Водо цілюща, водо вічна…

 

 

Зі щоденника

 

Наталка ПОКЛАД

1

Ось і Покровська – жовтогарячим смолоскипом на горі, понад залізничним вокзалом. Знов пробуєш уявити, як стояв колись перед вівтарем і казав проповідь Василь Липківський…

Сьогодні літургія довга. Дехто упадав на коліна, а ти думала про Гідропарк – торік пірнула, а нині не посмієш: учепився бронхіт і не відпускає.

Визирнула надвір – там уже чимала черга: люди навіть до храму не заходять. Ти стала коло знайомої жінки.

Пробрався крізь юрбу отець Юрій і пішов до свого джипа. Незабаром привіз трьох солдатиків. Ті спокійно стали біля чану.

Нарешті кінець служби. Прочинились двері, вийшов старий священик із великим хрестом, притуленим до лоба, за ним – його молодші колеги, півчі й усі молільники.

Настоятель говорив гарно, ти підняла очі до куполів із хрестами, і на сірому тлі стіни було видно, як сіється мжичка…

При окропленні на тебе впало кілька крапель. Зраділа: хай оздоровлюються і тіло, й душа!..

А тоді люди ринули до води. Тебе відтиснули. Всі забули, що лише недавно молились. Нахраписті працювали руками.

– Дайте сумку! Сумку віддайте! – злякано кричала стара жінка.

– Ой не так треба було зробити, – сказав хтось скрушно.

– Та випустіть же! – ґвалтувала молодиця, здіймаючи над головою трилітрового бутля.

–І діть он ліворуч, бо нас посуваєте! А ми тут зранечку! – гукали обурено.

– Ну їй-богу, прости Господи, як свині. Біля води – й отаке витворяти…

– Ну звісно: ви – людина, а ми – свині?!

Солдатики мовчки наливали воду в підставлені посудини.

 

2

Та зима видалась важкою. Не заживала сердечна рана, не клеїлось на роботі, тож мусила шукати іншу. А ще вчепилась хвороба, почались ходіння по лікарях, і зовсім здали нерви. Власне, від нервів усе й ішло. Організм – як розклеєна гармошка. Я відчувала, що лечу в чорне провалля…

Розрив із Стасом стався на політичному грунті – Стас критикував незалежність і рухівських лідерів, а я в усе те безоглядно вірила і, залишаючи своїх дітей-школярів на самих себе, моталась по  просвітянських зборах і конференціях, їздила у відрядження. Недругів вистачало, а вчорашні друзі солоденько казали: «Ми не годні. Роби й за нас». А серед тих, з ким бралась до справ, чомусь теж не бракувало хитрунів та якогось липкого крутійства, і це допікало найбільше.

Я пробувала виборсатись із страшного селю, що закрутив мною, шукала порадників та порад, і хтось нараяв звернутись до Якова: мовляв, комусь там уже поміг. І дав номер телефону.

Ми з Яковом зустрілись біля палацу «Україна». Був старший за мене, невисокий, худий, але рухливий і жилавий. Попри некрасивість обличчя, аж світився зсередини веселою привітністю. І це підкупило.

Яків щиро заопікувався мною, фонтанував ідеями, шукав варіанти. Розповів, шо мав таку саму проблему, однак за кілька років напруженої боротьби приборкав її, а на мою треба знайти управу. Вірив, що зможе, і вселив цю віру мені. Та й сама собою поява його в моєму житті, на диво, додала позитиву і надійності: замаячів берег, до якого мусила доплисти.

Виробив цілу програму, а початок – йога. На неї ще до Якова я вийшла інтуїтивно, це допомагало не «западати» емоційно надто глибоко. Надбала чимало потрібної літератури і гордилася своїм досвідом. Однак якось, роблячи асану, відчула, що ось-ось знепритомнію. Переляк був великий, і я тоді припинила вправи.

Російськомовний, Яків задля мене часто переходив на українську і радів, що не забув її. Називав мене «Моя лапочка». Я спочатку не приймала такого «перейменування», але на Якова не можна було сердитись.

У нас були дивні стосунки: лікаря – й пацієнтки, вчителя – й учениці, брата – й сестри, видющого – й невидющої. Він не раз торкався мого тіла – і помагаючи робити вправи, і масажуючи, – та жодного прояву хіті, задньої думки, чоловічої нетактовності. Лиш привітний усміх, схвальне слово, захоплений погляд. І заохочення: треба ще це, мусиш іще так, спробуємо по-інакшому, а давай ось що. Відкрив мені свої головні правила: слухати природу, задовольнятись малим, не тримати в собі негативу…

Його дружина кілька  років тому померла. Жив на Чоколівці із старою матір’ю та дочкою, яка, як казав із поблажливим усміхом, демонструє всім свою незалежність і дорослість. Мав за Києвом город, сам його обробляв ще й по цеглинці зводив там будинок, тож руки завжди шорсткі, з мозолями.

У кожного з нас були свої обов’язки та плани. Яків жив у своєму світі, я у своєму, і світи ці не перетинались. Мої діти легко прийняли веселі вторгнення цього сумбурного чоловіка, але вистава минала, штора опускалась, і в зал поверталась наша звична тиша.

Так непомітно минуло два роки, які багато що змінили в мені. Однак життя підкидало все нові й нові випроби, моя проблема не хотіла зникати, і лікарі стали казати про необхідність операції. Та Яків спиняв: не спіши.

…Тої зими я працювала в центрі Києва в інституті, що належав до структури Академії наук. Безгрошів’я і порожні крамниці, черги й «човники» за кордон, бедлам у парламенті… Моя хвороба загострилась, і треба було на щось зважуватись.

На початку лютого в профкомі сказали, що є путівка до профілакторію у Феофанії. Завідуюча, спостерігши мій стан, порадила: «Беріть, це шанс. Трошки спочинете. Там гарно».

Наготувавши дітям їсти і напхавши в холодильник сяких-таких запасів – я ж недалечко, тримаємо зв’язок по телефону, – рушила до свого «шансу», повна розгубленості й тривог. Лінія долі наполегливо пульсувала і кликала (однак усе це збагнеться-розшифрується вже згодом).

 

3

Ці дні – дар чи засторога долі? Я прийняла їх усім серцем. Тут справді маленький рай: засніжений ліс, чисте повітря, церква на горі (подруга каже – псевдоросійський стиль), тихі стежки, бо відпочиваючих небагато. Серце моє увійшло в цей світ із потаємною надією якщо не відродитись, то хоч спинити хворобу. Блаженство незалежності (випросила окрему кімнату)! Перед вікном – засніжена улоговина, а далі – ліс…

Повернення до природи, розмова з нею, розуміння її і довіряння їй себе – може, це рятунок? Яків казав: «Треба бути м’якшою, податливішою, добрішою». Треба. Очевидно. Але я вже минула межу, до якої це можна.

Падає сніг, а я – між двома світами: реальним – і тим, де сила, здоров’я і знання істини. Він ще не приймає мене, лиш придивляється. Але я чую: я йому не чужа. Серце вібрує на якісь незбагненні сигнали чисто і віддано…

Рано встала важко. Розпитавши в прибиральниці дорогу, пішла до джерела. Але слід уже був і, видно, чоловічий. Ліс – як біле шатро, якийсь нереальний. Аж моторошно від його казковості й величі.

Я йшла по сліду. Біля джерела обтирався снігом чоловік, мій сусід по їдальні. Він учора за вечерею вів зі мною розмову і нітився. Й ось така зустріч. Я набрала води й пішла, бо надійшов іще один чоловік із собакою. Мені захотілося теж обтиратися снігом. Умила ним обличчя.

Вода смачна – кажуть, із сріблом. Як би її додому набрати?

Але це все матеріальне. А я чую: тут є інший світ – ірреальний. Оті покручені, з наростами, дерева, ніби в патогенній зоні, ота рясна омела… Я хочу збагнути його. Чи встигну? Чи дозволить?

Роблю свої вправи – 1-й комплекс. Ритм, який узяла вдома, збився. Буду шукати інший.

 

Гуляли з подругою біля церкви. Російська. Молодий піп порядкує з реставрацією. Церква справді велична. П’ятикупольна. Еклектичні оздоби.

А вчора ходили до дальнього джерела. Коло нього – хрест і старі дуби в улоговині. Молодий чоловік набрав води і показав купальню івановців. Ми хотіли подивитись на ритуал, та він не дозволив: «Це діло духовне, не можна».

Лікарка-діагностик узялась допомогти мені. Ліків не виписала, лиш циркулярний душ, масаж (Андрій так розім’яв, що заболіла голова) і біофорез. А я сама роблю вранці вправи, багато гуляю, ходжу в спортзал, обливаюсь, п’ю трави й джерельну воду. Сьогодні обтерлася вся снігом і навіть пройшлась по ньому босоніж. Обпікає!

Мої колеги по столу влаштували «чай» – зі спиртом. У мені визнано націоналістку й демократку. Може, й краще? Не хотілося б псувати той настрій, який я тут взяла. Геть політику, секс, геть усе, що виводить із рівноваги!

Сніг потроху опадає, ліс чорніє. Дерева – як діди в кожухах. Величність і спокій. Умиротворююсь і відходжу.

Лікарка – чоловікоподібна, але уважна і, видно, добра. На балконі пурхають синички,  залітають у кімнату й крадуть сир та хліб.

 

Приїжджали Яків і діти. Гуляли. Яків пірнув у копанку івановців: «Яке блаженство! Спасибі, Порфирій Корнійович». Сказав то просто, без пози. І мені теж захотілося звідати це.

Діти поїхали, а він лишився. Я сповідалась, бо був день прОщення, – розповіла про свої дороги. «Ще за першої зустрічі зауважив: сексуальна жінка, народжена для любові. Скільки ж тобі випало пережити! Але… забери той свій проклін. Забудь! Моя лапочка, яка ж ти солодка…»

Це було щось зовсім інше – чисте, легке, довірливе. І так просто, як дивитись на сонце. Мав ніжне, молоде тіло. Розказував про свою дружину. Не було еросу, сексу – було пізнавання. «Ти прийшов на мій поклик, а я не знаю, чи зможу прийняти і засвоїти всю твою науку, тим більш – віддячити…» – «Лапочка, про що ти кажеш? Треба тільки знайти причину хвороби – і вона мине». Та  де причина? Той мій проклін? Зайва енергія? Невірність дорозі любові?..

 

«Добрий день, джерело! Дякую за воду, джерело!..» Це в мені нове. Цих десять днів – як місяць часу. В лісі дерева живі, слухають зиму і нас, захланних людей. У кожного дерева – свій погляд. Запам’ятати цей ліс, що поскидав із себе сніг і дрімає. Запам*ятати синичок і білочок. Запам*ятати себе – отакою легкою і чистою…

 

В суботу не поїхала на йогиню – поїхала додому, до дітей. «Отже, ще не готова. То був екзамен. Покличуть ще раз, а тоді відкинуть», – сказав Яків. Нервував. Застеріг від маніпуляцій лікарки: «Так було і з дружиною. Я цього боюсь. Розпитай про механізм і принцип дії процедур».

Розпитаю.

Гуляла в темряві довкола собору. Таємничий, як сонний птах. Аж страшно.

Вже другий ранок ходжу до Пантелеймонового джерела. Сьогодні мінус 16, а о сьомій уже купався чоловік. Я не сміла підійти, подивилася здаля. А вчора вранці купалось двоє.

Чи зможу я?

Яків каже: найперша заповідь івановців – прощення. «Прости всім!..»

 

Дискомфорт. Після пункції болить весь хребетний стовбур. Лікарка каже: так має бути, та й, мовляв, день сьогодні недобрий. Призначила ванни. І процедури продовжувати. А мені не хочеться!! Може, мав рацію Яків: це втручання в ауру і руйнація її?

 

Приїжджав Яків. Горить пристрастю. Ходили на лижах, говорили, він знову купався. Схотів ночувати. А коли довелось лягати спати, був ні на що не годен. Так і промучились усю ніч. Цілував мене, багато розповідав, нервував. Сказав про закон йоги: «Чого боїшся – те й стаЄться». «Це мене за щось карають», – усміхнувся. «Може, ми переступили межу?»– спитала я. Задумався. «Ти моя велика таємниця. Боги чомусь не пускають до тебе…»

 

Пішла до джерела, привіталась. Ранкова тиша якась безконечна. Синичка цівкає срібним молоточком: ців-ців… А хтось їй у відповідь: ківі-ківі… Ритуальна тиша. І собор на горі. Чи дарма? Знов була біля купальні – і знов не наважилась. Лиш походила по снігу боса – ноги швидко ціпеніють від холоду.

Коли згодом гуляла, бачила жінку, що обливалась джерельною водою. Гола, нехуда, біліло тіло між снігів. Стояв, одвернувшись, чоловік – отой дивак, що вічно супиться. Після обливання тіло жінки запарувало. Вона обтерла голову, одяглась – неспішно, насолоджуючись.

Коли купався Яків, прийшла жінка, при нас роздяглась, привітала небо і скупалась, а тоді (ми вже йшли) вмилась із джерела й ковтнула джерельної води. «Ритуал», – сказав Яків.

– Спасибі, що прийшли, – мовила нам, усміхаючись. – Будьте здорові!

– А чому вона подякувала? – здивувався Яків.

– Мабуть, це те саме, як з’їсти разом хліба. Хто з’їв – уже не може бути недругом. Отже, скупався – теж став рідним.

Учора по радіо відомий політик знов до чогось закликав. Я вперше слухала зі скепсисом. Та ти там, пане, хоч розірвись! Стоїть зима, люди заробляють кусок хліба, моляться, любляться, слухають сніги. Є в цім світі щось вище за нас, до нього не завжди вміємо проникнути, навіть почути його, навіть узнати, що воно є і лиш спостерігає за нами…

Яків каже: «На твою потребу дається інформація. Тож запитуй – і прийде».

 

День почався гарно. Під обід приїхав Яків, привіз квіти. Ми пішли до копанки. Вирішила: сьогодні скупаюсь. А коли прийшли – напав страх. Яків: «Іванов казав: «Не думай – а роби!» Я швидко роздягнулась і пішла у воду. Холоду майже не відчувала. Вода важко зімкнулась наді мною. Перша думка: «Сталося! Я прийнята». І переляк: «Швидше!..» Лиш тоді – відчуття холоду. «Не одягайся, постій, вдихни…» – наче здаля, чула голос Якова. О, яке блаженство, яка радість, яка широчінь і чистота тіла й душі!!! Наче сон: ні повірити, ні отямитись…

Яків поміг одягтись. «Яке у тебе благосне лице!» – мовив захоплено.

Потім обідали. Яків розповів про Федорова, який каже: знання родоводу дає нам велику енергію. «Його ідеї ховають від нас», – супився.

 

Чудовий день! Принесла води, послухала тишу і пташок. Купалась. Страх ще є, але вже заходжу впевненіше. Роблю це вдень, коли мало людей. А в лісі все сильніше пахне весною.

Діагностика показала: відбувся струс імунітету! А що – за цим? Знов київські черги й заробітки, робота й діти, збої й нервування…

«Ти все здолаєш, – каже Яків. – Йога вчить: «Не бійся сповільнитись, а бійся зупинитись».

Мій режим усталився: ранній підйом, біжу до джерела по воду, телефоную дітям, обливаюсь у ванні, роблю кілька вправ, іду на сніданок, потім процедури, гуляння, купання, обід-вечеря, знов дзвінок дітям, читання-телевізор – і прогулянка перед сном. Маю ще тиждень свободи, лише тиждень…

А повний місяць усю ніч бере на рентген і будить мене.

 

4

Оболонський берег майже безлюдний. Холодно, вогко. Пожовклі верби засинають і розливають навколо спокій та покору.

Майже збігаєш по дамбі до води, намагаючись не реагувати на холод, а увійти в цей осінній стан природи. Як усе-таки мало людині треба! Чути цей мокрий ранок, свою рівновагу узгодити з його рівновагою, наповнитись благодаттю невипадковості, обумовленості всього, що відбувається навколо.

Вода під поривами вітру хлюпає об каміння – сталева, важка. Але знаєш: вона лише здається такою. Тоді ти злякалась і пішла з берега пригнічена, засоромлена своєю слабкістю. Так було й згодом, і ще… Бо пірнати у копанці – це одне, а в річці…

Та сонце прорвало хмари, мовби схотіло допомогти: викотилось над річку і засміялось до тебе. І ти повірила йому. Й ступила у хвилю…

Тепер це твій ранковий ритуал. Виробила його до деталей, маєш свій час і не хочеш, аби хтось заважав.

Верба вітає тебе першою. Стоїть над самою водою і, коли роздягаєшся, ховає твоє тіло від цікавих.

Звично – звільнитись від одягу, звести руки вгору і на мить злитись із безконечністю, стати листочком, піщинкою, краплею дніпрової води. Стати на порозі висоти і привітатися з нею.

А тоді – у хвилю, в обпікаючу цілющість, хвилююче блаженство, непередавану радість. Рибиною, русалкою, невидимкою…

Та цього разу невидимкою не вийшло – тебе викрив художник Лесь. З’явився несподівано – чи то шукав вражень, чи теж ішов на голос природи.

–  А що робиш тут у холоднечу?

–  А ти? – відповіла запитанням. Одягалась без поспіху, ще перебуваючи у стані «зимового дерева». Лесь оглядав тебе досвідченим оком художника.

«Митець, а не розуміє», – подумала обурено.

–  Ну, бувай! – гукнула.

–  Вже? – здивувався. – І давно отак – по-івановськи? Почекай же!

–  Вибач,– спішу.

Бігцем на дамбу, мимо Гідробіологічного інституту, через дорогу – й аж у дворі стишуєш крок.

Головне відкривається не зразу. І ти не зразу збагнула оту мить після купання – невагомості, звільнення, злиття із Всесвітом…

«А Лесь ще озветься, – думаєш. – Він згадав те літо, яке було давно. Та й чи було взагалі?..»

№14 (202) 14 липня 2017