Візерунки з уяви

 

 

Володимир ЛИС

 

Біле на білому

Є мистецтво, яким не лише захоплюєшся, але й перед яким розгублюєшся, коли доторкаєшся до нього, і ще більше бентежишся, коли пробуєш про нього розповісти. Для мене такою є вишивка білим по білому – давній, рідкісний і доволі загадковий різновид вишивання. Першим, що подумав, коли побачив таку вишивку сестер Світлани (на жаль, уже покійної) й Галини Махонюк, волинянок з села Овадне Володимир-Волинського району: як це можливо? Як можливо, щоб таке вишивання (білими нитками на білому полотні) було й видно, й воно справляло таке потрясне враження. Зрозуміло, коли червоний, червоний і чорний, інші кольори на білому тлі, але білий на білому… Слідом за тією думкою: «Як це можливо?» прийшла інша: «Хто перший до цього додумався?» і визначення – ніжна досконалість. Потім – зворушлива досконалість. Ці слова були хвилюючою правдою, але нічого не пояснювали…

Орнаменти у вишивках білим по білому були ніби й схожі на інші рушники, вишиті сестрами, й у той же час надзвичайно оригінальні. Неповторні. А може, таке враження створює спосіб вишивання? Ось ніби лінії, відтворені нитками, протягнуті голкою, шукають одна одну, шукають інші лінії. Мовби навпомацки, наосліп, наче щось тільки тобі потрібне, шукаєш серед білого-білого снігу чи серед білих пелюсток квітки інші пелюстки, особливі. Відома мисткиня пояснювала мені й іншим, як це робиться, як створюється така вишивка. Але це було так, наче спробувати пояснити природу дива. Отак, отам народжується те, що пояснити неможливо.

Ще одна особливість сприйняття цього вишивання, цих рушників. Є якась певна, потрібна точка, щоб сповна відчути їхню красу. Відходиш трохи далі й біле з білим зливається. Наближаєшся, стаєш надто близько, і нитки так проступають перед тобою, що губиться відчуття краси. Тепер можна спробувати щось пояснити навіть непосвяченому, такому дилетантові, як я. Точка споглядання наче стає фокусом чогось більшого й досконалішого, ніж око. Може, доторкається душа до душі? Так часом дивишся на пташку серед гілля й листочків, боячись її сполохати. А тут є і пташки, і квіти, що раптом проступають з уяви… Стають, хоч на мить, орнаментом, який створив ти…

З вишивкою білим по білому, враженням від неї можна порівняти хіба інші речі, теж непояснимі. Мої улюблені квіти ромашки і волошки. Жартую навіть, щоб тільки їх приносили колись на могилу. Прості, непорівнянні з квітами пишнішими, виразнішими, тими ж трояндами… Для мене ніжно-зворушливі. У мене, коли бачу їх, виникає враження, що вони наближаються. Побачили мене і теж наближаються. До мене.

Неможливо побачити окрему сніжинку на полі чи галявині, хіба що коли дуже пильно придивишся. Але це можна зробити. І це теж свого роду вишивка білим по білому.

А яка досконала природна вишиванка чорним по білому! Я дуже люблю хайку (чи хокку) – японські трирядні вірші, якими можна сказати так багато, що це відчувається навіть у перекладі. Якось я прочитав хайку знаменитого Мацуо Басьо:

 

День зимовий. Сніг.

Ворон, осоружний всім,

Миловидом став.

 

Сніг допоміг відчути красу непомітного, звичного ворона. Він його відтінив, виділив, зробив помітним і… неповторним. А вірш допоміг відчути, зрозуміти, що все в цьому світі може бути особливим.

Краса першого білого снігу.

І самотньої чорної пташки посеред нього.

Дивний великий японець.

Якось, згадавши взимку цей хайку, я став «мисливцем» на ворона. Ворона серед білого снігу. Й коли побачив його такого, стояв кілька хвилин, милуючись і снігом, і вороном. І подумав, що особлива, ще більша втіха, мабуть, була б, коли б побачив білого ворона на білому снігу. Але це, певно, нездійсненно. Надто мало таких воронів. От якби хто спробував уявити, намалювати… Чи може хтось й здійснив це, тільки я ще не бачив…

Небо теж буває наче вишите зорями. Чи зорями, вишитими Творцем, котрий, здається, питає: а добре я зробив? Часом Місяць можна помітити й на денному небі, лише трохи пригаслому, а от зорі – ні. Надто маленькі? Але за народним повір’ям їх дано помітити на дні глибокої криниці людям з особливим зором. Чи тим, хто прагне здійснити якесь своє заповітне бажання. Треба тільки прийти і щоб це бажання було великим, а душа чистою.

Читав про дику звичку певної категорії кримінальників. Чекаючи на нового мешканця камери, вони вистеляють під порогом білого чистого рушника. Буває, і з вишивкою. Що зробить звичайна людина, коли його побачить? Звісно, переступить, постарається не стати. А треба якраз стати, ще й витерти ноги. Тоді ти свій. А інакше чекає остракізм і знущання. Ось такий перевернутий світ. Світ навиворіт, більш дикий, ніж у відомій передачі мандрівника Дмитра Комарова на каналі «1+1».

Як треба спотворити уяву про світ і речі у ньому, щоб до такого додуматися! Якою брудною мати душу, або й взагалі її не мати. Але, зрештою, у мільйонів нема відчуття красивого, є тільки потреба корисного. Є тільки потреба вхопити, присвоїти, покористуватися, з’їсти. Як могли сестри з драматичною долею, позбавлені можливості ходити, створювати такі ніжні шедеври, а здорові абсолютно люди, які ще й хизуються цим здоров’ям, спотворювати, нищити красу, нищити собі подібних, яких називають братами по розуму… Запитання без відповіді.

І все ж, якщо є така краса, є непоясниме, то є й проблиск променя у темряві того мороку, якого ще повно довкола.

А світ живе собі, й теж мільйони байдужі до витонченої краси. Глухі до неї й зрячі сліпі. Але чи треба дорікати за це? Чи треба співчувати?

На відкриття виставок – і картин, і творів народних майстрів – приходять невеличкі групи. Пригадую, як у моєму селі сміялися з тих, хто рвав і дарував польові квіти, зате їхали до міста купувати паперові, прикрашали ними оселі. Пізніше я прочитав про подібне у Віктора Астаф’єва, гарного і правдивого російського письменника, і здивувався. Де українське Полісся, а де Сибір. А розуміння краси в людей однакове.

На ромашці хоч гадали – любить чи не любить, потім і складали і пісні про неї. Волошку взагалі трактували в агрономічних книжках і біології, як бур’ян. Довелося Максиму Рильському писати поезію на захист нещасної квітки. Зображувати ромашку і волошку на вишиванках вважається банальністю, несмаком. Хоча багатьом і подобається.

Світ на вишивці білим по білому наче розчиняється у світлі. Проступає щось таке в тобі самому, чого досі не знав. Але це моє відчуття. Моє. І я ніби доторкаюся вперше й, може, вже не доторкнуся саме так – очима, серцем – до цієї вишивки. До рушника, на якому нічого більше нема, окрім білого кольору. Криміналісти-дактилоскопісти сказали б, що на цих рушниках лишилися відбитки пальців Галини й Світлани. Метафізики – сліди їхніх душ. А, може, й сліди космосу їхніх душ, маленькі білі планетки. А, може, й сонця. І скільки ж треба потрудитися пальчикам, які й рухаються натужно, щоб ми побачили цю красу. Найліпше з однієї білої точки. А, може, й не білої. З якої, я думаю, вже не можна зійти, раз ступивши на неї. А точка стає Всесвітом, орнаментом орнаментів. І як жаль, що за винахід вишивання білим по білому не дали Нобелівської чи якої там премії. А втім, і премій самих ще тоді не було. Людина жила собі й раптом зрозуміла, що їй цього разу потрібен лише один колір.

Певно ж, багато людей бачили, як вранці народжується світло. Спочатку несміливе й сіре, а потім дедалі певніше й певніше в собі. Коли світло вже стає настільки певним, що може засвідчити появу світанку, який гарантує, що вже збирається народжуватися, що вже готовий народитися день, на подвір’ї приватного будинку через вулицю навпроти нашої дев’ятиповер­хівки з’являється пухнастий білий кіт. Він іде по снігу довкола будинку й здійснює свій щоденний ритуальний обхід. Якщо вночі сніг не випадає, кіт акуратно ступає в свої вчорашні сліди. Якщо ж сніг новий – лишає на ньому нові сліди. Може й справді лише вперто мітить свою територію, віднаджуючи інших, сусідських котів. А може вишиває це подвір’я своїми лапищами. В будинку, до речі, ніхто не живе, його хтось купив і досі не поселився. Отже, невідомо чий це кіт, який лишає вранішні сліди на снігу. Його білі сліди на снігу (звісно, білому) – єдина причина, чому хочеться, щоб зима тривала довше.

 

Особиста думка

Якось у розмові один мій знайомий, до речі, інженер за професією, раптом спитав:

– Як ти гадаєш, яке найвидатніше досягнення людства?

– Ну, так відразу й не визначиш… Їх було багато, видатних досягнень…

– І все ж… найвидатніше…

Я задумався. І почав перераховувати – винайдення колеса, з якого весь прогрес і почався, перехід до землеробства, створення алфавітів, прихід Христа і його філософія, винахід пороху, друкарства, електрики, закон земного тяжіння, теорія відносності, розщеплення атомного ядра, генетика, пеніцилін, освоєння космосу, Інтернет і ще кілька досягнень, які можуть претендувати на визначення «найвидатніше». Чоловік мовчки хитав головою і загадково посміхався.

– Здаюся, – врешті-решт сказав я. – Якщо ти такий розумний, то просвіти.

– Поетизація інтимних стосунків між чоловіком і жінкою, – видав знайомий.

– Тобто, ти хочеш сказати, що всі оті любовні вірші й пісні – то найвище досягнення людства? Ну ти даєш!..

– Не тільки вірші й пісні про любов… Більше.

– Епітети й метафори в них?

– І це, але не тільки вони.

– Тоді що ж?

– Що є інтимнощі між чоловіком і жінкою, дівчиною і хлопцем, чи та ж засуджена багатьма гомосексуальна або лесбійська плотська любов? Фізіологія і більш нічого. Насичення обох. Після якого нерідко настає спустошення. По суті, так само, що у лева з левицею, коня з кобилицею, птахів… Але ніхто не пише віршів про тваринні стосунки…

– Ну, в поезії Івана Драча лоша закохується у блискавку, а в Роберта Фроста і того більше – зимовий буран в троянду у хаті за вікном!

– Вже тепліше. Але то майже абстрактна, хоч і гарна образність. Я ж кажу про людей.

– Але й можна перенести ці вірші у реальне життя. Недосвідчений юнак закохується в жінку, що як блискавка, холодний, хоча й діяльний чоловік покохав красиву, але не звиклу до труднощів жінку…

– І таке можливе. А це свідчить – любов є. Не тим, що в ліжку, а проявом духовності, як, проте, може бути цим проявом і жіноче, і чоловіче тіло. Про це, здається, першими сказали автори чи автор «Пісні пісень», а потім художники епохи Ренесансу. Намагаються дещо сказати нетривіальне про тіло й сучасні поети. Хоч їм рідко вдається зробити його об’єктом не вульгарного, а швидше духовного замилування. До речі, який твій улюблений вірш про любов?

– Їх багато. Але, мабуть, найбільше поезії у «Виклику» Михайла Старицького. Отой, де «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна».

– А там благання хлопця до коханої, яка «працею зморена» вийти «хоч на хвилиночку в гай». І якими словами, якими образами закликає цей хлопець! А не просто каже: «Ходи пообнімаємось» чи «Прийди, потрахаємось».

– Тоді ще не знали цього слова.

– Зате були інші, ще брутальніші. Але їх не вимовлено. Сучасні ж молоді прозаїки і поетеси ніби заповзялися скасувати те, що я назвав найвищим досягнення людства…

– І все таки – чому найвище? Чи найвидатніше…

– Чому? Ти так і не зрозумів? Без чого неможливе життя людини на землі?

– Без їжі, без води, без повітря.

– Їжу людина знайде, як і воду. В пустині Калахарі місцеві аборигени при відсутності води навчилися викопувати коріння і цідити з нього воду, хай по кілька крапель. А от без повітря справді почнемо задихатися. Людство дихає тому, що і дивиться на зорі, і опоетизовує те, що називають ще основним інстинктом. Чому земля з космосу здається блакитною?

– Океани, ріки…

– Ні, тому, що є повітря. Забери оту оболонку землі і все – мертві будинки, громадини гір і смердючі океани. Зрештою їх, а перед тим сушу, випалить сонце.

– Це вже перебільшене порівняння…

– Аж ніяк. У твоєму романі, як там його, інопланетяни при коханні зливаються тілами, утворюючи з двох одне…

– «Щоденники Ієрихар».

– Ага. А земляни так не можуть. І їх береже в людському «образі і подобії» саме те, що хтось опоетизовує стосунки. Що створює ту ауру життя, його повітряну оболонку.

– Але ж більшість не люблять віршів. Ну хіба співають чи слухають пісні та й то не вищого гатунку.

– Більшість не знають про земне тяжіння, а воно є. І впливає на людей. Більшість зеленого поняття не мають, хто винайшов електрику й сконструював першу лампочку, але щодня клацають вимикачами. Та ж більшість нічого не знає про братів Райт, але сідає в літаки. І про Ейнштейна не знає, і навіть про Біла Гейтса, і про багатьох творців наших благ. Так само невідомо, хто написав першого вірша про любов. Або хоча б промугикав якісь рядки чи слова. Але з того дня якийсь там кроманьйонець чи може наш рідний трипілець почав пряміше ходити. І хатина його повеселішала. І жінка або мама щось смачніше приготувала.

– Та ти, брате мій, неабиякий романтик…

– Романтик не романтик, а все ж… От висловив свої химерні думки й теж наче на душі посвітліло.

– Тільки боюся, що ще будуть і вбивати суперників, і зраджувати, і обдурювати, навіть продавати коханих.

– Так то ж наше грішне життя. Але воно вагоме не тільки всякими «нетами», а й отим «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», або «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», чи от «Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання». Хоча, звісно, й кохали, і куди пристрасніше. Але так бачить Сосюра. Може, почуття і є неврозом, як уже заговорили, але ті, хто опоетизовує той невроз, піднімають і оправдовують людей.

– То вони ще й адвокати чи, може, судді?

– Смійся, смійся. Я всеодно лишуся при своїй думці, – сказав мій добрий знайомий. – Втім, це моя особиста думка.

Вже попрощавшись з моїм знайомим, я став пригадувати не тільки вірші, а й сцени з романів, де йшлося про людські почуття. Не всі вони були надто поетичні. Часом гіркі й болючі.

Щось мені наче муляло.

Наївний чоловік, але такий, що думає.

Знає вірш Старицького, що став знаменитою піснею, Олеся і Сосюру. Придумав свою теорію про найвидатніше досягнення людства. Але щось у ній є. Таке, в що хочеться вірити. Раптом я подумав: «Може, й справді поетизація цих стосунків найвидатніше досягнення? Може, так воно і є? Він же не жартував. Він у це вірить. Гм, повітряна оболонка Землі… А та поетизація, виходить, оболонка людини… Так чи що?»

Вже не муляло, а справді тривожило.

Наївний чоловік мій знайомий…

Я перейшов на другий бік вулиці. Через квартал побачив хлопця, який грав на гітарі й хриплуватим голосом співав. Теж про любов. Слова були простецькі, рими неоковирні.

«І це він опоетизовує любов?» – подумав я.

Та раптом згадав, що мій знайомий говорив не про поетизацію любові. Любов… Вже в самім цім слові чується далеке відлуння поезії. Йшлося про поетизацію тих стосунків, які поетизація насправді й перетворює на любов. У кохання. Але не те, що розуміється під словами «вони займалися коханням». Глибше й всеохопне, справді потрібне, як повітря.

Раптом я помітив, що біля хлопця з гітарою стоїть коробочка. За пісню про любов, хай і поганеньку, належало платити. Але можна було й не платити. Що я й зробив. Коли вже проминув його, хлопець, закінчивши співати, через хвилину почав знову. Ту саму пісню. Самодіяльна пісня про кохання приносила йому хоча б якийсь заробіток.

Та відійшовши трохи, я подумав, що цей заробіток, напевне, невеликий, і міг би бути більшим, якби хлопець ліпше співав, а головне – якби кращим був текст пісні. Про любов треба гарно співати. Хай не так, як Старицький чи Олесь, але ліпше, ніж цей хлопець. Особливо, коли поетизація отих стосунків двох, якщо вірити особистій думці мого знайомого, це – найвидатніше досягнення людства.

 

Сльоза–ілюзія

Вислів Достоєвського про те, що весь світ не вартий однієї дитячої сльози знаменитий, образний і гарний, що й казати. Як й інший, про те, що краса врятує світ. Але обидва дуже далекі від дійсності. І видають бажане за дійсне.

Колись я вважав, що сльози – це справді найщиріше, найістинніше, що є в нашому грішному світі, сповненому фальші й лицемірства. А потім довідався, що навіть крокодили, оті потвори, провокуючи свою жертву, або ж, більше того, схрумавши її, плачуть за нею, бідолашною. Так-о! То що вже казати про цих розумних бестій – людей. Був свідком, коли відплакавши на цвинтарі, рідні щойно померлого (померлої), тут же стиха продовжували розмову про спадок, а то й голосно сварилися за нього. А українські бабусі-плакальниці на похоронах, які плачуть і пильно стежать, чи все роблять, як прийнято, інші! А такі самі, до того ж професійні жіночки, одягнуті в чорне, в Середземномор’ї, зокрема, на тій же Корсиці, яких для того й наймають, щоб плакали. А кельтські й деякі східні обряди! «Весь світ театр» – мав рацію старий Шекспір.

Одним словом, сльоза стала ілюзією щирості й скорботи. Звичайно, пролито багато й щирих сліз, особливо при втраті рідних і близьких за духом. Але скільки здобуто за допомогою сліз нашими прекрасними жінками! Сльози іноді в буквальному сенсі перетворюються на перли. Мала рацію наша велика Леся, коли писала про сльози-перли. Як й інший відомий письмак, котрий підмітив, що сміх здатен заразити і загасити, а сльози розчинити і потопити. Чи не тому з’явився вираз «море сліз». «Вона пролила море сліз перш ніж добилася свого» – про цю фразу можна сказати, переінакшивши слова героїні сучасного рекламного ролика: «Ти ба, працює… Класика!». Це ж які героїчні зусилля й наполегливість були щодо плачу…

Проте за вікном іде дощ. І тут люди придумали, що то плаче небо. І справді, що ми знаємо про цей плач? Часом він заливає цілі країни. За ким… Хто той праведник в цій країні, за яким плаче небо? Коли під час похорону раптом починає йти дощ, кажуть, що небо плаче за покійником. Теж образно і… ніби вже звично. Але ж траплялися випадки (сам був свідком), коли дощ починав капати-сипати тільки там, де йшла похоронна процесія. Більше того, коли хоронили гарного Поета з трагічною долею, раптом почав теж йти дощ. Як виявилося, йшов тільки в момент останнього прощання на цвинтарі, а в селі не було. Така сама чудасія з’явилася на похороні простої сільської бабусі, про яку казали, що вона була праведницею.

Проте сльоза, ця солона рідина, саме сльоза, а не її імітація, варта розмови не лише про неї саму. Вона стає епіцентром біди, великої чи маленької, коли щира, справжня. Недарма кажуть: чиста, як сльоза. Проте так з ноткою гумору кажуть і про хорошу горілку, навіть самогонку. Але в цьому образі щодо рідини пекучої є теж сенс і надія, так, надія на те, що не тільки краса, а й здорова іронія здатна якщо не порятувати, то хоча б спробувати порятувати світ. На пару міліметрів відсунути безодню.

Вона, сльоза, може стати й центром радості, і такий плач – це вже справді вияв того, що в маленьких краплинах концентрується радість і трагічність водночас. Образ світу, де люди радіючи – плачуть. З радості нещиро заплакати навряд чи можливо. Хіба не парадокс – можна зімітувати горе, можна зробити сльози інструментом для досягнення певної мети, тих же перлів чи чогось значно більшого або зовсім незначного, а від радості штучно не заплачеш…

Але думка про те, що слізьми можна чогось добитися – то вже ілюзія. Сама по собі. Бо те, що людина отримує таким чином, стає так само фальшивим, як і самі сльози.

Це засвідчує й притча, де намисто, здобуте слізьми, перетворюється в разок чорних горошинок. І є ілюзія, що коли цього не трапляється, то, можливо, існує хоч одна людина, здатна побачити ті чорні горошинки на шиї вельможної примхливої пані замість чудових перлів.

Але образи (наголос на першому складі) й іронія кудись зникають при згадці про невтішні материнські сльози, коли мати втрачає дитину, незалежно від того, маленьку чи вже дорослу. І про дитячі сльози покинутої напризволяще матір’ю дівчинки. І сльози, коли вона благає: «Мамо, прийди, я все пробачила».

Один чоловік якось сказав мені:

– Океан теж солоний, і моря, і навіть деякі озера.

Я відповів:

– А, може, вони зібрані зі сліз…

Чоловік засміявся:

– Ти ж прозаїк, а не поет, щоб так казати.

Найбільше сліз лишали по собі війни. Плакали матері, діти. І дорослі суворі чоловіки. Але, як згадують очевидці, сліз майже не було у в’язнів нацистських концтаборів. Тільки страх, що межував з відчаєм, і надія на виживання за будь-яких обставин. У світі є угорський письменник єврейського походження Імре Кертес, який у своїх романах писав лише про одне – ті страшні табори, життя в них, боротьбу за виживання (сам вижив, додавши собі кілька років і засвідчивши таким чином свою придатність до роботи, а відтак потрібність) і… відсутність сліз у нещасних. Якось на знаменитій київській Петрівці я натрапив на один з тих романів, взяв до рук, відкрив, прочитав кілька сторінок, і… не купив, настільки страшним, моторошним у своїй методичності був опис почуттів хлопчика-підлітка, який вчився виживати і розучився плакати. Кертес за ті романи отримав Нобелівську премію, але в соціалістичній Угорщині його довго не видавали, мотивуючи тим, що надто багато людство пережило і люди, читаючи такі твори, лише плакатимуть, а не насолоджуватимуться читанням.

Сльоза-ілюзія, яка випливає з чийогось ока, має надію змінити щось у тому світі, щоб стати таки вартіснішою за нього. І тоді, можливо, світ таки стане чуйнішим і чутливішим. Втім, він є, у людях справжніх, чулих до чужого горя. Ті люди плачуть, після чого зціплюють зуби. І роблять свою справу, вирощують дітей, доглядають старих батьків, втративших своїх дітей.

…Пишучи ці рядки, я ще не знав, скільки треба виплакати українцям під щемливу до болю мелодію старовинної пісні «Пливе кача по Тисині». Той, хто не думає про ці смерті й сльози, а лише прибутки на крові, вже позбавив сльози за собою. Тієї сльози, яка є щирою і справді чистою.

… Дивним чином краплина роси теж нагадує сльозину, навіть коли ми про це не думаємо. Вона живе недовго і буде висушена сонцем.

Сонце, мандруючи небом (знову поетичний образ, а це не так і я ж прозаїк), чекає на вечір, коли випадає роса, і на ранок, час, коли цю росу треба висушити.

Десь я читав, що роса – це сльозина за неможливістю досконалого світу. Хто написав це, певно, був філософом за своєю суттю. На якусь мить зблиснула думка – як часто він плакав і чи плакав узагалі? Бо є на світі чимало й душевно гарних людей, які не вміють плакати. Може, сльоза тому й буває ілюзією, що існує таке протиріччя…

м. Луцьк

№11 (199) 2 червня 2017