, одчайдухів нову бригаду зорганізував. Да й шастать стали вони по цілому місту в цілоденних пошуках роботи. Пам’ятаючи при тім твердо. Що на кожний товар є свій покупець. Такий покупець незабаром знайшовся. І був це начальник однієї фірми, який не оно в місті, а й по усій Камчатці «ого-го!» які діла вершив. Що із ним самий Путін ручкався. Але і начальник сей із робітниками також ручкався, коли на терен будови заходив. Ще й рукавицю при цьому знімав.

– Ну, а столиця Камчатки, що за місто?

– А яке місто – велике засмічене село…

– Ну, а небо ж яке там? – моє традиційне до кожного мандрівця зроджується і спрямовується.

– Небо запам’яталось мені похмуре. Але у річках вода чиста і бистра, – видобував далі із пам’яті своєї спомини співрозмовник. – У річках повно риби червоної. І я не раз із гарпуном на риболовлю спрямовувався. Але там небезпечно: ведмеді ходять. Питаюсь якось однієї жінки із тамтешнього малого поселення, чи не ходять тут ведмеді. А вона й каже: «Ходять. Позавчора коло річки увібрали двох таких, як ти». Отож візьму на гарпун риби кілограмів п’ять да й гайда чимдужч до міста. Живого ведмедя я ніколи там не бачив. Але один хлопець із нашої бригади був позустрівся зі звіром віч-на-віч майже. Звір тільки подивився на нього да й пішов собі стороною, розсіюючи із душі людини раптовий переляк.

Але риби та ікри на Камчатці то на всі смаки є вдосталь. Справжня ікра – це свіжа ікра. Якщо ви свіжу ікру у баночці в літаку ізвідти привезете додому, то це уже буде не та ікра.

Камчатка тим і славиться. Добрі молодці газ чи нефть на узбережжі розшукали да й видобувать запосяглися. Але тоді морські перлини згинуть. І любителі риби, крабів та ікри перемогли і видобуток заборонили…

Добувалися до своїх Сум наші одважливці уже посеред зими. Летіли не навпрошки, бо на сибірських просторах сива хвацька пурга розгулювала, вишугувала, «вихрить снігом де хотя», а через Хабаровськ, поближче до Китайщини і Монголії, де заметілі не так хвацько вишугували. Але політ переходив тихо. А от від Москви до Київа то так підкидало, що й не дочекатись було, коли та година скінчиться. І відчуття таке на серце осідало, що ця година ніколи уже не скінчиться.

Щонайменше на Камчатці зосталося корінних поселян. Але там зібралися діти різних народів. І наш цвіт там розсипався густо. Коли і яким побитом землячки на край світа прибули, затесалися – тільки Бог відає. Один полтавчанин то ось яким чином засів у тій дальній стороні. Щойно він приїхав на заробітки, як того ж дня усе копіяччя з кишені витрусили із документами. А без документа на відліт квитка не купиш. От і застряг неборака навіки у чужій дальній стороні. Це якби родаки доступ до посольств мали, то, може б, його і вивезли. Але хлопець в одчай не впав. На гармошці усе українських пісень виграє. Аж-но уся Камчатка йому підтанцьовує.

Але із чим зрівняти радість заробітчанина, коли він увіходить у рідну домівку. Й не сам. А із пакою зелененьких у кишені. Зрівнювання цьому станові нема.

– Гай-гай, коли те було – Камчатка, – співрозмовець до вагонового вікна наблизивсь, притуливсь, і ніби світовий простір видивляє. – А тепер от Італія сниться.

– Італія – що ж воно за сторона? – навстріч запитання моє зроджується.

А через думання давня молода мрія переходить. Побувати в Італії, над якою, уявлялося мені, завжди високе голубе небо, а й море завжди голубе. Не судилося.

– А інакша, ніж наша, – пагіркова сторона… – відповідь станула незагайно. – Й ліси, де зустрічаються, інакші, ніж у нас.

– А небо, небо над Італією яке?

– Ясніше, як над Камчаткою, – сміється. – Хоча похмурість на нього теж інколи насувається.

– Ну, а коти, собаки, птахи то такі ж, як і у нас?

– А точнісінько такі ж… – ізнову сміється.

– Чи ж вони хоча відчувають, що уже заграничні?

– Та, мабуть, ні…

– А люди ж які?

– Люди то інакші…

– А які ж вони?

– Ну, як сказати. Наш чоловік скаже навпрошки «Ходи сюди!». А італієць багато слів перед тим наговорить: «Якщо ваша ласка, то чи не змогли б ви прийти сюди…». І чоловік там у великій залежності од жінок. А жінки крутять чоловіками і наліво, і направо. Той італійський чоловік, схоже, якийсь безхарактерний. І наші жінки лащаться коло італійських чоловіків. Мо’ за пару котрийсь озьме. Та італійці наших жінок за дружин беруть рідко. Бояться, щоби потому усі статки яка пройда не пополовинила…

– А нашого ж люду в Італію чимало прибуло, затесалося? – щоби оповідь співрозмовця не припинялась, моє запитаннячко навстріч спрямовується.

– Дуже багато. На кожному кроці із земляком здибаєшся. Наша робоча сила там дешева – приблизно тисячу євро на місяць. Чоловіки то де хто прилаштується. А жінки то в основному літніх людей доглядають. І у тім ділі як кому повезе. Серед літніх людей там дуже багато хворих на голову, що пам’ять у них страчена. Одна наша знакома найнялася дев’яностолітнього дідуся доглядать. А він з першого дня почав по кімнатах за нею з домаганням гасать. Вона у місто за чимось пішла, а як повернулася, то і вжахнулася: усі її манатки разом із документами дідусь у балії замочив. Того ж дня вона й позоставила його доглядать…

– Гм… Дивно, – кажу ніби собі. – Чому ж за доброго життя да така недуга уражає?

– Важко сказать. Може й тому, що там із недалекими родичами паруються. Там і серед малолітніх інвалідів чимало. Ідеш улицею, й тобі навстріч одного малолітнього у візку везуть, за ним другого молодого провадять… – розмишляє бувалий заробітчанин.

– А чи ж наші люди на чужині купи тримаються, єднаються?

– Як вам сказать. Може, десь і єднаються. Але я таких не зустрічав. Знаєте, наш чоловік за останні роки дуже а дуже змінився. Один одного надурити, об’єгорити, як то кажуть, випереджає. Ще й насміятися один з одного поспішає. Цю науку ми перейняли од тих, що зверху сидять і зверхниками нашими іменуються. А як чоловік до чогось навикне, то і у світі тієї недоброї звички тримається. Ось вам приклад. Приїхала із Поділля в Італію одна жінка да й бідкається, до кого ж тут за тією роботою підступиться. Аж то одна землячка її, що уже у тім краї освоїлася, і каже: «Дай мені триста долярів, то я тебе на дуже добру роботу наведу. Будеш бабуню доглядать. Вона тиха». Довірлива й віддала порадниці усе, що при собі мала. Да й доглядає собі бабусю. Аж через місяць повертається порадниця і каже: «Я у відпустці була. А доглядати цю бабусю – моя постійна робота. Іди да й шукай собі щастя». Наївна довірливиця плечима стенула: «А навіщо ж я триста долярів дала?!». «А треба було не давать…», – спалахнув одвіт.

Може, десь і єднаються. Але на очі мені таке не натрапляло, не доходило до мене. А ось таке то дійшло.

– Ну, а чи не хотілось би Вам, пане, назавжди в Італії залишитись, зостатися там?

– А ні за віщо. Хіба під спонукою… – відповідь прозвучала, спалахнула раптово.

– А чому?

– Я і сам не знаю. Але навіки зостатися на чужині доброохотно – це над мої сили…

Мій незмінний і незамінний сорокадвохлітній годинник нагадує, що пора збираться. І я поволі збираюсь. Затим разом із попутником видивляємось крізь вагонове вікно світову темінь. Він – з одного боку, а я – з другого. Мовчимо. А через думання у нас, напевне, не однаке переходить. Йому бачаться близькі клопоти із оформленням тих справних документів, щоби без перешкод спрямуватись ізнов ув Італію. А у моїй голові усе вертиться давня молода незбута мрія – забачити країну, над якою завжди високе голубе небо і берег якої угинається у лагідне голубе море. Як тоді її малювала моя уява.

 

№1 (189) 13 січня 2017