З чого все починається

 
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Він з’явився в «Літературній Україні» в особливо похмурі часи. Газету тоді редагував тандем Виноградський-Гончаренко, на який секретаріат Спілки мав хіба що мінімальний вплив. Бо ж і редактор Виноградський, і заступник Гончаренко були креатурою ЦК Компартії України, перед яким у позі «струнко» стояло й саме керівництво Спілки. То була так звана маланчуківська ера. Московський інквізитор, що називався секретарем ЦК з ідеології Михайлом Сусловим, тримав в Україні свою психокопію Валентина Маланчука, який вів невпинний погром усього, в чому вгадувався бодай найменший натяк на національний дух.
Газету тоді постійно лихоманило. Все виявилося, що ми не туди ступили й не так щось сказали. Всі працівники редакції почувалися майже як миші, яким щогодини показують кота. Людей з редакції або брутально викидали, або звідти втікали.
І ось у секретаріаті мені назустріч зводиться з-за столу високий статурний смаглявець із відкритим обличчям.
– Давайте знайомитися, я – Віктор Погрібний.
– А ви звідки?
– З Кіровограда. Мене загітували сюди заступником відповідального секретаря.
Я прикусив язика, щоб не сказати: «Не заздрю вам і дуже співчуваю» – важко було тоді назвати в редакції місце гірше за те, на котре його засватали. Редакторат сто разів на день перетасовував план номера – і в секретаріаті не встигала весь час перемальовувати макет. І вже коли приходили з друкарні шпальти, наші керманичі раптом починали тупотіти ногами й ущент розносили те, що вчора самі ж понамальовували і змушували алярмово все переверстувати. А зрив графіка виходу газети, спричинений їхнім самодурством, записували на карб заступника відповідального секретаря. Одне слово, за всіх сюжетів винна вона, невістка.
Згодом Погрібний сам допевнився, в яке багно він ускочив. Йому обіцяли золоті гори й на вербі грушки, а виявилося…
А виявилося, як він сам це назвав, коли ми пару разів із ним конспіративно від начальства почаркувалися, – тераріум.
Хоч це була письменницька газета і більшість працівників натхненно плекала в собі літературні амбіції і вже бачила себе завтра класиками в законі, але робити її до пуття могли таки передовсім журналісти. От і виманили з Кіровограда винятково досвідченого журналіста Віктора Погрібного, який умів у газеті робити все, пройшов у ній од літпрацівника до головного редактора. Його колишні однокурсники на факультеті журналістики, що вже опосіли високі посади в столиці, нараяли Погрібного керівництву Спілки – і те вхопилося за нього, мов за чарівну паличку. Ще й згарячу гарантувало: рік-два, і матимеш квартиру. Тоді зможеш перевезти сім’ю, а поки що хай почекають, і ти потерпиш.
Отож вони чекали, а він терпів. Але вже почав і потерпати, передчуваючи, що його одурять. Якось зізнався: дружина йому докоряє: повірив у якісь байки й повіявся від сім’ї хто зна куди. Удома ж місце давно обжите і є щось нажите. Уявляю, як йому, чоловікові амбітному, було вислуховувати все те, коли виривався на пару днів додому.
На той час колектив редакції був (вдамся тут до евфемізму) надзвичайно строкатий. Нова керівна команда взяла на роботу кількох не тільки фантастично далеких од української літератури людей, а й принципово російськомовних, які тільки матеріали до газети писали українською (дубово-незугарно). В усіх коридорах і навіть на летючках звучав «вєлікій і могучій язик».
Ми з Погрібним і протестували проти такої поведенції колег, і всовіщали їх («Це ж, мовляв, аморально: заробляти українською на хліб насущний і так зневажать її!»), але все те нічого не дало. Я відкрив, що мовчкуватий і стриманий Погрібний – чоловік справді національно стурбований і безкомпромісний у відстоюванні національних цінностей. Не так і багато було тоді подібного гарту людей, бо не один боявся «засвітитися» з невиграшного для кар’єри й життєвого комфорту боку.
Погрібний у часи перебування в «Літ. Україні» ні разу не заїкнувся, що він щось пише. Всі ми мали його за «чистого» журналіста. Щоправда, він уважно все читав – ми не раз говорили з ним про Григора Тютюнника, Євгена Гуцала й Миколу Вінграновського. Це була його улюблена лектура. (Набагато пізніше він написав емоційно пронизливі спогади про Вінграновського й Тютюнника).
Не знаю, чому він тоді не відкрився зі своєю писаниною. Може, сам не був нею вдоволений. Іншої відповіді я не знаходжу. Виявляється, саме тоді він написав немало віршів та оповідань. Але про це я довідався лише в часи горбачовської перебудови, коли зустрічався з Віктором уже в Кіровограді, де він став однією з найпомітніших постатей у національно-демократичному русі. Без нього просто не могли обійтися і при заснуванні Товариства української мови, й «Меморіалу», й Народного руху України за перебудову. Віктор, як мовиться, віддавав усю душу цим – і не тільки цим, а й багатьом іншим національно важливим – справам. Перелік усього доброго, що він зробив для українського відродження, зайняв би тут чимало місця.
Повертаючись же до «Літ. України» в його біографії, маю підстави припускати, що то був, мабуть, найважчий період у Вікторовому житті. По-перше, після того, як йому так м’яко стелили, заманюючи туди на роботу, його цинічно обдурили (ніхто й пальцем не зрухнув, щоб виконати обіцяне). Більше того, настав день, коли керівництво газети йому недвозначно наголосило: мовляв, ви нам не підходите, бо ми набагато більшого сподівалися від вас саме в поліпшенні ідейного клімату в редакції. Тобто воно було невдоволене, що він не виявився його апологетом або хоч лестуном, як деякі інші редакційні неофіти. Воно не зауважило зразу, що він – не гнучкошиєнко і що в нього міцний хребет.
По-друге, Віктора неймовірно вразило те, що його анітрохи не підтримали ті, з ким він навчався й приязнився в університеті. Добрий десяток із них стали дуже впливовими людьми. Могли б за Віктора поклопотатися. Могли б, але не поклопоталися. Виявляється, дружба – це не завжди назустрічний і двосторонній рух. Дехто сповідує тільки рух до нього. Гадаю, таке прикре відкриття зробив тоді для себе Погрібний, який довго вважав, що вони приятелюють одне з одним з постійною готовністю донорів прийти на допомогу другові.
По-третє, і Віктора (тоді він неоднораз мені про те обмовлявся), приголомшило відкриття літературної кухні крізь призму «Літературної України» – він не уявляв, скільки там патологічного марнославства, фарисейства і цинізму. Йому – як натурі старомодно-романтичній – усе те неймовірно збридилося.
Вже в Кіровограді і в нові часи він писав і готував до друку свої книжки. Збірки віршів, «малої прози», гумор. Довгий час працював над романічною трилогією «Гріх і честь». Це твір у дусі «Виру» Григорія Тютюнника. Дуже гірка і чесна книжка, в якій автор не боїться вибудувати своє повістування на, сказати б, старосвітський штиб – із докладною деталізацією подій та обставин, із повільноплинним сюжетом і вигадливо оркестрованими мовними партіями численних дійових осіб, бо роман напродив густозаселений. Та ще пронизаний пахощами і вітрами так любого Погрібному степу. Він ще збирався повертатися до твору. Хотів щось там додати, щось допрацювати. Але вже не встиг…
Мені розповіли, що не стало Віктора вмить.
Що він сидів із приятелем за столом під грушею серед літнього дня в своїй любій Арсенівці, і вони, трапезуючи, говорили про таємниці життя. І буцімто Віктор сказав тоді фразу про те, що в цьому світі все починається з любові.
І то були його останні слова.
Він так чекав виходу своєї книжки «Цілюще», яку уклав із оповідань, написаних у різні роки. Навіть є там і ті, що з’явилися ще до нашої зустрічі в «Літ. Україні». Є і зовсім недавно створені. Здається, це була дуже важлива для нього книжка.
Вона запізнилася до Віктора на якийсь десяток днів.
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал