В час, коли довшають тіні…

 

З циклу «Світ за порогом»

21.

 

В час, коли довшають тіні…

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

…а вже ближче до вечора того неспокійного виснажливого дня, в час, коли подовшали тіні і червоний диск утомленого серпневого сонця опустився за принишклі будинки західних околиць, містом, ніби змії, поповзли чутки про війська, що нібито рухалися з кількох боків до столиці; пізніше, вже після того як все скінчилося, хтось із високих військових чинів у якійсь газеті підтвердив ці балачки, однак, за його словами, бронетанкова дивізія, постоявши в очікуванні наказу і так і не отримавши його, начебто повернулася в казарми; при цьому хтось, здається, сам бачив довжелезну колону наїжачених танків у соснових лісах за Дарницею, інші розказували про чотири військових гелікоптери, котрі пізно ввечері сідали на аеродромі в Борисполі; казали, нібито десантники з гелікоптерів, що прилетіли з-під Ростова, уночі штурмуватимуть будинок парламенту і братимуть під арешт опозиційних депутатів, які там забарикадувалися; подейкували, начебто арешти вже почалися, при цьому пошепки і багатозначно натякали на тридцять сьомий рік, бо занесена з-за бугра зараза гнилої демократії і патлаті педерасти погублять велику державу, відтак треба садити і не зволікаючи розстрілювати всіх, хто багато базікає, підриваючи основи; ще хтось на власні очі бачив, як голова парламенту (чи то пак головний намісник провінції; це шизофренічне роздвоєння, ця сліпа короткозора невизначеність, це тухле зерно, кинуте в затруєний червоним сказом ґрунт, згодом стало призвідцею тяжких драматичних наслідків, відтак стигми родової травми державності дедалі більше гноїлися і гидко смерділи, аж поки, за чверть століття, бурхливо прорвали застояною кров’ю) разом з куратором таємної поліції думок і кількома офіцерами поспішно сідали в Борисполі у військовий літак, що тут же хутко злетів у східному напрямку; при цьому інші пліткували про секретну нараду в кабінеті голови парламенту; хтось потім розказував, що вся обслуга цього донедавна середньої руки партійного бонзи, котрий за чудернацьким збігом обставин несподівано опинився в кріслі першої особи провінції, давно була завербована метрополією і невідступно стежила за кожним його кроком, і єдиним захистом, на який він міг покладатися, був його іменний пістолет, котрий чи то лежав у шухляді письмового стола, а чи він носив його у внутрішній кишені піджака; втім, чи міг бути вільним у своїх вчинках намісник провінції, вискочень партійної монополії, і чи була аж така потреба відстежувати кожен крок того, хто сам радий прислужувати високим хазяям віддано і слухняно? зрештою, як згодом з’ясувалося, нарада таки відбулась, проте насправді так і залишилось таємницею, про що саме за щільно зачиненими дверима говорив господар кабінету з насупленими візитерами (їх привів суворий генерал-сталініст із кухонним прізвищем ідейно-вольовим обличчям, на якому врочисто читалася перманентна і нещадна класова ненависть, перемішана з так і не реалізованою химерою неминучої пролетарської а чи військової диктатури); принаймні, ніколи пізніше той, на кого несподівано звалився тягар відповідальності за прийняття рішень, про це детально не розповідав, обмежуючись обтічними фразами про свої мудрі державницькі намагання зберегти спокій трудящих і порядок у республіці; втім, у пізніших спогадах окремі учасники тієї розмови сходились на тому, що господар кабінету, зіславшись на якісь формальні документи, не пристав на пропозицію генерала і кількох військовиків оголосити надзвичайний стан і негайно почати арешти; казали, що він довго і плутано розказував їм про необхідність діяти зважено і розсудливо; генерал скреготів зубами, але не наважився відкрито йому заперечувати – ніхто не знав, якою буде розв’язка скандального гостросюжетного спектаклю, і за що завтра стинатимуть голови; між тим, увечері того дня основна пропагандистська телевізійна програма імперії транслювала розмову з намісником; певно, він мав би привселюдно демонструвати свою підтримку заколотникам і закликати до визнання їхньої влади; проте цей хитрий лис за кільканадцять хвилин розмови з журналісткою так і не сказав нічого виразного, а натхненно плів якісь нісенітниці і небилиці про трудовий ритм і стабільний трудовий і політичний пульс життя, котрий, мовляв, б’ється у відповідності з ситуацією, яка склалася, а ще, скорчивши розумну гримасу, теревенив про необхідність осмислення того, що відбулося; слухаючи ці заплутані словеса з телевізійних екранів, ми не знали, як їх сприймати – чи як капітулянтство перед заколотниками і визнання їхньої влади як законної, а чи навпаки – як демонстрацію такого собі ризикованого вольтер’янства в очікуванні появи озброєних солдатів, котрі будь-якої миті могли вдертися до кабінету і поставити його обличчям до стіни; зокрема, намісник придумав сакраментальну в своєму філософському фаталізмі, чи, можливо, в буддистській обтічності фразу: мовляв, те, що відбулося, воно мало відбутися; чи це добре, на його думку, а чи погано – ми з його слів тоді не зрозуміли, здогадуючись проте, що цей кабінетний лис зачаївся й вичікує, в якому напрямку зрештою подує вітер перемін, щоб вчасно напнути вітрила, а не опинитися на узбіччі в дурнях; казали, що того дня він пив коньяк замість води і часто витирав спітнілу потилицю й бліді щоки зім’ятим носовиком, – певно, змокрілою спиною і добре розвиненою чуйкою тертого-перетертого чиновника здогадуючись, що, ось, нині, саме цього дня і, можливо, наступного, вирішується питання кардинального характеру: питання влади; в імперії це питання дуже часто означало вибір між свободою і в’язницею, а ще – між життям і смертю…

№15 (203) 28 липня 2017