Журналістка і редактор Світлана Єременко у 2010 році заявила
про себе як письменниця книгою «Живопис як молитва» про унікального львівського
художника-постмодерніста Олега Мінька.
Світлана народилась
на Львівщині, виросла на Житомирщині. Закінчивши факультет журналістики
Київського державного університету ім. Т. Шевченка, довгий час працювала на
Донеччині, а у 2005-му повернулась до Києва – міста своєї юності. Журналістську
діяльність починала в донецькій молодіжній газеті «Комсомолець Донбасу». 1995
року стала співзасновником і головним редактором аналітично-інформаційного
журналу «Схід» у Донецьку. З 2005 – головний редактор журналу «Аспекти самоврядування» Фундації «Україна – США».
У 2000 році разом з
колегами Світлана організувала Донецький прес-клуб. У 1998 – стажувалась у США, де була найбільше
вражена вмінням американців виховувати патріотизм. З 2007 – керівник Національного прес-клубу (Київ).
Зараз Світлана Єременко готує до друку книжку новел To Her
Who Kissed My Eyes («Тій, що поцілувала очі»).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я ніколи не бачив свого батька. Не познайомився з ним. Не
потиснув руки. Не поговорив по-чоловічому. Не попросив підтримки. Не похвалився
своїми життєвими успіхами. Не перехилив чарки. Не познайомив із сином. Не
допоміг йому. І не пробачив. Я чекав на зустріч із ним усе моє свідоме життя,
та… не сталося.
А півроку тому батько
помер.
І по всьому.
Я навіть не був на похороні.
Мені не повідомили.
Ми не зустрілися не тому, що мій батько жив за тисячі
кілометрів, і не через те, що мати приховувала від мене правду, або забороняла
з ним спілкуватись, а вже й поготів не з тієї причини, що мені було байдуже,
хто і який той чоловік, завдяки якому я з’явився на світ. Моя мама завжди казала, що мій батько був дуже вродливим
чоловіком та порядною людиною.
У дитинстві, коли я
почав наполегливо розпитувати про батька, мама не стала вигадувати, що він був
льотчиком і загинув у літаку, виконуючи важливе державне завдання, або
відважним моряком, який і досі курсує в
морі, долаючи бурхливі шторми… Мама, не вдаючись у подробиці, просто сказала,
що я – дитина кохання. Тоді я не надто усвідомлював значення цих слів, але з
неньчиного виразу обличчя та блиску щасливих очей зрозумів, що моє народження –
для неї радість. Це вже пізніше, дорослим, більше дізнався про цю романтичну
історію й збагнув, чого мамі вартувало відважитись народити без чоловіка в ті
повоєнні роки, позначені не так справжньою людською моральністю, як
лицемірством.
…Десь півтора року тому зателефонував незнайомий чоловік.
Трубку взяв мій син Матвій. Пізніше він розповів мені, що телефонував якийсь
схвильований чоловік, котрий відрекомендувався… його дідусем! Матвій був дещо ошелешений, бо ніякого дідуся
в нього не було. Мій вітчим помер, коли Матвій ще був студентом. Спочатку
хлопець вирішив, що хтось помилився номером, але згодом пригадав відголоски
бабусиних розповідей.
Отже, це був мій батько.
Я навіть не можу пояснити, що за почуття нуртували в мені і
які перемагали: радість чи байдужість (бо я вже давно перестав чекати),
захоплення чи здивування, піднесення чи розчарування (бо ж так пізно). Мабуть,
усе-таки здивування… Чомусь я почав підраховувати, скільки ж це йому нині
років: якщо мені шістдесят, значить, йому близько 85?
Що ж сталося?
Чому, знаючи протягом майже шістдесяти років, що має сина,
він обізвався тільки тепер? Чом стільки років не проявляв жодної ініціативи,
мало того, ігнорував мої намагання зблизитись?
Пригадую одну подію, яка закарбувалася в душі на все життя
глибокою образою. Мені було близько тридцяти, коли я захистився й став
кандидатом наук. Незабаром вийшла друком і перша моя наукова книжка. Враз так
схотілося, щоб батько дізнався про мої успіхи, адже ми з ним фахівці в одній
сфері. Щоб пишався своїм сином. Десь на рівні підсвідомості я вочевидь
сподівався, що, коли він дізнається,
який у нього талановитий і розумний син, то йому стане, по-перше, соромно, а
по-друге, він гірко пошкодує, що ми досі не спілкувались і навіть не були знайомі; й по-третє, він кине все й примчить,
аби побачитись зі мною.
Я запакував у конверт свою книжечку і написав
небагатослівного листа, точніше, це була коротка записка.
«Доброго дня, шановний Геннадію Івановичу.
Пише Вам ваш син,
Любомир. Вийшла друком моя перша книжка, і я подумав, що, можливо, й Вам буде
цікаво ознайомитися з її змістом, адже в нас із Вами однакові наукові інтереси.
Крім того, я, як і Ви, дуже люблю рибалити та полювати.
Мені від Вас нічого не потрібно, хотів би тільки
познайомитись та поспілкуватись зі своїм батьком.
З повагою, Любомир».
Згодом я отримав відповідь: «Ну, от і зустрінемось якось на
полюванні…»
Шок!
Я читав-перечитував цих кілька слів і не міг стримати лайку,
яка зривалася з язика. Очі наповнилися слізьми – цього ще бракувало! Однак не
вірилося. Красиві акуратні літери, почерк — майже як у мене. Але зміст речення
– ніби постріл – поцілив мені в самісіньке серце, як, вірогідно, на полюванні
вражає дичину. Сам уже далеко не юнак, маючи семирічного сина і певний життєвий
досвід, я не міг зрозуміти вчинку цього чоловіка! Намагався, але не знаходив
жодних переконливих аргументів, аніяких пояснень чи виправдань такої відповіді.
– Як він міг? – запитував себе подумки. – Відфутболив,
просто відфутболив, та ні, гірше – плюнув зневажливо в саму душу! Ліпше
промовчав би, не відповідав би зовсім, або вдав, що не отримав мого послання.
Яка черствість, яка бездушність, яка жорстокість… зрештою, який непробивний
егоїзм…
Годі було заспокоїтись: «Дідько! І це про цього чоловіка
мама говорила «порядний»! Тоді я не
розповів матері про злощасну записку, але більше ніколи не шукав зустрічі з
батьком, не робив жодних спроб.
Пройшло майже тридцять років – і він зателефонував.
Заради чого?
За декілька днів він обізвався знову. До телефону підійшла
матір. Двері до мого кабінету були
відчинені, і я мимоволі став свідком усієї розмови. О, це треба було чути!
Слабкий голос моєї вісімдесятирічної матусі, здавалось, набув колишніх виразних
інтонацій і барв – він лунав, як голос молодої жінки! Вона зверталась до нього:
«Геночка!»
– Та ні, що ти, Геночка, я нічого не забула… Мені вже
вісімдесят, я вже зовсім не та, вся сива, ходжу з паличкою… Голос у тебе зовсім
не змінився… А як ти? – схвильовано запитувала мама.
Тоді він про щось довго розповідав… Знову мама:
– Любомир – хороший син, турботливий, добрий. Він уже
відомий науковець, і я дуже пишаюся ним. Та ні, я – навряд, я вже нікуди не
можу їздити, навіть машиною, а Любомир, звичайно, обов’язково приїде. Він так давно
хотів з тобою познайомитись. А я? Краще пам’ятай мене такою, якою я була.
Господи, та вона досі кохає його?! Це відкриття було для
мене досить несподіваним і дивним, адже мама багато років була одруженою з
Миколою Григоровичем, колишнім військовим льотчиком. Мій вітчим був загалом
непоганою людиною, але страшенно скупим, може, через раннє сирітство. І мене
ніколи не любив. Тут я принагідно згадав, як ще в мої шкільні роки мама потайки
ділилася секретами з бабусею, повернувшись з Харкова з наукової конференції:
йшлося про те, що зайшовши до ресторану, де обідали делегати, вона побачила
мого батька й зомліла…
Мама покликала мене
до телефону.
Я взяв трубку з наміром різко висловити все, що думав, що
пережив, що носив у собі ці роки. Та, коли почув на тому боці дроту тремтливий
винуватий старечий голос – злість і образа випарувались в одну мить.
– Любомире, синочку, пробач. Я дуже завинив перед тобою і…
мушу спокутувати свою провину. Хочу, щоб
ви з мамою, дружиною та сином приїхали до мене… Познайомимось, поспілкуємось.
Мама каже, що ти дуже схожий на мене… Приїжджайте, синочку…
Як не дивно, оте «синочку» зовсім не дратувало мене.
Можливо, тому, що мене ніхто й ніколи в житті так не називав, а може, через те,
що десь у глибині душі я все ж чекав цієї зустрічі.
Геннадій Іванович розповів, що живе в одному з південних
міст, на узбережжі моря. Вже давно на пенсії, але почувається міцним: торік ще
й полював на болотах. Сказав, що має двоповерховий будинок і дачу –
приїжджайте, мовляв, і живіть, місця всім вистачить. Переїжджати, ясна річ,
ніхто не збирався, але провідати його я був готовий.
– Добре. То коли можна приїхати? – спитав без вагань.
– Навесні. У нас дуже гарно в квітні – травні, коли все
зеленіє, зацвітає… Море вже тепле . І я краще почуватимусь.
– Я можу приїхати й зараз, – відповів я дещо здивовано, бо
після всіх отих теплих слів, самозвинувачень і вибачень цей чоловік,
виявляється, готовий чекати ще зо три місяці. – Може, вам якась допомога
потрібна?
– Ні-ні, все добре, нічого не потрібно. Давайте весною…
Геннадій Іванович часто телефонував, вони з матір’ю довго
шамкотіли по телефону. Згадували старі часи, спільних знайомих у контексті:
помер чи ще живий. Згодом ми зрозуміли, що батько почувається надто самотнім,
покинутим і дуже страждає через це. Мама незмінно називала його «Геночка», а зі
мною всерйоз радилась, переїжджати їй до нього жити чи ні, бо він постійно
запрошував її й переконував, що саме це їм обом потрібно.
Якось я не втримався і спитав:
– Мамо, невже ти не розумієш, що він запрошує тебе колишню,
ту, яку кохав, двадцятирічну, а не сьогоднішню сиву бабусю, яка ледь
пересувається з патерицею і майже осліпла?
Я розумію, що був
безсердечним і грубим тієї миті, але після тривалих розмов з Геннадієм
Івановичем стало зрозуміло, чому він зателефонував саме тепер: рік тому померла
його дружина, і він дуже важко переніс її смерть. Їхній син жив окремо, з
батьком майже не спілкувався. У них було несприйняття один одного, до того ж
різні заняття, інтереси, зі слів батька, мій звідний брат ще й полюбляв випити.
Сам Геннадій Іванович, який спершу бадьорився й розповідав, що навіть ходить на
полювання, насправді виявився важко хворим.
За час спілкування телефоном він надіслав нам кілька своїх фотографій, на яких був
молодшим, ніж я теперішній. Зі світлин на нас дивився справді вродливий
інтелігентний самозакоханий чоловік у діловому костюмі та капелюсі. Зовсім
чужий не лише мені, а й мамі – вона знала його іншим. Певне, він хотів, щоб ми
запам’ятали його саме таким: молодим, самовпевненим і гордим. Мабуть, таким він
був, коли відповів на мого листа.
Кілька разів у розмові зі мною батько повторював, що хоче
покаятись переді мною, спокутувати свою вину, що ось-ось збирається запросити
нотаріуса, адже борги потрібно віддавати, і ми, мовляв, пізніше дізнаємось, як
він це зробить. Зрозумівши натяк, я пояснив, що мені нічого не потрібно. У
нього є син, онуки, а отже, є кому залишити спадок.
Весною Геннадій Іванович довго не телефонував і на наші
дзвінки не відповідав. Пізніше з’ясувалося, що лежав у лікарні, а тепер хворів
удома. Я знов зібрався було їхати, навіть приготували з мамою гостинці, але він
заборонив, сказав, що погано почувається і не хоче, щоб ми бачили його в такому
стані. От коли він поправиться…
Дещо згодом дзвінки припинилися зовсім. Ми теж не могли
додзвонитися.
І тільки за півроку брат повідомив, що батько помер.
…Я довго намагався проаналізувати наші стосунки, чи радше чому їх не було:
спочатку зі своїх міркувань, тоді намагався поставити себе на його місце.
Згадував Притчу про блудного сина з Біблії. Знову й знов я метикував, чого все
склалося саме так, а не інакше. Але ні мої знання, ні життєвий досвід, ні вчені
ступені в цьому випадку не зарадили. Ці останні півтора року його життя –
довгі, з претензією на щирість, розмови по телефону, його намагання покаятись,
позбутися вини, яку він, очевидно, все ж таки носив у собі… Чи, можливо,
відчув, втративши дружину й ставши зовсім самотнім? Або дізнавшись, що
смертельно хворий?
А я? Може, я мав проявити наполегливість, бути більш
рішучим, переконливим? Хіба можна відкладати щось «на завтра», коли людині 85
років? Певне, йому не хотілось вірити, що це кінець… Чи, може, він просто не
усвідомлював, що краще вже ні виглядати, ні почуватися ніколи не буде. Ніколи!
Ось моя мама в свої вісімдесят теж шкодує вдягати якісь блузки, залишає їх «на
свято», ховає вишиті серветки на випадок, «коли гості прийдуть», хоча до неї
вже дуже давно ніхто не приходить.
Не варто було його
слухати й чекати, а треба було просто поїхати і сказати: «Прощаю, батьку…»
Але… не сталось.
м.Київ