ВАСИЛЬ РУБАН. СПОВІДЬ ПІСЛЯ ПЕКЛА

Михайло Слабошпицький, видавши книги мемуарної прози «Протирання дзеркала» та «Тіні в дзеркалі», працює над заключною книгою мемуарної трилогії «Із пам’яті дзеркала», що, як і обидві попередні книги, побачить світ у видавництві «Ярославів Вал».
Пропонуємо фрагмент з неї.
Василь недовірливо поставився до моєї обіцянки видати том його прози в нашій серії «Бібліотека української літератури» («БукЛіт»). Він знав, що хочеш випустити книжку – шукай спонсора. Небагатьом авторам щастить «ускочити» в фінансовану державою програму книговидання. І небагатьом таланить знайти безкорисливого мецената, який просто так (!) профінансує твій твір. Василь – як чоловік амбітний і не надто здібний у ролі прошака – роками чекав з моря погоди: раптом щось десь сприятливо для нього складеться, але так і не складалося – він роками й роками лишався без книжок. Низка його творів друкувалася тільки в періодиці, але так і не побачили світ окремими виданнями. Й ось романи «Любиш – не любиш» та «На протилежному боці від добра» під однією обкладинкою презентуємо в книгарні «Є».риятель моїх студентських літ Віктор Тютюн, що живе нині в Херсоні, нагадав мені: минулого року в у грудні – роковина смерті Василя Рубана. І мені відразу постало з пам’яті задумливе повнаве обличчя Василя. Звичайно, він бував різним, подеколи – навіть усміхненим. Але запам’ятався передовсім таким: стиснуті губи, пронизливий погляд, глибокі риски в міжбрів’ї, відкрите високе чоло й коротке рідке волосся на круглій голові. Не можеш позбутися відчуття, що зараз Василь скаже щось категорично різке, безапеляційне, бо примовк він лиш на мить. Такий він на обкладинці своєї книжки «На протилежному боці від добра», котру я оприлюднив у видавництві «Ярославів Вал».
Василь – урочистий, аж мовби геть на себе не схожий. В усьому відчувається, що він знає свою значущість і прагне, щоб це зрозуміли інші.
А мені згадується…
Літо 1964-го. Спекотний Київ. Автомати з газованою водою. Хрусткі «стаканчики» з білим морозивом, що полишає післясмак молока… Повсюдно гори пишних червоних і жовтих помідорів… Читаю з тодішнього щоденника (тепер це важливе джерело): ціна за кілограм – 8 копійок; безкоштовний хліб у пропахлих запахом борщу їдальнях «Общепита». Дешева ковбаса, в якій трохи відчувається присмак господарського мила. Натовпи повільних лінивооких туристів, що втомлено витирають піт з лобів та ший.
Київський університет імені Тараса Шевченка. Вступні екзамени. Загадкова пожежа в бібліотеці Академії наук (нині імені Вернадського), що біля червоного корпусу університету; пожежа, про яку або уникають говорити або говорять скоромовкою та бігцем. Уже згодом ми про все дізнаємося.
Натовпи абітурієнтів у парку Тараса Шевченка та під обома університетськими корпусами. Легко пізнаються простакувато одягнені і нашорошені селюки й модно одягнені, самовпевнені городяни. І ще чимало військовиків у формі, яких відпустили з частин на екзамени. З-поміж них я близько познайомився з невисоким кремезним Леонідом Губерським, що вступав – і вступив – на філософський факультет (нині ректор університету), й франтовитим Василем Рубаном, який і в мундирі видався молодечо елегантним, мало подібним на інших солдатів. Можливо, не останнє значення мала його струнка постава, з якої струменіла неспокійна енергія. Василь ішов на філологію. Після якогось екзамену в парку він раптом прочитав мені вірші й запитливо чекав мого слова.
Вірші – як вірші. Здається, там важко вгадувалася авторська індивідуальність. Це мало прийти до Василя в студентські роки. Ми тоді звіряли наші літературні симпатії. Я був під надзвичайним враженням од прози Євгена Гуцала, який дебютував книжками новел «Люди серед людей» та «Яблука з осіннього саду». Це тріумф імпресіонізму і високий ліризм. За Гуцалом ішов легіон епігонів. Саме так писати ставало модою. Своєрідним літературним етикетом. Василь мого захоплення Гуцалом не поділяв. Це нас і розвело – в часи студентства зближення між нами не відбулося.
Василь опинився в такому колі: Василь Голобородько, Микола Воробйов, Валерій Ілля, Віктор Кордун, Михайло Григорів. Інколи в їхній орбіті з’являлися Надія Кир’ян і витівкуватий та виклично богемний Михайло Саченко з яким ми зблизилися завдяки тому, що земляки і що я захоплювався його віршами, вважаючи Михайла найталановитішим у всьому літературному гурті.
В університеті на той час були знані Володимир Забаштанський, Микола Холодний, Людмила Скирда, Світлани Жолоб і Йовенко, Валентина Отрощенко, Василь Моруга й Олексій Дмитренко. Всі вони вже активно друкувалися й, на противагу тим, кого я назвав попереду і хто випозиціонувався в так звану Київську школу, існували кожне мовби саме по собі, не об’єднуючись у якісь групи.
Київська школа поетів одштовхувала мене (і, мабуть, не тільки мене) агресивним літературним снобізмом. «Школярі» не хотіли помічати, а тим більше визнавати нікого поза ними. Вони називали графоманами навіть декого з визнаних тоді шістдесятників і з неприхованою іронією говорили про багатьох, чиї хрестоматійні твори, що їх вивчали в університетській програмі (і, як виявилося, згодом, вони часто мали рацію). Властива була їм і молодеча фронда, що виглядало – як для радянського студентства – не просто викличним, а дуже крамольним. Їх повиключали з університету. Гадаю, що всі «школярі» – за винятком Василя Рубана – не були підкреслено національно стурбованими (тоді у парткомі й комітеті комсомолу університету часто звучало зі знаком мінус це кліше). Вони були просто естетами й літературними новаторами.
Я не бував на літературних уроках і на сходинах «школярів». Поінколи тільки випадково бачився з кожним із них окремо – з усіма ними був знайомий од моїх університетських років. Очевидно, всі, хто хоч щось писав чи приміряв на себе літературні еполети, зналися в виші між собою.
Як з’ясувалося недавно, зі «школярами» тоді спілкувалися Віктор Тютюн, який зацікавив мене в студентські роки своїми віршами. Згадуючи сьогодні ті часи, Тютюн пише: «… у світлий та обнадійливий час юності ми познайомилися з Василем – 1967 році. Я був на цілих 6 років молодшим, а він – на ціле життя, як виявилося, старшим. Та я смів не погоджуватися з його творчою естетикою, навідріз відмовлявся визнавати поетами Кордуна, Іллю, Воробйова, Григоріва, котрим забаглося одразу в основоположники «Київської школи поетів». Тільки Валю Отрощенко празнував. Добре, що література сама все вирішує. Наші «конференції» минали в кафе «Київському», після погрому символічно перейменованому на «Донецьк». Десь читав, що на початку там бував Василь Голобородько. Значить не при мені. Часом випивали. Василь застерігав мене від переборів. Провідні «школярі» спиртного майже не вживали, може, тому перемістилися в кафе «Метро «Хрещатик».
Так, сьогодні вже мало тих, хто в часи юності і наївних творчих надій та амбітних планів на майбутнє був тоді в колі «школярів», які, ще не відчуваючи наближення ідеологічних заморозків, уявляли, що вже завтра вони тріумфально (як ще недавно перед тим «шістдесятники») ввірвуться в літературу. До речі, безхмарне творче майбутнє бачилося тоді мені й для Віктора Тютюна, який не віддавав данини початківському анальфабетизму «очі-ночі», «зорі-прозорі» та всякій «зоресоловейківщині». Він на той час видавався сформованою творчою особистістю, що намагалася в своїй поетиці протистояти «школярам», хоча воднораз і тяжіла до них. Шкода, що Віктора немає в літпроцесі донині. Він лише вряди-годи нагадує про себе в ФБ.
Не маючи бажання вступати в сліди шістдесятників, вони прагнули виробити нову поетичну  мову. Але ідеологічна відлига вже скінчилася. Політична крига скресла. Режим усіх рівняв і підстригав. Поети також мали бути з однаковими літературними зачісками. Он як на той час порівнішали вчорашні фрондери-шістдесятники. Здається, постшістдесятники не могли зрозуміти, що ж сталося, дивуючись, чому перед ними виросла стіна. Характерно, що всі вони були глибоко аполітичні, жоден не робив якихось різких заяв, але, як з’ясувалося згодом, усі ходили в неблагодійних. Тільки Василь Рубан вибивався зі строю. Зі всіх «школярів» він один артикулював національно виразну позицію. І був виключений із університету. Не знаю, що йому офіційно інкримінували, оскільки могли знайти для виключення     будь-яку причину. Поза університетом у різний час опинилися і Василь Голобородько, й Віктор Кордун, і Микола Воробйов, і Михайло Григорів.
Не знаю, як Василеві пощастило влаштуватися редактором у видавництво «Музична Україна». Відомо, що там постійно працювали поети. Очевидно, все пояснюється корпоративною солідарністю. В усі часи скрізь є люди, готові підтримати того, кому ця підтримка потрібна. Принаймні, їх чимало було тоді.
Як розповідав мені Михайло Григорів, їх у «школу» зарахував саме Рубан. Він і збирав поетів у кафе на розі Хрещатика й бульвару Шевченка й рішуче нагадував їм про «школу», хоча загалом усі вони були дуже різні: Воробйов анічим не нагадував Кордуна, Рубан – Воробйова, Григорів – Рубана чи Станіслава Вишенського, чи Голобородька. Просто всі вони не хотіли писати не так, як тоді було прийнято. Вони, сказати б, виламувалися з поетичної колони.
Не знаю, чи намагався він політизувати своїх колег – я був од цього гурту далеко, мав при обласній молодіжній газеті своє товариство. Багато про що дізнався згодом із розповідей Станіслава Вишевського, Валерія Іллі й самого Василя Рубана, з яким ми зійшлися вже коли я вирішив видати його прозу, в якій (роман «Любиш – не любиш» та в спогадально-сповідальному «На протилежному боці від добра») постає вся його життєва одіссея, починаючи від університетських часів. Під фінал «перестройки» мій друг Олександр Климчук, що був завідувачем відділу літератури в часописі «Україна», почав активно друкувати та Рубанові верлібри, прозові шкіци й мікроп’єси. При зустрічі з Василем я похвалив публікації – з його реакції зрозумів: йому – як людині винятково амбітній – те не байдуже. Він зацікавлено прислухався до всіх відгуків. Ще пам’ятаю кілька наших епізодичних зустрічей, коли нарешті з’явилася друком його дебютна – і єдина – збірка віршів «Химера». Я відразу ж організував у «Літературній Україні», де був завкритикою, позитивну рецензію. Пам’ятаю,  Василь не мав тоді ніякої охоти розповідати про свої поневіряння в ув’язненні. Набагато охочіше говорив про свої творчі плани, яких у нього було справді багато. Очевидно, за весь час у ньому нагромадилася велика творча енергія – це як перепинена високою загатою ріка, що нарешті вивільнилася від перепони.
Знаю, що в перші роки незалежності Василь – чоловік загалом конфліктний і часто знервований – вів війну з керівництвом Спілки письменників, звинувачуючи окремих функціонерів у привласненні валюти, що її тоді збирала на підтримку письменників українська діаспора головно США, Канади й Австралії. Як на тодішні наші статки, це були немалі кошти. Василь написав кілька різких статей. Мені запам’яталися «Мародери» в «Слові», що його редагував Олександр Сопронюк. Там Василь, не вибираючи висловів, одшмагав кількох секретарів. Після цього здійнялася ціла веремія. Не знаю, чи привласнення валюти справді було, чи ні – я був далеким од тодішнього керівництва Спілки. Отож чи мав Василь рацію, чи не мав її, сьогодні вже з’ясувати важко. Однак саме після його «Мародерів» Спілка надовго опинилася в зоні турбулентності. Здається, саме тоді Василь зовсім оддалився від Спілки. Гадаю, що саме на той час зовсім ослабли всі зв’язки поміж «школярами». Кордун став секретарем Спілки й успішним видавцем. Десь ізолювався Воробйов. Поневірявся в пошуках заробітку Григорів, у якого на руках були дружина й дитина (врешті сім’я розпалася). Мав складні життєві проблеми Станіслав Вишенський, якого також несподівано не стало. Надовго засідав у своєму селі Лісники під Києвом Рубан, який щось там писав і давав лад господарству. При кількох зустрічах із ним я побачив, що він страшенно розчарований усим в Україні.
Я читав його «Бережу». Це справді культова книга всіх тих, хто цікавиться вірою наших предків. На основі давніх вірувань Рубан і написав цей несподіваний текст, віртуозно стилізуючись під священні казання сакральних книг, де владарюють містична таїна й ораторські прийоми в інтерпретації матеріалу. Василь радів успіхові «Бережі». Пару разів перевидавав власним коштом. Але не надбав на тому статків. По-перше, інфляція – вона швидко зводила нанівець усю виручку від продажу книжки. По-друге, це вже були не книжкові часи. Україна раптово перестала читати і купувала тепер книжки гомеопатичними порціями.
Мені здається, з усієї «школи» після усамостійнення України найменше пощастило Рубанові. Воробйов дочекався звання лауреата Шевченківської премії. Кордун став заможним чоловіком і вибудував у Кончі-Озерній великий будинок, отримав премію Фундації Антоновичів. Вишенський вийшов у чи не найвідоміші поети, видав кілька книжок феноменальної прози. Здається, без проблем друкувався Григорів. Особливо часто тиражувалися його переклади латвійських поетів. Рубан одержав літературну премію імені Павла Тичини за «Химеру», а коли номінувався на здобуття Шевченківської (головою її Комітету тоді був Борис Олійник), то він, очевидно, й сам добре розумів, що його шанси безнадійні – заглибившися в текст Рубанового роману «На протилежному боці від добра», відразу ж натикаєшся там на різкі характеристики цього партійно-комсомольського поета. Здається, мало кому пощастило переступити через себе. Я добре знав Бориса Олійника – він цим не був надарований. Коментуючи вердикт Шевченківського комітету, котрим його викреслено з претендентів на премію, Рубан саме на цьому й наголосив.
Власне, щось таке він казав на презентації в книгарні «Є», яку випало вести мені (право «першої ночі» видавця). Але перед тим – про те, як і що було на тій презентації. Василь почувався особливо піднесеним. Натхненно говорив про обов’язок письменника постколоніальної нації. Не соромився ставити за приклад себе. І, звичайно ж, мав на те всі права. У його життєвій ситуації і творчій біографії склалося так, що він своїм життям оплатив кожне слово, котре він написав. Василь як належне сприйняв усі наші компліменти, яких йому не шкодували і на які він беззаперечно заслуговує. Силою авторської пристрасті, послідовно дотриманою автологічністю – аж на грані літературного мінімалізму – домежною відвертістю безмежно брутальних сюжетів роман Василя Рубана дорівнює знаменитому творові Кена Кезі «Польоти над гніздом зозулі», що послужив основою Форманового кіношедевра.
Ось Василеві будні в Дніпропетровській психлікарні його очима: «Якусь мить санітари застигли всі гуртом, обдумуючи тактику, тоді всі разом кинулись на хлопця, вчепившись у нього кожен обома руками, перекинули на живіт, один загнув йому ногу назад аж до хрусту суглобів, а решта почала бити кожен ту частину тіла, яка йому дісталась. Один санітар методично бив ребром долоні по карку, інший садив кулаками по печінці під один бік, інший під другий, нарешті один вискочив із ногами хворому на спину і почав садити каблуками по нирках…» Це, пише Рубан, звичайна «виховна година» в лікарні. Через таке пройшли – хто більше, хто менше – всі там ув’язнені. А вже всякі страхітливі препарати, котрими легко відправити на той світ – то окрема тема. Василь докладно описує те «лікування», внаслідок якого відбувається розпад особистості – вона, як мінімум, стає зовсім неадекватною. Або ж виходить – із психлікарні безнадійною калікою.
Я можу наводити десятки ситуацій із Рубанового твору, в котрих він із безоружною щирістю виповідає свої страхи в «дурці» – найстрашнішій психіатричній лікарні СРСР, куди його рішуче спровадив «найгуманніший у світі» радянський суд. (У Рубана є сатирично яскравий репортаж із судового засідання, присвяченого його особі – це, як мовиться, класика жанру). Час до часу в тексті з’являються вставні історії життя тих, із ким зводить Василя Рубана (саме його – наголошує автор, бо саме так звати його героя) – в заґратованих невольничих днях. То не тільки борці проти тоталітарного режиму – залізнодуші люди, що демонструють непохитне прямостояння і протистояння. Арештантські дороги зводять Рубана з Миколою Плахотнюком, Леонідом Плющем, Анатолієм Лупиносом, із   колишніми упівцями та просто з людьми, які посміли виявити непокору режимові. І чи не всі вони опиняються в пеклі «дурки», оскільки СРСР – це й небувалий розквіт репресивної психіатрії. Методологічні її засади історики вивчатимуть і за книжкою Василя Рубана, хоча він зовсім не ставив собі за мету докладно все те зафіксувати – автор не оминав увагою те, що потрапляло в поле його зору або що судилося йому відчути на собі під дією тих страшних препаратів, котрі руйнують саму людську свідомість чи й відправляють людину на той світ.
Воднораз тут постає моторошна кунсткамера, що нагадує Гойїн «Капричос», – убивці, ґвалтівники та всякий генетичний брак. Усе це – насельники психіатрички. Серед них минають дні і ночі Василя Рубана, який не раз обмовляється, що, поринаючи в сон, ловив себе на думці про те, що невідомо, чи він залишиться живим на ранок, бо ж сусіди просто за виграшки можуть його «пришити», як це вони почасти невідь за що робили на волі зі своїми дружинами, коханками, тещами, матерями, батьками чи добрими знайомими. Але це усвідомлення не здеморалізовує і не здепресовує Рубана. Він зжився з ним, як зі своєю тінню. «Є така антична мудрість: «Думай про смерть», – пише він. – Про смерть я думав кожного дня мого перебування в божевільні. Смерть уявлялась як благо, як запасний вихід, як порятунок. Якби не було надії на смерть, то я, мабуть, не витримав би цих психологічних навантажень. Але думка про смерть, звична і заспокійлива, існувала мирно, не лякала мого внутрішнього єства, як добра сусідка, десь на дні свідомості жила надія на відміряний тобі час, який смерть не сміє переступити». З цією твердою переконаністю зустрічав кожен свій день неволі Василь Рубан. І це поглиблювало його життєвий стоїцизм.
Згадуючи про свої зустрічі з тяжко мордованим у дніпропетровській психіатричці Анатолієм Лупиносом, який наполегливо йому повторював: «Ти журналіст. Ти обов’язково будеш писати. Ти напишеш про це», Рубан говорить, що й тоді, як і щоденно в ув’язненні, він нічого вголос не обіцяв і не брав на себе жодних літературних зобов’язань. Тамтешня його поведінка – поведінка зразкового інтроверта. «Я мовчки згоджувався, але нічого вголос не казав. Про те, що я про це писатиму, сам собі я пообіцяв ще під слідством». Отака потайність хоч якось допомогла йому в заґратованих днях – він виявився і для своїх, і для чужих «закритою системою». Він розумів: найменша одвертість в цьому гадючому кублі, де кожне слово – чи навіть і глибоко прихована думка – може спричинити домежно драматичні ускладнення. Він мав змогу в цьому допевнитися на самісінькому початку своєї гіркої одіссеї, коли мимоволі зронив необережне слово чи зрадив себе поглядом.
І, якщо інколи йому несподівано являлись якісь строфи, він заганяв їх собі далеко в пам’ять, навіть ані разу не пробуючи записати якісь тексти спробував передати на волю, начитавши їх у пам’ять Миколі Плахотнюку, але той, здається, виявився не таким пам’ятливим, як Василь. У Рубана – пам’ять літератора; вона легко схоплювала в себе не тільки окремі слова, цілі тексти, а й психологічні деталі, запахи, кольори, відтінки настроїв, подробиці з біографій в’язнів психіатрички та їхніх мучителів. Усе те потім продиктувало себе, коли він, нарешті вийшовши на волю й, опритомнівши душею, взявся описати цей страдницький сюжет. Гадається, що, переносячи його з пам’яті на папір, Рубан зазнав таких самих пекельних мук – це ж явно не той випадок, коли автор виповідає щось радісне. З перервами це тривало понад десяток років.
Цей роман – якщо то роман, а якщо таки роман, то це якась неймовірна жанрова контамінація – мовби «Сповідь» Жан Жака Руссо. Тільки ж тут устократ похмуріший, однозначно грозовий регістр і колорит. Рубан послідовно розповідає, що й коли він у собі відчув, на якій думці себе піймав. Є тут і бридкий натуралізм, бо автор просто не зміг би обійтися без нього – його відвертість була б вельми дозована. Є порнографічні подробиці. Є просто шокуючі моменти душевного стриптизу. Він одверто пише про те, як страждає в неволі без інтимних стосунків, не приховує того, яким поглядом окидає кожну жінку, як реагує на їхні оголені частини тіла. Одне слово, беззастережно зізнається в усіх тих моментах, у котрих, як правило, не зізнаємося ми всі. Чи не від перших сторінок свого твору він нас до цього привчив, і ми вже просто не уявляємо, щоб ця книжка була написана інакше. Рубан у ній – це безоглядна щирість і відвертість. Подеколи – навіть йому на шкоду. Бо мені довелося чути від декого різкий осуд автора саме за те, що він, бачте, зриває всі запинала і порушує всі табу. Хтось навіть назвав це «лімоновщиною». Але імморалізм без берегів Едічки Лімонова, його гордо культивований етичний релятивізм не мають нічого спільного з християнською етикою, котру, анітрохи не афішуючи того, сповідує Василь Рубан. За Лімоновим – жодних політичних переконань і моральних засад. Це – агресивний анархізм, нестримне потоптання всіх можливих рамок і норм людського існування й розгнузданий егоцентризм. Рубан, мовлячи словами з «Лісової пісні» Лесі Українки, в серці має те, що не вмирає, а Лімонов – це суцільна порожнеча, перемежована брудом. Рубан прагне постати в обороні знищуваного народу й елементарної людяності.
Уважний читач «На протилежному боці від добра» Віктор Тютюн пише: «У світовій літературі є твори «з ув’язнення» сильніші художньо. Наприклад, «Тюремна сповідь» Оскара Уайльда. До них не слід зараховувати вигадки Олександра Дюма-батька чи Стівена Кінга. Або викрутаси Володимира Набокова у «Запрошенні до страти». Близькі до історій з пекла Достоєвський «У записках з мертвого дому», а особливо Євгенія Гінзбург у «Крутому маршруті».
Не аж так багато в світовій літературі творів про людину в такій ситуації, в справді пекельних обставинах. Тютюн згадує ще одне ім’я. Твори цього письменника приголомшили нас на фінал горбачовської «перестройки» значно більше за Солженіцинові: «Справжнім посланням до вільних людей, такої самої сили і достовірності, як у Рубана, були тільки вірші та оповідання Варлама Шаламова. Цей каторжанин карався в психлікарнях і таборах за ті самі «провини», що й український поет Василь Рубан. Після першого строку Шаламов написав: «Мабуть, це дуже по-русскі: радіти, що невинуватому присудили 5 років. А могли б упаяти і п’ятнадцять. Могли б і «вишку». Ніхто із українців – совєцьких каторжан не написав так про людські стани в тюрмі й на зоні, як Рубан».
Звичайно, кожному захотілося б запитати в нього: «А як же ти зміг усе це витримати?» Це запитання до нього прозвучало в телепередачі Василя Герасим’юка на каналі «Культура». Ось Рубанова відповідь: «Те все не за один раз напосілося. Якби знав, що доведеться витримувати то, може б, зразу пішов утопився!..» Журний усміх і трохи іронія для того, щоб приземлити свою фразу, аби вона не звучала з трагічним пафосом.
Оповідаючи про чорне щодення психіатрички, Василь неоднораз одбігає думкою у свою передісторію, деталізує, що за чим і як складалося і в його особистому житті, і в житті України. З цих пазлів і складається своєрідне панно, котре можна назвати історією. Він повідомляє, що вже згодом, коли 1991 року після ГКЧП буде оприлюднено папери з канцелярії ЦК КПУ, там у доповідній записці першого секретаря ЦК КПУ Щербицького в Кремль, Рубан прочитає і про себе: «У арестованных изъято около тысячи враждебных документов, в том числе «Программа украинской национальной коммунистической партии», в которой обосновывается необходимость создания нелегальной партии для объединения антисоветских сил на борьбу за «самостоятельную Украину». Установлено, что ее написал житель г. Киева Рубан В. Ф., 1942 года рождения, беспартийный, фанатически националистически настроенный, в 1967 г. исключенный из Киевского госуниверситета за изготовление «самиздатской» литературы, находящийся в близких связях со Светличным, Сверстюком и Дзюбой. Рубан арестован».
Як бачимо, Василів учинок набрав надзвичайного резонансу, стривоживши компартійні верхи в Україні. Там зрозуміли: це небезпечний симптом, котрий засвідчує, що рух опору в нас поволі збирається на силі і що він може виявитися неспинний. Василь не переоцінював свого вчинку, не виставляв себе за героя – він писав, що вчинив тоді так, як вважав за потрібне. Навіть трохи ніяковів, коли йому доводилося пояснювати, чому задумана ним партія мала бути комуністичною. Той час характерний саме таким вектором мислення. Тоді чи не всі наші дисиденти були неомарксистами або націонал-комуністами. Характеризуючи відомий Дзюбин трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?», дехто наголошує: як вигадливо автор із усіх боків обставився Леніним – просто важко до чогось причепитися, бо ж усе – з погляду ленінських настанов і вимог…
Але Іван Дзюба вже неоднораз у різних інтерв’ю й виступах наголошував: мовляв, не робіть із мене мудрішого, аніж я є – я, пишучи своє дослідження, справді думав у річищі офіційного ленінізму, вважаючи, що реальна партійна практика допускається такого жахливого спотворення його й до викривлення самої концепції національної політики. Василь – також значною мірою продукт свого часу – сприймав реальну дійсність крізь комуністичну призму, котра, проте, не заступила йому всі аномалії існування народу в колоніальному статусі. Та саме така політична наївність і Дзюби, й Рубана, їхня довіра до комуністичних доктринерів ще виразніше показують облудність «пролетарської» влади, її цинічну демагогію. Насправді радянський інтернаціоналізм – то російський шовінізм.
У нас чимало першокласних, як гадається мені й за світовими мірками, письменників. На жаль, наше суспільство в час неймовірної гуманітарної катастрофи й звичайної варваризації не доросло до них. Але слава Богу, що всі ці тексти – і саме українською мовою  – є. Можливо, їх належно сприймуть та оцінять майбутні покоління, які успішно переростуть убогий інтелектуальний та естетичний рівень наших сучасників.
І поміж цих першокласних письменників є автор із такою похмуро унікальною долею – Василь Рубан.
Той, хто знайшов у собі силу написати свою скорбну книгу.
Свою сповідь після пекла.
 

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ