Європа на зв’язку

Фрагменти із роману «Пригоди Йогана Шпека в Україні»

 
Леся СТЕПОВИЧКА
 
ДВІНКИ НЕВИПРАВНОГО ОПТИМІСТА
Усі австрійці, яких я зустрічала на своєму перекладацькому шляху, справляли враження людей, які щойно випили келих шампанського. Настрій у них завжди такий, ніби вони щойно повернулися з концерту Штрауса. Деякі насвистують його мелодії навіть на роботі. «Не будь надто серйозним», – радив Йоганн Штраус-молодший своєму братові, коли той готував програму оркестру. «Будь як дитина, Життя на свято оберни», – читаємо у вірші Рільке. Схоже, своїх геніїв дослухалися не лише музиканти, а й решта австрійців, бо більшість із них зазвичай розкуті, веселі, безтурботні й незакомплексовані. Таким був і підприємець герр Йоганн Шпек, у якого я працювала перекладачкою. Залишався веселим і незворушним, навіть коли його обсідали прикрощі і негаразди, і йому частенько доводилося вживати його улюблене слівце «катастрофа».
Я давненько не бачилася з Йоганном, відтоді, як наприкінці бандитських 1990-х на наших теренах угнали його розкішний 600-й мерседес, що стало останньою ложкою дьогтю, яку піднесли йому наші «нові українці». Відтоді він надовго втратив цікавість до співпраці з ними. Проте зв’язок між нами не перервався. Кілька разів на рік він неодмінно телефонує, на католицький Святвечір згадує Різдво, яке ми провели колись у нього в Альпах. Каже, що скучив за Україною, і хотів би спробувати, як колись, попрацювати разом…
 
Та зазвичай Йоганн телефонує, коли в нашій українській хаті горить. Його роздирає від переживань, йому багато що незрозуміло. Так він озвався наприкінці листопада 2004 року:
– Servus, meine Liebe! Ist alles klar bei Dir? Ich grüße Orange – Revolution! Bist du dabei? – Привіт, люба! В тебе все гаразд? Вітаю помаранчеву революцію! Ти в її лавах?
– Як же інакше? Помаранчеве полум’я шириться Україною.
– Was meint Stefan Chmara? Wer wird siegen? – Що говорить Штефан Хмара? Хто переможе у другому турі президентських перегонів?
 
Політик Степан Хмара для Йоханна Шпека – неспростовний авторитет. Він йому довіряє у складних політичних питаннях. Відданий австрійський симпатик України телефонує у вересні 2005, і знову в нього купа «warum»:
– Чому фрау Юлія подала у відставку? Чому Ющенко не посадив за грати Кіvaloff, який сфальшував результати виборів? Чому злочинці на свободі? Чому й досі не названо вбивць Гії Гонгадзе? Katastrophe! Was meint Stefan Chmara? І що думає про все це Штефан Хмара?
 
Милий, добрий Йоганне, проникливі твої запитання. Сама б хотіла мати на них відповідь. Одне очевидно: Йоганн – наша людина. Бо питання в нього не пустопорожні, як у телепня із зеленими поняттями, якому треба все пояснювати про Україну від Різдва Христового, а риторичні. Він на одній хвилі з нормальними українцями, зі щирими патріотами в найкращому сенсі цього слова. І десятки його «warum» – це й наші «чому». Отож, і австрійці не завжди бувають безтурботними. Йоганн має давній сентимент до України, бо його дідо Франц Шпек у 1911-му служив у Лембергу солдатом австро-угорської армії. А в листопаді 2013-го до мене озивається онук того Франца:
– Servus, Sandra! Habt ihr eine neue Revolution? – Сандро, я чув, у вас знов революція? Я хочу на Майдан!
Cпостерігав зі своїх Альпів через веб-камеру за подіями на Євромайдані. Як хлопці палили шини, як палав у вогні Хрещатик. Болісно переймався протистоянням юних повстанців, оточених кільцем бойовиків у чорних балаклавах. У грудні 2013-го уболівав за перше побиття молодих, у січні-лютому 2014-го – за пролиту кров, за Небесну Сотню. У березні обурювався через окупацію Криму «зеленими чоловічками» та через блискавичний псевдореферендум:
– Знаєш, це точно, як у нас у тридцять восьмому. Anschluß von Österreich. Аншлюс Австрії. Katastrophe!
 
У квітні, коли загорілося на Донбасі, ошелешив зізнанням:
– Ти знаєш, у нас Путіна називають другим Гітлером.
– У нас теж. А ще – Путлером і ху…лом, – додала я.
– Хай він не забуває, як закінчив Адя у сорок п’ятому. Кінець усіх кривавих диктаторів один, і він неминучий.
 
ПОПЕРЕДЖЕННЯ НОВІТНЬОГО РІХАРДА ЗОРГЕ
На календарі 15 квітня 2014 року, ранок, вівторок Страсної неділі. Збираюся на роботу в університет. Ранній дзвінок із Відня, як завжди, несподіваний:
– Servus, mein Schatz! Ist alles klar bei dir? Bist du am Leben? – Привіт, люба, ти жива-здорова? Що навколо тебе чути?
Голос у Йоганна не такий, як завжди. Напружений і тривожний.
– У нас страшне, Йоганне. Щодня жахливі новини з Донбасу. Десять днів тому невідомі озброєні бойовики оточили й захопили приміщення Донецької облдержадміністрації. Терористи вже орудують у Слов’янську та Краматорську, встановили російський триколор.
– Katastrophe! Хто ж ці терористи, звідки вони узялися?
– Сепаратисти, «зелені чоловічки» з Криму та ветерани розформованого спецпідрозділу «Беркут». Ті, що стріляли у повстанців на Майдані. Наші спецслужби перехоплюють телефонні перемовини терористів з очільниками ГРУ Росії. Отже, все шито «білими нитками».
– Мені було одразу зрозуміло, звідки віє вітер. А що влада на місцях?
– Ти не повіриш, Йоганне! Таке враження, що подекуди чекали на цих «гостей». Дії сепаратистів схвалила мер Слов’янська.
– Останніми днями новини з Києва і Москви такі протилежні, що пересічному європейцю важко розібратися, що й до чого. Я вже тут захрип декому пояснювати, що вони не повинні вірити брехливій кремлівській пропаганді, яка стверджує, що в Україні почалася громадянська війна. Але це ж не так?
– Звісно, що ні, Йоганне. Чомусь спалахнуло лише на Донбасі. Позавчора озброєні терористи намагалися захопити міськраду в Горлівці. Незаконним бойовим загонам під орудою офіцера із Рашки вдалося встановити контроль над міським відділом міліції. В Червоному Лимані позавчора зафіксовано напад РФ-ських бойовиків з автоматами РФ-ського виробництва, який був відбитий силами міліції та міськими дружинниками.
– Und was meint Herr Turtschinoff?
– Позавчора в.о. Президента Турчинов зробив офіційну заяву: «Для того, щоб зупинити розгул тероризму, організованого російськими спецслужбами у східних регіонах України, Рада нацбезпеки та оборони розпочинає широкомасштабну антитерористичну операцію (АТО) із залученням Збройних Сил України». Отож, речі вже названо своїми іменами. Позавчора у Донецькій області АТО розпочалася. Правоохоронцям вдалося розблоковували два блокпости терористів перед Слов’янськом. Терористи чинили опір і влаштували перестрілку.
– Я чув, що є жертви. Katastrophe!
– Так, є вбиті і поранені з обох боків.
– А що у Дніпрі чути? – питає Йоганн і я відчуваю через телефонну трубку занепокоєння в його голосі.
– Тривожно. Люди розгублені, бояться. Зелена нечисть будь-якої миті може приповзти й до нас. Штаб Національного захисту оголосив часткову мобілізацію та організацію блокпостів на всіх дорогах при в’їзді в місто.
– Я cтурбований, що mein Schatz («мій скарб») живе зовсім недалеко від Донецька, а значить перебуває у небезпеці.
– Ми всі тут недалеко від Донецька, у двохстах кілометрах, і всі у небезпеці, Йоганне.
– Розумію твій стан, то ж слухай сюди, Сандро. Я не просто так телефоную. Ти на якому березі Дніпра живеш?
– На лівому, для чого тобі?
– Слухай сюди, дитинко, – каже він напруженим голосом. – Слухай мене уважно, це дуже серйозно. Післязавтра, 17 квітня, в Чистий четвер (цього року пасхальні дні у нас з католицькою Європою співпадають – авт.) Путін розпочне Blitzkrieg, блискавичне захоплення Лівобережної України аж до Києва включно. Ти на лівому березі і потрапляєш під «зачистку»!
– Звідки така інформація, Йоганне? – на серці пробігає холодок.
– Спецслужбам Австрії стало відомо про план блискавичного захоплення України, розроблений в Кремлі. Я зараз за кермом, їду Віднем. Щойно оприлюднили по радіо, що у вас все почнеться рано-вранці, післязавтра. Диктор просить повідомити друзів і знайомих в Україні про небезпеку. Всім допомогти я не можу, та, зрештою, у мене в Україні є тільки ти і Штефан.
– Отже, війна, Йоганне! – кажу приголомшено.
– Дитинко, попередь родичів, сусідів, друзів, нехай зроблять запаси харчів і солі, сірників на тиждень. Нехай тримають документи і необхідні речі напохваті.
– Як же я їм скажу?
– Так і скажи, післязавтра – війна. А сама візьми документи, їдь на вокзал, сідай у потяг і відправляйся до Львова. Там поживеш пару днів у своїх друзів, ти маєш там добрих друзів. І чекай на мене. Я приїду, підемо разом в австрійську амбасаду, зробимо візу і я заберу тебе. Будеш жити у нас. Ти бачила мій будинок, місця вистачить усім. Ти знаєш мою Цецилію, вона не буде заперечувати.
– Дякую, Йоганне, все це… так несподівано.
– Дій, як я кажу, на роздуми немає часу.
– А що я буду робити в Австрії? Ти знаєш, я не звикла сидіти, склавши руки.
– Працюватимеш у мене перекладачкою – з польської, з російської… Ні, з російської ні, з Росією я не хочу більше мати справ. Головне, що ти німецьку знаєш, робота знайдеться.
– Йоганне, а як же моя робота, мої студенти? У нас ювілейний шевченківський рік, я маю виступи, заходи.
– Якщо ти не зробиш, що я сказав, тоді ти просто хвора на голову, – грубшає його голос. – Чуєш? Опинишся в Росії, у Путіна. Ти цього хочеш?
– Я в Рашку не поїду!
– А нікуди їхати не доведеться. Ти що, не розумієш, що Росія скоро буде і в Києві, і в Дніпропетровську? Вони планують наступати на землі і в повітрі.
– Цього не може бути! Як все це жахливо!
– Ну все, дитинко, мені ніколи, давай, збирайся і – на вокзал. Я завтра тобі зателефоную, сподіваюся, ти будеш уже у Львові. Мої вітання Штефанові Хмарі.
– Дякую! – кажу розгублено, і він відключається.
 
Йоганн – справжній друзяка. Він так щиро реагує на лихо, прагне попередити, підтримати. Йому завжди було небайдуже до того, що діється в Україні. Але щоб так, як тепер! Ну де це видано, «дій, як я кажу»? Хіба це можна, отак в одну мить усе кинути – комп’ютер, книги, картини, ікони, родинні обереги – вишиті рушники, що дісталися від покійних бабуні і мами? Залишити все окупантам і стати біженкою? Ні, так не буває! Не може так бути у ХХІ столітті! Чекай, чому ж не буває? А хіба вже не спіткала така доля мешканців Донбасу? Місцеві сєпари з РФ-ськими найманцями нахабно вдираються в людські оселі, захоплюють житло, брутально грабують і вбивають населення. Яка дикість, невже це може статися зі мною? З моїми сусідами? Ніхто з нас на таке не чекав. Але ж кримчани півтора місяца тому теж не сподівалися наглої появи «зелених чоловічків». Мешканці Донбасу теж не чекали ординської навали. Отже, можливе усе, що здавалося донедавна неможливим. Відтак, Йоганн має рацію, треба діяти швидко. Бувають такі харизматичні люди, що їхній вогняний темперамент закручує тебе, ніби у вир потрапляєш. Механічно набираю довідкову вокзалу. Там кажуть, що є кілька квитків на львівський потяг. Отож, можна виїхати сьогоднішнім вечірнім. Гаразд! Документи на місці. Гроші… Завтра шістнадцяте, має надійти на картку аванс. А сьогодні маю ще три сотні гривастих. Якраз на квиток в один кінець. One way ticket. Кардинальна зміна долі.
Новина надто вражаюча, щоб сприйняти і перетравити її спокійно і вмить. Що він ще казав? Так-так, зателефонувати родичам, найближчим друзям, попередити про небезпеку. Але маю діяти обережно, делікатно. Найперше телефоную до Києва  – моєму другові Степанові Хмарі, розповідаю про повідомлення новітнього австрійського Ріхарда Зорге. А цей дивовижний чоловік, Степан Хмара, у відповідь… сміється:
– Так не буде!
– Чому?
– Скажу тобі парадоксальну річ: якщо Путін розпочне бліцкриг, то краще вже так, ніж, як було у Криму. Ніяких нервів не вистачало – те все витримати. Мене просто розривало від бездіяльності нашої влади.
– Так армії ж в нас не було, нікому було воювати.
– Знайшлися б і техніка, і люди, повір мені! Я знаю, що кажу. Просто не було на те політичної волі.
– І що, будемо жити в Рашці?
– Ні в якому разі! Підемо в ліс! Розпочнемо партизанку! – весело, по-молодечому відповідає він.
– А я що робитиму?
– Будеш редагувати «бойовий листок»! – дзвінко сміється.
– Так що, не їхати до Львова?
– Кажу ж тобі – робота знайдеться!
– Гаразд!
Ураз стає так втішно і вже зовсім не страшно. І соромно, що могла бодай на мить уявити собі таку втечу. Мій внутрішній голос, моє сумління розправило крила і говорить: «І ти збиралася втікати? А як же твоє прагнення подвигу? Адже ти завжди з прикрістю вважала, що народилася запізно, що твій час був – буремні сорокові і п’ятдесяті. Місце – ліси на Волині. Робота – зв’язкова УПА, чи розвідниця серед німців, українська Мата Харі. Оце було твоє. І що ти, мовляв, свій історичний шанс мимоволі проґавила. Так ось він, тепер з’явився!» І новий сенс життя, немов могутній сніп світла, засяяв переді мною, мить розгубленості змінилася рішучістю, душа, отупіла у березні від безсилля перед нахабством «русской весны», відродилася для дії і подвигу. Я буду випускати «бойовий листок»! Класно, це те, що треба! Це моє! Хіба я не скликала люд на майдани у 2004-му та у 2013-му своїм словом? І своїм прикладом? Мої вірші – моя боротьба.
– Скажи, Степане, а чому українські ЗМІ ані шелесь? Невже в Києві про це невідомо? Нагорі, напевне, знають?
– Гадаю, що так.
– Чому ж мовчать?
– А нащо паніку піднімати?
 
Ото і вся розмова. Неймовірний чоловік! Справжній Герой України! Отже, я нікуди не їду! Нема чого репетувати, я ще можу пригодитися хлопцям у лісі! Так, так, стара дівчина може знадобитися старим хлопцям. Бо молоді і найсміливіші тепер ідуть на Донбас, в АТО. А нас туди не призовуть, не візьмуть із собою, ніяким боком не пустять. Як каже Ліна Костенко, у кожного покоління своя війна, мовляв, ми свою пережили, тепер молодим – боронити Вітчизну. А от наше повоєнне покоління якось розминулося з війною. Вона прийшла, коли з нас уже знято військову повинність, коли ми до неї не готові і малопридатні. Я стріляти вже зовсім розучилася, хоча раніше потрапляла в десятку, як медсестра запасу. А молоді завзяті хлопці записуються у батальйони добровольців.
 
Телефоную двоюрідному братові у село. Там саме у розпалі посівна.
– Ти, сестро, роби, як знаєш, – каже Володя, вислухавши моє запаморочливе повідомлення, – а ми звідси нікуди не поїдемо. А прийдуть «гості» до двору, у мене є мисливська рушниця. Без бою не здамося, постріляємо… як ведмедів.
Отакої! Ніколи ми з ним про таке не говорили, мої родичі – прості сільські трударі, аграрії, далекі від політики, і ось маєш відкриття воєнної пори – у Володьки голова не половою набита. Справжній козарлюга вусатий! У мене від гордості за нього перехоплює в горлі.
– Чуєш, сестро,– чую я у мобілці його дужий голос, міцний, дарма, що йому скоро шістдесят.– А, може, давай ти до нас? Разом воно якось веселіше буде відстрілюватися?
– Дякую, братику рідненький!
 
І я їду. Але не на вокзал, і не до брата в село. Сідаю в маршрутку і їду на роботу. Як казали древні римляни, «роби, що мусиш, і хай буде, що буде». А мушу я – до своїх службових обов’язків. Дивлюся на колег по кафедрі – історики, політологи, соціологи, філологи– мирні люди, зосереджені на своїх лекціях, студентах. Спокійна, буденна ділова атмосфера. А у мене в грудях прихована «бомба» клацає, відстукує безцінні хвилини безцінного миру, які нам усім залишилися. Чи маю я право –  знати й не повідомити? Адже попереджений – вже озброєний, хоч трохи, та захищений. А з іншого боку – як же порушити спокій людей, сіяти масову паніку? Розмовляю із завідувачем кафедри, професор у літах незворушно сприймає до відома новину. Цією розмовою я частково скидаю із себе напруження, далі– вже справа начальства, як реагувати, кого попереджати. Адже на нашій кафедрі не прийнято обговорювати вголос будь-які політичні новини, виходити емоційно з берегів. Незворушність – неписане правило. Толерантність – найголовніша чеснота. Однак двом колежанкам я все ж шепотнула пару слів, щоб не були післязавтра заскоченими від лихої несподіванки. Та поточні обов’язки, здається, не дають змоги сконцентруватися на страшній новині. Лунають ніжні романтичні мелодії з фільму «Хрещений батько», а ще танго в стилі ретро «Зів’яла троянда» – такі у нашому виші дзвінки-сигнали до початку академічної пари – і всі розходяться по аудиторіях.
 
Увечері прошкую проспектом із вишівського пагорба униз, до центру. Це трохи знімає нервову напругу. Втомлені робочим днем містяни юрмляться на зупинках маршруток, поспішають до своїх домівок. Радіо у маршрутках повідомляє про напади озброєних бойовиків на мирне населення Донеччини. Люди ошелешені, не в змозі збагнути, що відбувається: російські ЗМІ передають, що в Україні розпочалася громадянська війна, наші ЗМІ називають це «терористичним нападом», київські політологи називають події на Донбасі неоголошеною війною, бо сусідня держава порушила державний кордон із дикою метою «захисту російського населення» в Україні. Вже пролилася кров у шахтарському краю, і перші українські бронетранспортери везуть донецьким шоссе – повз мій будинок – перших поранених до нашого Мечниківського шпиталю, і перші труни загиблих, вантаж «200», надходить у морги міста. Та ще не всі впустили в себе ці новітні страшні зміни, люди зазирають у крамниці, кав’ярні, п’ють каву, розважаються, так ніби й не стріляють на Донбасі в мирне населення і в тих, найперших, хто чинить стихійний спротив окупанту. «Радіють люди, що одпочинуть…» у передчутті Великодніх свят, і не відають, що для них готується «чистий четвер», що післязавтра розпочнеться зачистка їхнього життя під «русский мир».
Милуюся вечірнім містом, дивлюся на нього, як на казкову фіолетову феєрію, яку ніби вперше бачу крізь розсіяне світло ліхтарів. На розі Харківської і центрального проспекту заклично палахкотять сині вогники в руках бідненько вбраної жіночки. Пізні, останні проліски із Самарського лісу. На черзі – тюльпани, які скоро і неодмінно розпустяться, навіть серед цієї холодної весни. Боже, які ж ми були щасливі, українці на берегах мирного  Дніпра! Пригадалися рядки Степана Щипачова, спробую передати їх українською:
 
Такою тишею все дихало й спокоєм,
Що спала вся земля, здавалось.
Й ніхто не знав, що межи миром
і війною
Лише якихось п’ять хвилин зосталось!
 
Совєцький поет у сорок першому писав про неоголошену війну Німеччини проти СРСР. А тепер Раша, спадкоємиця СРСР йде неоголошеною війною проти України. Про що ж тепер напишуть її поети? Про що заспіває їхня муза, коли РФ-ські «гради» бомблять будинки, села й міста на Донбасі? Ич, як допалися до нашої смачної землі! Я в Рашці жити не хочу і не буду! Згадую слова пана Степана, і теплішає на серці. Мужній, харизматичний Хмара, дарма, що в літах – а справжній боєць, завжди готовий дати відсіч ворогу. Він має рацію, на своїй землі ми дамо собі раду! Але які ж ми беззахисні! Армію розпущено руками кількох президентів і урядовців з РФ-ськими паспортами. Після втечі Януковича президента в нас немає. Який слушний момент для лихого «старшого брата» захопити «молодшу сестру». Сідаю в маршрутку і чую по радіо, що голова обласної адміністрації Ігор Коломойський та місцевий Штаб Національного захисту України запрошують добровольців вступати в батальйон «Дніпро». І протягом дня перші молоді добровольці вже подали заяви, готові йти на фронт, боронити свою землю. Отакі реалії  нашого прифронтового міста. Та до «чистого четверга» хіба вони встигнуть сформувати повноцінний захист, адже хлопчиків-добровольців ще треба вишколити, перш ніж відправляти на фронт?
 
Друзі, яким телефоную, шоковані. Перемовляємося про те, як це нестерпно, будучи не військовою, мирною людиною, сидіти і чекати, як віл обуха, нападу на твій дім, на твою Батьківщину. Хто міг подумати, що Україні, нашому поколінню у ХХI столітті судилися варварське нашестя орди з північного Сходу, людські жертви на Донбасі, такі страхітливі переживання? Та цур йому пек! Гуманісти Толстой і Чехов, Купрін і Достоєвський, певно, в домовинах перевертаються від такої ганьби, від такого сорому за Рашку перед усім світом. Вони ж бо, особливо Федір Михайлович, покладали на неї надії, як на оплот святого православ’я, на рятівницю світу. Еге ж бо, «не так воно стало»!
Попередивши друзів, дзвоню у двері моїх сусідів, заводських робітників, попереджаю про «чистий четвер». У відповідь апатичне:
– Ну и что? Будет, что будет. Всякая власть от Бога.
Ну, з цими роботягами зрозуміло, вони давно потрапили під вплив підозрілих заїжджих сектантів. Натискаю кнопку дверей, за якими живе нібито інтелігентна родина. У відповідь на мої застороги-несподівана й коротка, як постріл, відповідь:
– Замечательно! Наконец-то! А ты, соседушка, не очень-то по телику выступай со своими бандеровскими стишками. Вот придет Владимир Владимирович, он вам всем покажет, чья это земля! Здесь всегда был Екатеринослав! Его строила русская царица!
– Так значить, із хлібом-сіллю вийдете назустріч окупанту?– питаю.
– Именно так! Готовы принять дорогих гостей!
 
У мене шок. Тиха, до сих пір скромна жінка передпенсійного віку, мати двох дітей, усі отримали освіту в місцевих вишах, працює все життя в освітньому закладі, виявляється, фурія. Грюкнула дверима і зникла. Я відсахнулася від неї, як від чуми, не встигнувши промовити ані слова. А згодом вона вже вела агітацію перед перехожими на ґанку нашого під’їзду, сповіщаючи їх про «чистий четвер»: «Мы, русские люди…». До неї підійшов інший сусіда, художник, і сказав твердо:
– Уважаемая, вам лучше пойти домой. И вообще не расписывайтесь за всех россиян, живущих в Украине.
Як відкриваються люди у військовий час! Яку підступну змію пригріла Україна на своїх грудях! І не одну. Ціле кубло змій. Виявляється, деякі не тривожаться, а навіть радіють такому плину подій. А я жила і не знала, які «землячки» мешкають поруч. Совки, мило, вата.
Міряю кроки з кутка в куток, клацаю кнопкою дистанційки по каналах ТБ, вишукуючи бодай згадку, чи хоч натяк на новину про смертельну небезпеку, що нависла над українцями. Даремно. Нічого! Мовчання. Багато різних політичних ток-шоу, політологи сперечаються про термінологію подій. А про «зачистку» в «чистий четвер» ні гу-гу. Чому зволікають наші закордонні кореспонденти з Європи? Вони ж першими все знають, не можуть не знати, що насувається біда. Певно, у них зв’язані руки, тобто наші ЗМІ, керівництво каналів підконтрольні владі? Але ж це різні канали! Є приватні, незалежні. Невже існує єдина підпорядкованість усіх комусь одному, і має місце табу на розголошення важливих державних таємниць. Чи вони нас у Чистий четвер поставлять вже перед довершеним фактом: «Росія почала неоголошену війну проти України»? Та чи буде кому і кого у четвер інформувати?
 
Телефоную до Києва знайомому народному депутату, він має знати правду.
– Ви чули, що кремлівський карлик задумав на «Чистий четвер»!?
– Про запланований наступ відомо,– говорить він спокійно.
– Чому ж така оглушлива тиша навколо?
– Вживаються певні запобіжні заходи.
 
Отже, він знає. Нардеп не міг не знати. Якщо вживаються заходи, значить, є надія, що небезпеку буде усунуто. Кримське «мовчання ягнят» вже не повинне повторитися.
Пізній вечір, сповнений важких, як гиря, думок. Сьогодні вже не заснути. Думаю про Йоганна Шпека, згадую, як ми познайомилися майже двадцять років тому. Із них останні п’ятнадцять не бачилися. Власне, ми знайомились із ним двічі, розбігалися тричі, а Йоганн нічого не забув. Готовий прийняти у своєму домі українську біженку. Наша дивна дружба жива й досі, незважаючи на всі невдалі походи австрійського бізнесовця в український бізнес. Людська дружба живе, а співпраця між нашими країнами не дуже останнім часом ладилася. Через нашу економічну кризу? Але іноземних інвесторів в Україні лякала не так криза, вона перманентна, непроминаюча, зрештою, до неї якось звикли і пристосувалися найдосвідченіші з іноземців. Їх лякали місцеві традиції ведення бізнесу. Трохи наблизившись до вирішення справи, наприклад, підписавши з українською стороною протокол про наміри, іноземець наївно радів, що справа вже «на мазі». Та небавом, хто раніше, хто пізніше, починав розуміти, що перед ним стоїть дилема: або він почне вчитися давати хабарі і порушувати закон – для того, щоб бізнес був вдалий, або йому треба повертатися додому, не досягнувши мети. Йоганн Шпек не боявся нічого. Ні дрібних чиновників-халамидників, ні крупних хабарників. Він йшов на них із їхнім же забралом, а точніше «забираловом». Вони забирали, а він віддавав. Він набивав свої ґулі рік за роком, методично, від приїзду до приїзду. Він сподівався, що вони колись наїдяться хабарів, і зроблять те, що мають зробити за законом. Він покладався на свою природну гостинність і на свої запаси, якими ділився із «забиралами», сподівався, що цим досягне гарячої дружби-вдячності, а відтак, бажаного результату свого ґешефту. Не так воно сталося. А зовсім навпаки. Він так захопився у своїй з ними грі, що ледь не збанкрутів. Але по черзі, як все починалося… І моя пам ять розгорнула довгий сувій спогадів на ціленьку безсонну чи напівсонну ніч.
 
БЛІЦКРИГ СКАСОВУЄТЬСЯ
Ранок Страсної середи, 16 квітня 2014 року. Я людина ґрунтовна, навіть уві сні. Хоч мої спогади про Йоганна Шпека розпочалися помимо моєї волі, але докрутити цю «кінострічку» я мусила до кінця. Ніч проминула в безсонні. Мої спогади у напівсні перериваються телефонним дзвінком.
Дежавю. Безсонна ніч. Депресія. Все як тоді, у січні 2000-го. Тільки тоді у Йоганна украли мерседес. А сьогодні в України, у цілого її народу украли мир і спокій, щастя і життя. Тоді Йоганн сказав мудру річ, треба дякувати Богу, що ми усі лишилися живі і здорові. Що він скаже сьогодні?
– Алло, Йоганне! Слухаю тебе!
– Алло, Сандро! Де ти?
– Я в Дніпрі, дома. Збираюся на роботу.
– Не послухалася мене, дівчинко! Втім, у мене добрі новини! Слухай, що передає австрійське радіо. Вчора Путіну подзвонив Барак Обама і сказав: «Нам відомо про плани Кремля щодо блискавичного захоплення України в Чистий четвер». Президент США порадив господарю Кремля відмовитися від плану бліцкригу і дав недвозначно зрозуміти, що в протилежному випадку США змушені будуть відповідно реагувати. Путін сказав: «Я должен подумать». А Президент Сполучених Штатів Америки відповів:
– У вас немає часу на роздуми. Я сподіваюся на ваш здоровий глузд.
Через годину Путіну зателефонувала Ангела Меркель, і сказала в тих же словах, що й Барак Обама: «Нам відомо про плани Кремля що до Blitzkrieg в Україні в Чистий четвер».
Канцлер ФРГ намагалася переконати господаря Кремля відмовитися від цього плану. І дала недвозначно зрозуміти, що в протилежному випадку ФРН змушена буде відповідно реагувати.
– І що це означає?
– Що плани Кремля вдалося викрити і, як ми всі сподіваємося, зупинити. Ти чуєш мене, дівчинко! Є надія, що бліцкриг відміняється!
– Ура, Йоганне! Є надія, що бліцкриг відміняється! Є надія, що «зачистки» в четвер не буде! Яке щастя!
 
Після дзвінка Йоганна, цього голуба миру, я видихнула вільніше і зазбиралася на роботу. Все в мені співало пісню із двох слів:
– Бліцкриг відміняється!
Я обдзвонила усіх друзів і повідомила гарну новину. Які всі були щасливі, як полегшено зітхнули! Який тягар упав з душі! Хіба ж ми могли тоді знати, що біда на ймення «блискавична війна» відміняється, зате інша насувається. Біда з незрозумілою назвою «гібридна війна». Що попереду в нас Іловайськ і Маріуполь, Донецький аеропорт, Піски і Дебальцеве. Що промине три роки, і число вбитих українських бійців сягне вже десятків тисяч…
 
І що доведеться українським патріотам тяжко битися за свою Батьківщину, за Незалежність України, за рідних і близьких людей. Битися завжди в оточенні, бо попереду – окупанти, а позаду – зрадники. А ще гірші – тилові щури, ватники, пацифісти хрєнові, які казатимуть, що ніякої війни у нас немає і що краще мир за будь-яку ціну, ніж якась там антитерористична операція, придумана бандерівцями.
 
P.S. Мене дивувало, що наші ЗМІ зберігали повне мовчання. Страсний тиждень минав, а не було ніяких повідомлень про загрозу бліцкригу в Україні, про важливі перемовини між головами найсильніших держав світу. Я вже почала думати, чи не набаламутив чого Йоганн Шпек, чи не наплутав чого старичок, чи не наснилися мені мої тривоги.
 
Та ось в Інтернеті надибала на повідомлення радника Міністра МВС Антона Геращенка на його сторінці у Facebook про те, що на сайті проекту «Миротворець» опубліковано роз’яснювальну записку «К плану огневого поражения противника» (далі подаю мовою оригіналу– Авт.), підготовлену «начальником штаба Западного военного округа генерал-лейтенантом В.Астаповым и начальником оперативного управления генерал-майором И.Коваленко».
За словами Геращенка, якому я вірю, в документах «тщательно и с особым цинизмом перечисляется, какие военные части и объекты инфраструктуры Украины должны быть уничтожены ударами с воздуха или ракетно-артиллерийскими ударами». За його словами, в кожному випадку вказано точні географічні координати баз української армії, Національної гвардії України, райони, блок-пости та інші важливі елементи оборонної інфраструктури України.
Окрім того, як відзначав Антон Геращенко, у документах ретельно розписана методика і тактика дій розвідувально-диверсійних груп противника, направлена на максимальне пришвидшення просування російських військ територією Лівобережної України.
А ще я наткнулася на такий заголовок: «Генерал НАТО вважає, що в Росії не вистачить сили захопити всю Україну».
Це вже було щось, це вже був інформаційний прорив! І нарешті, лише увечері  в Страсну суботу в українських телевізійних новинах за тиждень бігучим рядком дрібними літерами пробігло:
«На початку цього тижня Президент США Барак Обама мав протягом одної години важливий конфіденційний телефонат із Володимиром Путіним. Тема бесіди залишається поза компетенцією ЗМІ. Припускається, що йшлося про збройний конфлікт на сході України.» І далі: «Бундесканцлер ФРН Ангела Меркель мала конфіденційний телефонат із Володимиром Путіним. Ймовірно, в ньому йшлося про загострення стосунків між Росією та Україною».
 
Йоганн Шпек зателефонував Чистого Четверга і спитав:
– Ну що, на Сході все спокійно?
– На Донбасі АТО. А у нас тихо. На землі, і в небі.
– Ну, слава Богу! Значить, вони його переконали.
 
Ми ще трохи поговорили і Йоганн завершив телефонат словами:
– Слухай, Сандро! Ми з моєю Цецилією та синами порадилися і вирішили збудувати  родинний кемпінг в Альпах. Коли він буде готовий, запрошу тебе і твоїх близьких, біженців, пожити у нас літом. Ми раді будемо прийняти бійців, які потребують відпочинку та реабілітації.
– Боже, Йоганне, дякую тобі і твоїй Цецилії, і твоїй родині за ваші добрі серця.
– Нема за що! Це буде наша допомога українцям. Ми своїх не залишаємо в біді.
 
Отже, не намарився Йоганнові Шпеку блітцкриг. І не наснилася українцям чорна мара війни. Нехай би вона скоріше вже проминула…

№13 (201) 30 червня 2017