СІМ ГРІХІВ НА СІМ
ЛІТ
Гарячою серпневою
вулицею біжить розп’яття. Глухо бамкають дзвони і захлинаються від порожнечі.
Пилюка жадібно всмоктує відбитки гумових в’єтнамок і майже одразу вирівнюється.
Від спеки пилюці ліньки тримати форму, вона розсипається, як порхавки, спорами,
легенько обвіваючи литки.
То я біжу. Мені
тринадцять. Руки розіп’яті на коромислі, під пальцями ковзають дужки порожніх
відер. Якщо мене зараз хтось бачить, то йому смішно або сумно: чого та дівчина
бігає з порожніми відрами, га? Похитає головою – а з повними я теж біжу!
Підтюпцем. Вода розгойдується і вихлюпується на дорогу. З дороги вихлюпується
пилюка. Мої ноги в чорних розводах і накрапах. Доки добігаю додому, у відрах
води по смужку. Чорний горох на ногах – по коліна. Виливаю залишки у балію чи
виварку. Мию заляпані ноги. Тепер вони чисті й подряпані. Оглядаюсь на холодок під
горіхом, на присмалені сонцем жоржини. І знову біжу порожняком, не
розглядаючись: дорогу переходити нікому. Всі на роботі. Я боюсь, що не встигну
наносити води до їхнього повернення. Мати розсердиться, візьме відра й піде
сама, а в неї хворі ноги. І їй ще вправлятися. Тому я рву траву кролям і курям.
Січу траву для кабанчика. Кидаю траву в загородку гусям. Я рву таку гору трави
щодня, що іноді мені стає страшно: трава скінчиться, – і земля стане чорною. Не
кінчається – на городі пруть щириця з берізкою, вздовж межі – лобода, на балці
– полин. Підриваю ще й гичку з буряків. Гуси дивляться на мене прикро,
витягуючи шиї, перемовляються: осьо-сьо, що вона нам дала?! Кролі морщать носи,
обгризаючи полин. Кури хитрі – чекають, коли прийде мати й сипне зерна. В оцарку
– вдоволене рохкання. Іноді, під обід,
коли мені не хочеться смикати за душу прив’яле зілля, влаштовую хазяйству
свято. Доки кури під наглядом півня вибирають пшеничні зерна з-під лап
неповоротких гусей, я деру яйця. Я їх краду – і в курей, і… в матері. Троє,
інколи – п’ятеро. Про курей – байдуже, матері страшно.
Несу яйця в
сільпо – маленький магазинчик за греблею. Продавщиця неохоче дає мені кілька
копійок, буркочучи, що приймає яйця в обмін на товар. У мене нема яєць на її
товари, а в неї – товару на мої копійки. Тому моє зверху. Копійки я трачу в
книжковій лавці. Неодразу. Спочатку розглядаю грубші книжки, потім – тонші, а
купую зовсім тоненькі, написані віршами. Поезія завжди цінувалася найдешевше.
Я люблю читати
вірші. Вони написані іншою мовою. Теж українською, але іншою. Всі слова з
придихом, із м’якістю, з подвоєннями. Наші сільські так не балакають, я теж не
вмію. Але мені хотілося.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У дворі на траві
лежать п’ять березових кругляків, їх треба попиляти й порубати на дрова, а
батькові все ніколи. Мені й добре, я до беріз звикла. Увечері, коли сонце
починало молитися за ставом, всідалася на тому березовому гайку, обіймала
коліна і мурмотіла слова з подвоєннями. В “коханні” чомусь випливало
потрійне “н”: “кохан-нь-ня”… Очі заплющувалися, слова складалися
в рядки, легко запам’ятовувалися, я вже не шепотіла – вголос вимовляла
нетутешні слова! Втупившись в димар на даху, я вигукувала свої вірші нарозспів,
диригуючи собі рукою, як учитель співів на репетиції хору… Якимось робом вірші
вскочили в димар і шугонули димом з плити, що не розгоралася, у мамині очі.
Мати розігнулася, глянула у вікно, побачила мою задерту в небо голову і щосили
загамселила в шибку, ризикуючи вибити скло. Мене отямив не так стукіт, як її
погляд: зляканий і сердитий. Нарешті здогадавшись відкрити кватирку, мати
прокричала у двір:
– Ти що робиш?!
Вона мене
застукала на складанні віршів. Її переляканий гнів пояснив мені, що складати
вірші вголос – стидна справа. Опустивши очі на засохлу бересту, я зрозуміла, що
вірші пишуть, а не складають.
Мабуть, мати мене
не просто застукала – закодувала: з тих пір – тільки на папері.
Переписуючи, доки зникнуть помарки, викреслення, правки. Гора чернеток, які я
спалювала в грубці, озираючись на зошит, де жили каліграфічно написані вірші.
Ховаючи його
серед товстих книг, я думала, що таких мені не написати. Не вистачить зошитів і
чорнила. Мене й тепер це не мучить, а тоді й поготів. Тоді мене мучили
шовкопряди.
Я принесла їх зі
школи у сірниковій коробочці. Вісім грамів. Їх треба було годувати цілодобово.
Осідлавши
велосипед, гайнула в посадку. Наламала сніп шовковичних гілок. Газетами заслала
дерев’яний настил у комірці. Красиво розклала гілки. Батько розсадив дрібну
черву – я гидувала. Кожна гусінь мала вирости й намотати на себе дорогоцінну
шовкову нитку. З мізерної гидоти наростають
розкішні білі й жовтаві кокони – нам у школі показували. Здамо дозрілі
кокони – отримаємо гроші.
У батьків грошей
було мало й завжди – наперед пораховані. На хату, ще недобудовану, на паливо,
на одяг, на, на, на… Тому я й не просила, або дуже зрідка – мати не відмовляла,
коли гроші були, частіше їх не бувало. Батько, так само зрідка, сам давав. Як
правило, металеві рублі. З великою головою вождя. Із солдатом у Трептов-парку.
З гербом. Словом, не рублі, а медалі за мій доблесний труд. І не інакше. Тож
майбутні кокони, які обміняють на гроші, обнадіювали. Але їх ще треба
виростити, не прогледівши часу, коли те, що сидить в коконі, прокусить дірочку
і захоче вилізти звідти. Я чомусь про це найбільше думала – яке воно? З крилами
чи без?..
Хто не був
сільською дитиною в шістдесятих, той шовкопрядів не видав! Не чув отого
ненаситного шемрання, отого копошіння, не знав страху, що гілля не вистачить, а
його треба все більше – шовкопряди ростуть, жеруть, смердять, до коконів ще
далеко. В посадку їздиш по кілька разів, ріжеш гілля з шовкунів, одна втіха –
поруч шовковиця дозріває, повертаєшся з синіми губами й пальцями, на руль
вішаєш бідончик, назбируєш на вареники. Сніп на сідлі, сніп на рамі, яка там
рівновага! – ти падаєш – шовковиці розсипаються… Ти й сама, як шовковиця, –
руки подряпані, на ногах синці. Але ти не здаєшся, ти наче Валентина Гаганова і
Валентина Терешкова вкупі; мати стежить, аби зелений раціон у хазяйства не
підупав – ти готова на подвиг і на труд!
У посадці дозріли
морелі. Смагляві, рум’янощокі, білясто-веснянкуваті, у кожного сорту свій смак.
Їдучи за гіллям, вмощуєш поперед себе відро, назбируєш тих диких абрикосів.
Лупаєш морелі, розстилаєш на залізних листках, і вони в’януть, сохнуть, двір
наповнюється їхнім запахом і бджолами-осами. А вже й грушки почали у яру
опадати, й шипшина починає червоніти на пагорбах, і ти вже перетворилася на
вічного велосипедиста. В гурті таких же обсмалених сонцем, білозубих і
чорноголових підлітків кружляємо дорогами, вздовж яких посадки, толока, балки –
наші володіння. Хлопці чомусь нижчі зростом, як дівчата, але це не заважає їм
потроху до нас залицятись:
– Ви, той…
Виходьте на толоку…
Огинаємось, але
йдемо: цікаво, хто кого вибере “в ручая”? Сашко обирає мене. Руки у
нього шерхлі, пальці гарячі. Коли бере мене за мізинка, і ми, пригинаючись,
проходимо під сплетеними руками інших пар, мені доводиться згинатися більше. Це
мене сердить. Проходячи мимо Женьки, бачу, що він у парі з Оленкою. Оленку я
люблю за те, що вона моя подружка і що у неї прізвище Українець. Коли б мені
таке прізвище, обов’язково стала б поетом! А так… Вона стоїть із Женькою, а я
мимо тягнуся за Сашковою рукою. Ревнощі закипають разом із дурощами –
вириваюсь, з “ручая” і, не дивлячись на Сашка, шиплю, як наша крива
гуска:
– Відстань,
причепо! Досить за мною бігати!
А Сашко й не
бігає – він їздить. На мопеді. Ось і тепер наздоганяє мій велосипед і,
гальмуючи, кричить:
– Хочеш на моєму
мотику проїхатися?
За мить я мчу на
мопеді. Сашко безнадійно відстає, а я намагаюся загальмувати біля своїх воріт.
Марна справа – забула, як це робиться. Або й не знаю – Сашко не встиг показати.
Мені нічого не лишається, як їхати до
кінця вулиці – завертаю на ще одне коло. Пролітаючи мимо Сашка, помічаю, що він
уже за мною не бігає – брови насуплені, губи стиснуті. На третьому колі,
непоштиво відкинувши мого велосипеда, Сашко намагається піймати свій мопед за
багажник, але я з димом і ревом пролітаю мимо. На п’ятому, зовсім вчаділа,
завертаю мопеда в Степурині соняшники і, зваливши рядків шість, падаю сторчака
в сьомий. Сашко кидається до мопеда що, лежачи поруч мене, продовжує гарчати,
крутити колесами і риє педалькою землю. Кілька шпиць зігнулись. Сашко майже
плаче-приказує, а мопед, хекнувши димом, глохне. Межею біжить тітка Степуриха і
дивиться на мене точнісіньким поглядом, як і на свого дядька-п’яничку, який
щовечора співає їй одну й ту ж пісню: “сербіяни, сербіяни, розженіть мою
тоску…” – Ганяло б тобою кругом світа!.. – каже мені Степуриха ті ж слова,
що й дядькові, але мені ніколи її боятись: зламаною голівкою соняха намагаюсь
обтерти кров і землю з колін. Шкандибаю до свого “Орлика”, на ходу
помічаючи, що порвала спідницю.
– Ось я до вас
сьогодні навідаюсь… Зарізяка!
Впізнала…
Зарізяка – моє прізвисько. Я заробила його зовсім недавно. Наш молоденький
півник мав бути зарубаний в обід. “Батько прийде й зарубає, а ти налий
окропу в миску, візьми його за лапи, намочи й оббирай пір’я. Розчинити зможеш?
Зможеш. Ти бачила, як я це роблю”, – сказала мати. Я бачила. Мені зовсім не
хотілося цього робити. Якби можна, я зійшла б з дому. А шовкопряди?!.
Вранці батько й
мати сварилися. За те, що він завжди на роботі. Що затягалася з хазяйством і
дівчину затягала. Що треба валькувати сарай. Що ну його к бісу, таке життя…
Коли вони сваряться, мені шкода матері, бо вона кричить, а батько мовчить. Або
коли мати починає сердитись, а винна я. Так і сьогодні. Батько пішов собі на
роботу, сказавши лише одне слово: колірна! Отоді мати й піймала півника.
Посадила його під великий ящик. І дала мені оте завдання, про яке ви вже
знаєте. А я ж знаю, що батько обідає в бригаді, бо жнива. І ніхто його не
примусить іти додому – рубати півника! Півник сидів під ящиком, я – на ящику.
Ходики гнали стрілки як… як колірні. Подвійна норма трави нічого не вирішувала.
Шовкопряди залягли на гіллі. Вода в каструлі википала втретє. Десятилітрова
алюмінієва миска стояла напоготові. Півник зашарудів піді мною і подав голос. Я
не знала, що мені робити, тому побігла до воріт і виглянула на вулицю. Вулицею
плуганився дядько Степура. Дивно, чоловік цілий день приймає порожні пляшки, а
з роботи йде п’яний. “Ой п’є козак п’є….” – затягнув дядько, але
передумав доспівувати і доказав пісню: “…бо… бо є за шо!” І зупинився
навпроти мене. У жовтій авосьці бовталися казьонка, хлібина, просто біля неї
лежав голий оселедець, заплутавшись гострим носом в петельках. Видно, в лавку
привезли бочку оселедців, і видно, добрі, бо дядько вже вкусив його за спину.
Покусаний оселедець наштовхнув мене на рятівну думку.
– Здрастуйте!
Дядьку, а ви могли б зарубати нашого півника?!
– Міг би! А за
що?
– На борщ…
– Хм…
– Мені мати
сказала, щоб я його патрала…
– А!
Дядько повісив на
воротях авоську і за-йшов у двір. Півник, відчувши біду, залопотав під ящиком.
Степура заглянув у просвіт між дощечками, засунув руку під тару і витяг
притихлого півника; оглянувся й, запримітивши сокиру на колоді, рушив до неї.
Півник стрепенувся, вмить вивільнив крила, змахнув ними й вирвався із
степуриних рук, майнувши кругом хати. Дядько схопив сокиру й кинувся слідом. Я
легко випередила сусіда, намагаючись врятувати приреченого. Попереду,
горланячи, біг півник, за ним – я, а за нами з сокирою Степура. Ось так ми й
вискочили на чільний причілок і вже майже добігали до рогу, аж тут від воріт
закричало:
– Бісова кров, ти
вже за дітьми ганяєшся з сокирою? До білої гарячки допився!
То Степуриха,
мабуть, здалеку пізнавши свою жовту авоську, пішла їй назустріч, а побачила наш
караван. Я зупинилася. Дядько перечепився і впав у півники разом з сокирою.
Півник – не квітка, а домашня птиця – вискочив на паркан і закукурікав. Робив
це уперше в житті, а тому хрипів і заїкався, але зупинитися не міг. Дядько,
заслухавшись, мовчки лежав у квітнику з щасливим обличчям. Степуриха кричала
біля авоськи про білу гарячку. Я сміялася так, що почала плакати. Тут надійшла
мати. Зігнала півника з паркану. Зняла авоську з надгризеним оселедцем.
Подивилася на мене винувато – вона все зрозуміла і сказала Степурі:
– Вставайте,
сусідо, бо заснете…
– Мамо, не
рубайте півника! – закричала я.
– Ось я його!.. –
прогудів Степура.
– Ось я тобі! –
зарепетувала тітка й замахнулася авоською.
– Вибачайте,
сусіди, то ми хотіли зарізати півника на борщ, – перепросила мати.
– Багачі, чужими
руками півників рубати! А ви знаєте, що за півня – сім гріхів на сім літ! А ця
сміється, а цій зарізяці весело!
Хоч я вже й не
сміялася, та Степуриха покадила на мене оселедцевим духом й погнала авоською
поперед себе чоловіка, який, оглядаючись, заспівав – ну чисто наш півник! – про
сербіян і про Сірка, який “тягне по піску” самі знаєте що… Так я
стала зарізякою. Виявляється, ще дехто бачив кумедію. І не лінується
запитувати: “Ну ж, розкажи про
півника, зарізяко”…
Я намагаюся сісти
на свого “Орлика” з високо піднятим сідлом, і мені це вдається. Їду,
винувато й повільно, поруч із Сашком, що тягне скаліченого мопеда, і думаю: що
мені буде?! А якщо і його мати чи батько навідаються до нас увечері?
Але вони не
прийшли, і тітка Степуриха теж. Сашко мене не видав. А Степуриха пожаліла, бо
коли я шкандибала з її городу, зі шкоди, крикнула мені вслід: – Хто ж тепер по
воду бігатиме, га? Хто шовкопрядів годуватиме?!
У нас у селі
сусіди все знають одне про одного. І коли треба, в біді не залишать.
Із Сашком ми
помирилися, але ненадовго. Потім посварилися. Думаю, що назавжди. Бо він
спробував поцілувати мене! Дістав такого поличника, що рука аж отерпла і пахла
Сашковою щокою, і я довго роздивлялася свої пальці… Не думала, що він такий
нахаба. Коли прийду в школу Першого вересня, навіть не гляну на нього –
розцілувався тут! У мене буде хлопець. Колись. Отоді й побачимо – бити чи не
бити…
…Мої шовкопряди
окуклились. Іще день-два – і дозріють! Шкода, що з них не вилетять метелики. А
може, хай вилітають? Кокони ще м’якенькі й ростуть, ростуть – білі, чисті, з
шовковим блиском. Значить, я все робила правильно?
…Учора тітка
Степуриха приходила до нас і сказала, що у Сашка помер батько. Придавив трактор
біля силосної ями. Сьогодні його ховатимуть.
Вночі був дощ. Я
рву берізку поміж картоплею, а вона розцвіла. Дивно: бур’ян, а такий білий цвіт
і пахне солодко, аж паморочиться голова і стає сумно. Мабуть, дванадцята, бо
квітки почали закриватися – у квітів свій годинник. Заграв духовий оркестр.
Сашкового батька несуть на кладовище – треба піти і стати біля воріт. Скоро
нашою вулицею їхатиме вантажівка з відкинутими бортами і за нею йтиме Сашкова
мати. І Сашко – маленький, зляканий. А я його вдарила.. Навіщо я це зробила? Що
я за людина така?.. Ні, не треба біля воріт. Я буду тут, на городі. Але як
сховатися, у гарбузах і картоплі?.. Тихенько лягаю серед гудиння – жовті
гарбузячі грамофони відлунюють мідяним голосінням, яке все ближчає, і я
притискаю обличчя до землі і плачу просто в землю, щоб ніхто не почув і не
побачив, не оглянувся й не впізнав мене… Музика переїхала мою голову й покотила
далі. Люди вже за селом, на горі, а я не можу піднятися, не можу звести голову,
бо жовтий від пилку джміль, що загруз у горлі гарбузової квітки, гуде наді мною
– посеред городу, де і я лежу під зеленим капелюшком жорсткого листя, – як
велика мідна труба…
В селі тихо-тихо,
мов нічого й не сталося. Встаю і, скрадаючись, повертаюсь у двір. Іти мені
якось дивно – наче наснувалося на мене тисячі невидимих шовкових ниток, і я теж
окуклилась. М’якусінький, але щільний кокон не дає мені бути такою, якою я була
вчора о цій порі – світ був мною, а тепер він навколо мене, і всі в ньому
трішки вмерли – разом із Сашковим батьком, який вмер по-справжньому…
Звично закидаю
руки на коромисло та вже не біжу дорогою – пилюка на ній щільно прибита. Йду
обніжками сусідських городів, притримуючи відра, щоб не бамкали. Навмисно
розкручую корбу, відпустивши ручку, глибокий сплеск примушує мене одразу
вхопитися за неї й крутити сильно, ланцюг накручується кільцем на кільце, чим
тобі не залізний шовкопряд?.. Обережно перехоплюю відро, ставлю його на цямрину
й даю воді встоятися. Озирнувшись, схиляюся і п’ю, ледь торкаючись поверхні.
Трішки глини на дні відра – за день криницю вибирають майже повністю, за ніч
вода натікає. Чому про смерть людина дізнається раніше, ніж про любов? – думаю,
цілуючи чийсь відбиток змерзлими губами.
Коли легенько підчеплюю дужку відра кільцем
коромисла, бачу, як руда глина на дні скипає бурунчиком – мені її не
вихлюпнути, доведеться нести із собою… Може, смерть і є любов?
КАЛІРОВКА
Іду мимо,
очі пускаю за чужий паркан, на крону
розкішного абрикосового дерева. Воно красиве завжди – і коли цвіте, і коли голе й мокре, стримить у небо.
Здається, що й хатка, й голуб’ятня, і ошатний двір – все навколо цього дерева.
У цьому дворі щоразу щось відбувається. Хоч-не хоч, а пристоїш і придивишся. Он
дід – високий, маслакуватий, з сивою закуштряною чуприною – дереться по драбині
на голуб’ятню і, відкривши дверці, щось там намацує, нащупує, – раз! – і
шугнула рука в торбинку, і знову потяглася в отвір дверцят, і щось м’яке, сивеньке
в нього в руках обвисає, і… Пізно одвертатися. Дід давить голуб’ят. Скручує їм
голівки, кидає в торбу. Над голуб’ятнею кружляють старі пари, внизу повискує
собака, ловлячи голови. Цілий день – сиджу, малюю піонерів, а ні, та й зрине
перед очима голубина дзьобаста голівка з жовтими заїдами. Літало не літало, а в
кашу втрапило… Чого дивилася? Біжиш на роботу – біжи, не крути очима, дивись
під ноги…
Йдучи з роботи,
голови не піднімаю, хоча на абрикосі щось крекче.
– Куди ж ти
лізеш?! Гілки поламаєш! О, вп’ять попадало! Передавиш більше, як продаси! Мара
кошеча, а не баба! Подралася на вершечок… Ось я драбину прийму, там і
сидітимеш, як обиз’яна, взнаєш, як не слухати!
Велика стигла
абрикосина падає просто під ноги – соковита її плоть бризкає навсебіч, невелика
кісточка сердечком підскакує і котиться бруківкою. Обережно задираю голову. На
самому вершечку старої, як і ця вулиця, абрикоси, застрявши ногою в розколині
гілок, стоїть–висить–витає в небі баба
Симоновичка. Дід тихенько матюкається, так, за звичкою, але щоб мені не дуже
було чутно. Баба, в дідових смугастих піжамних штанях і в синовій футболці,
жалібно всміхається зверху, але привітатись встигає першою. Обійшовши
розплющений плід, до якого вже повзуть руді мураші, я рушаю далі. Не хочеться
слухати їхню сварку, яка, з усього, лише починається. Або продовжується. Ну й
день сьогодні заповівся… Дід кахикає мені в спину:
– Слухай,
доцю, купи у нас відро каліровки!*
Недорого, рублів за три…
– За чотири! –
гукає зверху баба. – Відро велике, з походом! Виручай мене, душечко. – Баба
Симоновичка говорить таким тоненьким медовим голоском, що відмовити їй важко,
але я, бодай для годиться, опиньчаюся.
– Так я ж їх не довезу. Перестиглі, м’які.
Подавляться…
– М’які та
солодкі! Не подавляться… Чого тобі їх везти? Візьми з відром, однеси на роботу.
Завтра з дівчатьми поїсте. І мені не вожжаться по базарах. Візьми, голубко, ти
ж не жадна…
Згадка про
голубку примушує мене втягнути голову в плечі. Дід, примруживши очі, дивиться
на бабу єхидно:
– Ич як зозулька
моя кує… Ич, як приказує… Казав же: вже три дні, як треба було знімать!
– А сьогодні що?
– Сиди отам, бо
зараз трусону!
– …а й сьогодні
біди не буде – горілки зробимо, бутиляку закопаємо. На поминки! Тобі…
Дід Симонович
замислюється – нема кращого самогону, як абрикосівка. Чого живому не пить?..
Баба, одозволивши
ногу, другою намацує щабля й швидко –
закочені знизу смугасті штанини метляються, босі п’яти мелькають –
спускається на землю. Симоновичі стоять у дворі під абрикосою і дивляться на
мене, як Адам і Єва на Змія. Їм хочеться, щоб я їх спокусила троячкою.
Вуличка, на якій
стою я, називається Абрикосова. Власне, так мали б назвати й наше, закрите для
іноземців місто – Абрикосовоград. Або Жерделівськ. Чи – Стиглі Морелі. Плодів –
у кожному дворі, нинішнє літо врожайне на абрикоси. Навіть на заводських
територіях вродили, кіптюжаться серед чорнявого листя. На Озерці – абрикосові ряди, з вікон
п’ятиповерхівок пахне джемами, повидлом, варенням, компотами.
– Ось я тобі
зараз сама однесу, – каже баба, схопивши моє вагання за хвіст. – Мені все’дно
на зміну.
Симоновичі –
сторожі нашого художнього комбінату. Всіх знають! І їх забути не можна: коли
йдемо з роботи чи на роботу, вони на нас полюють. Розпродують цибулю, часник,
пучечки кропу, городину й фрукти через паркан. Я їла все, що у них родить:
білий налив, груші-лимонки, червоні порічки. Тепер старі мені як родичі.
Фруктові.
Ті, хто у
Симоновичів не купував садовини принципово, ставали їхніми неприятелями:
“Чу-чу-чуй, старий, наша Марія Іванівна вдруге за тиждень
спізнюється!”
Ніщо так не
об’єднує, як ворожда.
Дід весело,
баском, вторить:
– Куди тиждень!
Сьогодні четвер, вона ще й завтра вправиться! Ото активістка, оце профком!
Марія Іванівна –
член місцевкому. Минулої осені ділила кавуни і Симоновичів наділила чи то дуже
великими, чи, навпаки, маленькими. Нема їй прощення, нема проходу…
Ні, легше купити.
Відро абрикосів на базарі віддають за два з половиною… Витягаю з гаманця
троячку, простягаю через паркан. Маленька, стара й вредна собачка Піратка враз
заходиться гавкотом. Дід на неї визвіряється, баба хапає троячку й хова за
пазуху.
Ні, Симоновичі
таки схожі на Адама і Єву, яких забули вигнати з раю, і вони там розбалувалися
і постаріли. Дід ще й набрався сам від себе шкідливих звичок, а баба?
Дуримарить усіх, кого через паркан забаче.
– Завтра вранці
заберу, добре? Зайду перед роботою.
Уранці над
парканом голова, баба Симоновичка мене чекає:
– Я тобі свіжих
нарвала! А вчорашні дід до транспортного
поніс. Кажу: іди, вторгуй собі на папироси, чого ти мою троячку требуєш?!
Біля
транспортного інституту – кінцева трамвайна зупинка. Я звідти йду, але діда не
стрічала. Баба щось метикує – завмирає з абрикосом руці, оглядається на собачу
будку.
– Взівала… через
твої абрикоси! Ото вже клятий! А мені, – знай, терпи…
Жалібно кривиться
й киває углиб двору. За їхнім двором – міська балка, по той бік її – такі ж
ліплянки-врем’янки, як і ця. Через балку живе Фроська – бабина суперниця.
Фросьчина врем’янка обросла жовтою акацією, на якій нічого не родить. Двадцять
літ тому Фроська приїхала за Симоновичем із Біломорканалу: дідова тюремна
любов. Це він зліпив їй врем’янку посеред акації, яку Фроська полінувалася
викорчувати. А дідові було ніколи. Тепер носить їй білий налив, грушки-лимонки,
дрібні, як бабині слізки, порічки. Абрикоси теж поніс. Баба завжди вгадує, коли
дід туди збирається: Піратка стягує через голову ошийника й рве кігті
навпростець. Дід обходить балку – на гору вже не вилізе. Та ще й з абрикосами…
– Щоб ти
вдавилася, проклята! Щоб ти вечора не діждала! – Від бабиних прокльонів з
голуб’ятні зриваються дідові сизарі й несуть привіти до Фроськи.
Абрикос у бабиній
руці, схожій на лапку коричневого звірка, світиться так, ніби в ньому ні
кісточки, ні шкірки – лише солодкий ковток райського меду. Колись вона його
схотіла, а тепер стоїть і говорить. Може, забула, що я віддала гроші вчора?
– Я, душечко,
нічого не забуваю. І рада забуть, а не можу. Живу з катом все життя, то все
пам’ятаю, все-все-все!
Дід Симонович –
високий, кістлявий, кострубатий. Маслакуваті руки, довкруж беззубого рота –
малі й великі зборки, винуваті сиві очі позападали. Ні, для ката він занадто
сутулистий. Кат, мабуть, ходить тузом, груди випинає, на лиці машкара з
прорізами для очей, в руці – сокира. Цюк – голова злетіла, а в баби голова на
плечах, хоча майже безволоса. Срібний пух стоїть дибки і сяє проти сонця.
– Ось я Брєжневу
напишу! П’ятдесятий годочок терплю… Син уже сивий, правнука діждали…
Бабині губи
жалісливо кривляться – це надовго, – а я знаю, за що сидів Симонович, вже чула.
Баба ждала,
голодувала, а тут – Фроська…
– Золоте весілля
справите, якщо так довго терпіли… – бовкаю абищо, на кошик поглядаючи. Ще п’ять
хвилин, і я спізнилась. Марія Іванівна запише мене у свій блокнот, якщо сама не
спізниться.
– Весілля?! Я
йому справлю весілля! Рачки лазитиму, а переживу ката!
Баба стискає
абрикос, і з нього повільно сльозиться золота плоть, тече на її пальці, і вона
мимохіть злизує її.
– Золоте, кажеш,
весілля?! Молода ти щось знати… Золотий він був ї… катюга, от що! Валасається
десь, а додому йде. Згребе мене. Каже: м’яка ти, солодка… А вже ж як зробить
діло своє чоловіче – як золотом посипле! Отакий був, отаке весілля щоночі… Буде
тобі весілля, катюго! Переживу! Сама й вирла безпросвітні закрию, й руки
складу… Під білим наливом труну поставлю… Як зараз бачу: зійдуться люди,
Фроська прибіжить… Псяюха! Зась тобі – я вдова, руки до Бога зведу:
– Хазяїне мій
дорогий, на кого ж ти мене покинув?!
Баба Симоновичка
підносить до неба руку, міцно затиснувши в пучці вологу абрикосову кісточку.
Пальці спорскують, кісточка вистрілює в небо. Витерши руки об спідницю, баба
змахує ними, наче й сама хоче злетіти:
– На кого ж ти
мене зоставив, пташечко моя сердешная?!
Постоявши в
німоті й горі, баба веселіє, на впалих щоках грає лукава таємниця:
– Поплачу біля
нього, а тоді піду у ванькирчик по канхвети, двері зачиню; темно, ніхто не
побачить. І ось так, ось так зроблю: ух, ух, ух!
Симоновичка креше
кулачком до кулачка, ухкає й притоптує ногою в землю ще кілька абрикосин. Земля
жадібно всмоктує солод, невідь-звідки на розчавлену м’якоть падає оса.
– Буде знати, як
мене міняти!..
Хапаю кошика й
біжу на роботу – таки запізнилася. А Марія Іванівна – ні. Вона за блокнота – я
їй абрикосів повні жмені. Всім пороздавала, сама не їла. Відвернуло: ух, ух, ух
– абрикосовий дух!
…Чи то в
Симоновичів уже нічого того літа не родило, чи бігала я мимо старого паркану
швидко, але з їхньої клієнтури якось випала. Абрикоса облетіла фальшивим
золотом, сизарі понадималися – гріються в теплому диму над врем’янковим дахом.
Піратка в дірку від сучка визирає, зуби шкірить, а не гавкає – заскучала.
Зима вдарила
ожеледицею і гонконзьким грипом. Мене теж перекачало. Вийшла на роботу, а тут
Марія Іванівна зі своїм блокнотом:
– Баба
Симоновичка вмерла. За три дні згоріла. Давай троячку!
– А дід? Дід коли
вмер?
– А чого йому
вмирати?! Ходе двором без шапки. Фроська поминки готує. Ото вже!.. Питає в
мене, як узвар на канун варити! Кажу – баба сушку сушила, кидай в окріп яблука,
грушки, абрикоси, хай вкипає. Злий від гущі, медом розведи. І вся любов – буде
тобі канун…
м. Київ
* каліровка
(місц.) – сортові добірні абрикоси