Забуті письмена

 
 
Мирослав ЛАЗАРУК
 
Пропонуємо вашій увазі два фрагменти повісті-спогаду «Забуті письмена» однієї з перших книжок письменника та есеїста Мирослава Лазарука, присвячених життю і творчості одного з найкращих поетів сучасності Ігоря Римарука. Така розмова визріла давно. Адже саме цьогоріч відзначатимемо дві дати з його неспокійного життя і творчості – 60-річчя від дня народження, 4 липня 1958 р. (село М’якоти Ізяславського району Хмельницької обл.), та десятиліття його відходу у кращі світи (3 жовтня 2008 р., Львів, Личаківський цвинтар). Саме між цих дат помістилося життя прекрасного поета, багаторічного головного редактора журналу «Сучасність», президента Асоціації українських письменників та редактора двох провідних видавництв – «Молоді» та «Дніпра», де в ті, нині вже віддалені у часі десятиліття, поставала нова українська література.
 
І ти підійшов до  свого Берестечка…
Давно звернув увагу, що Римарук звертається до однієї з найтрагічніших українських тем – битви під Берестечком, де козацтво зазнало поразки через зраду. Часу мені тоді на роздуми, як і на все інше, бракувало. Але зародився великий інтерес. Неодноразово доводилося читати, а отже й розмірковувати над нашою історією, безліч разів описану як у наукових джерелах, так і в художній літературі. Взяти хоча би поему «Берестечко» Ліни Костенко, фрагменти якої колись мав намір надрукувати на сторінках «Буковинського журналу». Та з мого задуму нічого не вийшло. Домовившись із Ліною Василівною про публікацію,  так її і не діждався. Зрештою, твір  був надрукований кілька разів, то ж читач від того факту нічого не втратив.
Неодноразово читав оті проникливі, винятково важливі для кожного свідомого націоналіста слова, завдяки яким авторка глибоко проникає в історичну канву кожного факту, тому й видобуває подібні одкровення: «Вже не стачить старих підошов, / але й путь недалечка. / Ось, неборе, і ти підійшов  / до свого Берестечка. / У городі – одні пирії, / понад городом – хмари. / Повтікали із бою свої, / а казали – татари…/ При паркані – лише жалива, / при душі – порожнеча… / Може, ці сиворунні слова – / тільки шкура овеча? / Може, ікла іще не тупі, / не урвалась вервечка, / і лише бракувало тобі / для душі – Берестечка?» (Кн. «Сльоза Богородиці», Дніпро, К., 2008, стор. 202). До свідомості читача доходить найосновніше: донедавна всіх нас переконували, що битву програли через зраду татар, які повтікали з поля бою. Але ж ні! Бо «повтікали із бою свої». Мабуть, у розумінні автора це і є найбільша зрада, котра здатна переселятися з покоління в покоління. Будь-яка зрада існує в позачассі. Тому й запікається аж через кілька століть на новому поколінні. Зараз чомусь на часі постає тема зрадництва в часи визвольних змагань ОУН-УПА в роки Другої світової війни та після її закінчення. В «Ковчезі» Римарука знову випливає ця  тема, але вже в дещо іншому аспекті: «…розверзнеться небо/ й лайном та гноєм заколотить закрутить / безжальний вир і можливо / знайдеться кому називатись / Ноєм і напевно врятується знову / останній звір / ти злетиш / аки птах над потоком / у ковчезі уздриш свого / двійника він загинув під Берестечком? / Чи під Конотопом? А різниця йому / яка?» (там же, стор. 182). Справді, не можна не погоджуватися, що для полеглих різниці між цими двома битвами, як і всіма іншими, коли  українці зазнавали поразок, немає ніякої. Вони воювали за праведну справу – за свою Батьківщину, за кревну землю, за котру заплатити можна тільки власним життям. Усе інше не повинно мати жодного значення. І в наші дні – війна з московськими загарбниками, котру якийсь «мовознавець» охрестив АТО (антитерористична операція) – актуальність порушеної Ігорем Римаруком теми ні на крихту не змінюється, як і головні виконавці – герої України.
Особливо загострилися мої почуття, коли прочитав своєрідну передмову русского поета Івана Жданова до книжки Ігоря Римарука «Доброе имя твое», перекладену москвинською мовою, яка побачила світ у Дрогобичі у видавництві «Коло» 2011 року. У двох перших Ігорових збірках – «Висока вода» й «Упродовж снігопаду» – вміщено переспіви з творчості Жданова –  вірші «Майстер», «Зима», «До слова». Від Герасим’юка дізнався, що обидва поети були колись у дружніх стосунках, зустрічалися. То й нічого дивного, що в перекладній збірці вміщено «Замість передмови. Фрагменти з розмови-лекції Івана Жданова про поезію Ігоря Римарука, переклади, інше». Цілком слушно зауважує колега про винятковість, власну мелодику, голос поета. Але звертає увагу й на інше, хоча при цьому підкреслює, що «з дитинства ми чуємо українську мову, слухаємо пісні, знаємо приповідки, притчі, анекдоти. Але попри все ми не є носіями цієї мови» (переклади мої – М. Л.). Тобто цього не вистачає, щоби повноцінно сприймати тексти, особливо поезію. А попри те, Жданов продовжує свої міркування. Вибачайте за  надмірну цитату. «Ось у деяких текстах книжки мою увагу привернуло використання поняття Берестечко, і Берестечко для Римарука навіть не поняття, а категорія…
Україна, після набуття незалежності, стала ще недоступнішою для тих, хто є українцями. Ну, в конкретнішому розумінні цього слова.
А що для інших – їх  це загалом може і не торкатися.
Незалежність –  вона була бажаною, ідеальною, можна навіть сказати, небесною.
І ось прийшла незалежність. А її тут, на землі України, не виявилося.
Інший лейтмотив книжки, не менш важливий, – відхід роду і неможливість його заміни чимось іншим, тут присутнім.
Відродження кудись віддаляється, в майбутнє. Але запитання, чи майбутнє?! І чи можливе воно, коли таке теперішнє?!
Українізація проводиться!!! в якихось –  тих чи інших – цілях, але, здається, в неправильних.
Я кажу з тої точки зору, з якої я розумію Римарука…
Українізація проводиться, а Україна не відроджується.
Народ розгублений. Він ніяк не може відбутися як народ. Він лише складає населення, яке зайняте виживанням. Духовне, родове відкладається на потім.
Звідси  релігійні мотиви –  як крайня втеча. Саме як втеча, а не як природний характер роду…». А далі йде розшифрування сказаного.
Це один погляд. Але існує й багато інших, скажімо, як в українського науковця, критика і поета Світлани Кирилюк: «Поезія І. Римарука засвідчує заглибленість автора у філософію буття народу й особистості. (Ці вічні шальки терезів! Але як втримати рівновагу?):
 
Чую клич: «Озирнись!»
Озиратись –  на кого ?
(«Сиві гриви зірниць…»).
 
Тут не біль напоказ і не розпач (цього в нашій літературі достатньо), а тверезе (аж пронизливе!) усвідомлення власної причетності до рідних реалій («І тільки Слово стереже могили – як мертвий скіф на мертвому коні»). Чи не тому майже не надибуємо в творчості І. Римарука слова Україна і похідних від нього (за винятком віршів «Дощ», «Там, у садку, де здіймаються сходи…» (присвята Ю.Тарнавському), натомість згадується Берестечко –  «…і ти підійшов до свого Берестечка» («Вже не стачить старих підошов…»). Сміливо поглянути в очі часам, аби прозирнути у власну історію (в себе?) – місія обраних:
 
ти злетиш
аки птах над потопом
у ковчезі уздриш свого
двійника він загинув під Берестечком?
під Конотопом? А різниця йому
яка?
(«Ковчег»).
 
Тож Україна – Берестечко. Чи не два береги одної ріки? Невипадково в ряду подібних протиставлень – «чорний дощ» –  «дощ золотий»; «стіна віків» – «ріка віків»; «гетьманський сад» – Гетсиманський сад» та ін. Звідси –  тяжіння до афористичності («…бо вколеш душу – а розколеш слово…»; «І заніміє поруч слово – мій духівник і мій наглядач»). І понад усім вивищується майстерно відреставрований образ Діви Обиди. Справді, лише тому, «хто посмів у священнім плоді обдивитись тайник – лабіринт червоточин, перейти ним, вернутись назад – і тоді оповісти про все», під силу така реставруюча місія на тлі нашого духовного апокаліпсису» (Буковинський журнал, ч. 1-2 від 2001 р. стор. 208-213).
Але зараз, із позицій саме нинішнього дня, коли українство (яке, за словами Жданова, так і не відродилося!) стало перед усім світом на боротьбу за гідність і волю, на смертельне прю саме проти московської навали на початках третього тисячоліття, невже не відроджуються ті, хто вже повіддавав своє життя за найсвятіше – за єдність і гідність України? Невже тут важко вловити щось суто українське, значить, «родове»? А може, відродився «русский мир», що жене на вірну смерть своїх безіменних «вояків», які ховаються за терористами, сепаратистами, казачкамі, чеченцями, кадировцями, після яких навіть могил не залишається, а тільки номерні знаки?  Дещо поспішив зі своїми висновками Жданов (писав процитоване задовго до теперішніх подій, передбачити не зміг чи не забажав. Тому й можна його словеса інколи сплутати з тими, хто надійно отаборилися довкола кремлівського маніяка Путіна, для якого таких понять, як народ, як рідна земля,  свобода просто у природі не існує. Воістину москальський націоналіст, що так нагадує типового «ісконного шовініста»!). Та зараз нас, українців, які так і не відродилися (!!!), уже нічим не здивуєш. Зрештою, перед усім світом постає «монголо-татарське прагнення» «братів-росіян» знову загарбати світ, аби «поділять і властвовать». З яким спокоєм на все це дивиться геть демократична Європа, а законодавець усіх демократичних засад США, ніби й не очікуючи, але все ж таки  сподівається, що і цей конфлікт не між двома народами, а між демократичним світом і досі неподоланим імперським амбіціями зникне сам по собі й не виллється в чергову всесвітню бойню.
Навіть в усіх попередніх збірок Римарука, враховуючи і «Божественний вітер», котра вийшла вже по його смерті, можна простежити все те, що так іронічно заперечує Іван Жданов, особливо, що стосується поняття роду, духовної єдності нації, традицій, тощо. Ось бодай один із віршів, присвячених поетові, Ігоровому другові Леонідові Талалаю:
 
В рипучих снігах, як у древнім ридвані,
хитається вік,
і гості неждані в оселі різдвяні
спішать звіддалік.
 
Здаля, із далека, в якім до одвірка
чужої землі
тулили чоло і продихали зірку
в сосні, мов у склі.
 
А те, золоте, що з народження плаче
в тутешній імлі,
черкнуло склорізом по небу – неначе
крилом по землі…
(«Діва Обида»).
 
Ще глибше проступає істинна душа поета, коли він звертається до нашого Пророка-Шевченка: «ви хто щедро платив на відомий мотив / дань усім однойменкам / а на кручу камінні зіниці котив / не кляніться Шевченком //та не клятви кликуш і не платний кунтуш / у Шевченковім спадку –  / а кошуля катуша не згашених душ / піднебесна загадка // і хоча шукача водномить від ключа /ви плечем одітрете / але світить йому молоденька свіча / та що з автопортрета» («Перед «Автопортретом зі свічкою» Тараса Шевченка»).
У політику, як на мене, заглиблюватися надміру не варто. Нація перенасичена нею. Її вистачає довкола, вона наступає з екранів телевізорів, моніторів, радіо, нею перенасичена преса. Інколи правди бракує. Та де її взяти? Хіба що читати великих поетів. Важливіше продовжувати розмірковування про поезію, яка, на відміну від політики, вічна. Тим паче, нехтувати нею, коли триває довготривала неоголошена війна на сході нашої держави. Бо ж саме в поезії, найчастіше, можна знайти пояснення будь-якому явищу, породженому життям. Невипадково саме в Україні навіть найбайдужіший із літераторів торкався теми війни. Може, й це, за словами Жданова, свідчить про байдужість нації до свого майбутнього?! Зрештою, було б навіть дивно, якби він сприймав сучасні події інакше,  як, скажімо, свого часу Александр Блок з його знаменитими Скіфами, іншими фантазіями на теми «місії» «матушкі Рассєї».
Не так давно на очі потрапила публікація Петра Крилюка «Незвична пісня про битву під Берестечком» («Літературна Україна», № 10 від 5 березня 2015 року), де автор стверджує: «До нас дійшов дещо незвичний вірш, або пісня, про Берестецьку битву, який, з певних причин, часто ігнорують наші дослідники. Цей твір має назву «Дума козацька о войні з козаками під Берестечком над Стиром-рікою року теразнійшого 1651-го, дня 28-го, і 29-го, і 30-го червця і потім дев’ятого і десятого липця». Із назви випливає, що твір з’явився саме в 1651 році. Принаймні опис битви, поданий у пісні, дає підстави вважати, що автор був або свідком цієї події, або йому описали її сучасники. «Ідеологія» твору також вказує на його давнє походження». Автор дослідження детально аналізує його, виводячи свої висновки: «…хоча й симпатизує козакам, все ж намагається дотримуватися певної об’єктивності. Як про щось саме собою зрозуміле говорить про союз козаків і татар проти поляків, про те, що козаки з татарами за службу розплачуються ясиром. Козаків же зображує як «рицарських людей», що люблять воювати.
Автор з повагою говорить про поляків, їхніх полководців. Розповідає про те, як їм вдалося побити татар. Подає свою версію відходу кримського хана. І, схоже, ця версія має серйозне підґрунтя. У творі описано своєрідну драму, яка виникла під час битви. Її дійовими особами був кримський хан та Хмельницький. Спочатку мовиться, що татари зазнали серйозних втрат від польських військ».
У будь-якому випадкові, навряд чи Ігор Римарук був знайомий з цією піснею. Тобто й посутніх впливів на нього вона не могла мати. Хоча, звичайно ж, подібне дослідження заслуговує на увагу. Проте розумієш філософічні погляди поета на історію й науковця, який фіксує прочитане й видає для читача у вигляді власних висновків, які, до речі, стосуються і самого Богдана Хмельницького, й автора згадуваного вірша: «Отже, з пісні випливає, що Хмельницький розпалив «війну за віру». За це буде покараний. Він уже має мітку. Автор вважає, що праведність віри треба доводити прикладом.
 
Продовження в наступному числі.
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал