Йосип СТРУЦЮК
Село жнивує. А відтак упіймати когось у садибі непросто. Та й, власне, село вже не те. І не лишень із зовнішнього боку, а й самими мешканцями. Тих, хто раніше тут мешкав, як не розстріляли, то вивезли. Не всіх, на щастя. Мій супутник, недавній учитель Трифон Якович Бодюк, із сумом констатує:
– Тільки до Східної Прусії запроторили п’ятдесят родин. А згодом із навколишніх хуторів, що могли завжди бути надійним прихистком для повстанців, перевезли до села дев’яносто родин. З Буциня у війну і відразу після війни загинуло 180 чоловік.
– Від кого? – питаю.
– Переважно від німців та совєтів. А ось тут, під цим хрестом, – од поляків. Це – сім’я Тарасюків. А ось там – Заблодовські, а ось там… вже й могили не видно. Усього сімнадцять чоловік в один день, коли німці в січні 44-го відступали з-під Каменя. З ними були й польські бандити. Наскочили зненацька на село, бо воно, бачте, від малого до старого задіяне в ОУН, і вчинили криваву розправу. Німці були вдячні полякам, бо самі не раз наскакували. До речі, перед тим вже спалили і хату того, кого ви розшукуєте.
– А ким тоді був Пилип Сорока? – питаю.
– Він уже встиг побувати в Луцькій тюрмі. І дев’ятнадцяти ще не було хлопцеві. У червні сорок першого, коли енкаведисти, що відступали, розстрілювали тюрму, врятувався дивом. Перший раз, як полоснули чергою з автомата, якийсь старший чоловік закрив його, юного, собою. Того чоловіка потім Пилип не раз згадував. Другий раз устиг на якусь мить непомітно ще до пострілу впасти. Про це розповідала його сестра Ганнуся, з котрою я вчився в одній клясі. До речі, ось наша кляса на фото. А ось – вона. Гарна дівчина була. І розумна. В неповних двадцять років вчителювала.
Вдивляюся у стару світлину і уявляю, як ця дівчина крадькома йде вночі до церкви, щоб на Спаса поставити свічку за уже полеглих у борні батька й брата, за здоров’я матері-страдниці і щоб помолитися перед Всевишнім, аби дав волю її рідній Україні. Іде й не відає, що на неї вже донесла інша, така ж чорноброва, але завербована енкаведистами.
– Ті людолови, – тихо мовить однокласник Ганнусі, – впіймали її коло села Секунь, зґвалтували, замордували і покинули в полі, аби дізнатися, хто першим до неї признається. Більше тижня лежав труп дівчини, поки не довідалася мати. Згорьованій жінці вдалося непомітно прибрати доньчине тіло і так же непомітно уночі захоронити на цвинтарі. Згодом з’явився скромний пам’ятник, а на ньому загадковий напис: «Любій донечці від мами». Дехто з односельців здогадувався, чий то пам’ятник, але мовчав.
Стою з Трифоном Яковичем коло нового, вже гранітного надгробка. З портрета на нас дивиться молода дівчина такої звичної української краси. Таких українських дівчат з такою українською долею було не сотні навіть, а напевне, тисячі. Про них розповідали, таких я й сам бачив не тільки на світлинах колишньої повстанської зв’язкової Галини Коханської. Така навіть командувала групою стрільців у сусідньому від мене селі. Усі звали її «Стрілою». Майже всі загинули. А хтось ще має право на сумнів, що наш народ не годен боронитися? Він, як ніякий інший, відстоював себе супроти двох найжорстокіших в історії сил – німецького фашизму й московського більшовизму.
І все ж, коли жінка бере зброю до рук – земля повинна здригнутися на своїй летючій орбіті. Колись місцевий краєзнавець переконував мене, що на Поліссі мешкали амазонки. Ці войовничі дівчата випалювали собі груди, аби зручніше приставити лук для стрільби. Я знаю інше – мої волинянки, не вагаючись, підставляли груди не тільки під поцілунки гарячі, а під гарячі кулі. До них належала і Ганнуся Сорока із села Буцинь Старовижівського району. А в цьому поліському селі в борні за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ загинуло аж 64 повстанці. Серед інших – її батько Терентій і брат Пилип, якому я приписую авторство однієї чудової пісні. Бо автором є в першу чергу той, хто став приводом для написання.
Нині на мармуровій плиті викарбувані імена героїв. Серед тих безсмертних – ім’я курінного Олекси Сметюка (псевдо «Маяк»). Виникає логічне запитання: як же так, що в глухому поліському…
– Пробачте, – перебиває мене мій супутник та екскурсовод. – Буцинь – не глухе село. Ще задовго до війни в ньому була розгорнута сітка ОУН. Молодь жила національною ідеєю, дихала нею, як сосновим повітрям. Навіть ми, учні, починаючи із шостої кляси, виконували окремі доручення. Ось на цьому фото, – і Трифон Якович перераховує тих, хто був причетний до ОУН.
– Виходить, усі?
– Майже всі, – стверджує.
– А від чого воно почалося? – цікавлюся.
– Від Миколи Богуславського. Був такий директором школи. Великий патріот. Педагог і організатор ОУН.
– Таких би нам нині директорів.
– Якби ж то. У селі центральна вулиця носить ім’я ярого радянського активіста Дубіка.
– За що ж така честь? – питаю.
– За те, що душив усе, що українським зветься. Що ж до школи, то керована Богуславським колись, навіть не прийшла на відкриття пам’ятника своїм героям-односельцям. І не прийшла не тому, що діти чи батьки не хотіли, а так новий директор школи велів, а влада незалежної навіть у дев’яносто четвертому не дозволила звичайного хреста поставити в знак пам’яті убієнних.
Перебігаю очима прізвища героїв. Вони часто повторюються. Отже, боролися цілими родинами. І всі загинули майже в один і той же час. У 1945 році.
А внизу – під прізвищами – натрапляю на знайомі рядки
Не оплакуй, рідна мати,
В полі чистім рани.
Краще списи в узголов’ї,
Ніж дзвінкі кайдани.
Ці рядки адресувалися мною для Берестечківської битви. Комусь видалося, що вони співзвучні з іншим часом. На жаль, поразки в нас повторювалися. Жорстокі поразки. А до перемоги, виходить, і нині далеко.
І все ж хочу розшифрувати слова іншої пісні, мелодія котрої мені давно стисла груди і не дає спокою. Вважаю, то один із найдивовижніших пісенних шедеврів. До речі, він теж перегукується зі своєю знаменитою попередницею.
Соловейку, рідний брате,
Виклич мені милу з хати
не раз, не два…
Тут – щемливо лірична інтерпретація. А там, де я шукаю, – щемливо трагічна. На жаль, викликати милу з хати вже не завше можна було. Бо хати кругом горіли. Замість коричневих окупантів прийшли червоні, не менш жорстокі.
Після війни волинські ліси кишіли енкаведистськими бандами. Знемагаючи в нерівній боротьбі, повстанці переміщалися у більш безпечні місця. Сотні Соловейка був вручений наказ передислокуватися в Карпати. Власне, про це вже мені розповідав зведений брат сотника. Петро Семенович Кошелюк, як і Трифон Якович Бодюк, самовіддані українські патріоти.
І ось ми втрьох, та ще внук Кошелюка Богдан, шукаємо те місце, де відбувся останній бій сотника Соловейка. Довго в тому заболоченому лісі не можемо знайти саме отого підвищеного місця (гряди), в якому енкаведисти оточили повстанців.
– Бачите оцю чотирикутну яму? Тут стояв, так би мовити, штаб сотні. Цебто намет, – показує рукою Петро Семенович. – Саме тут хлопці вирішили перепочити. До того ж завтра – свято. Зелена неділя. Виставили сторожу і заснули. Але саме того ранку далекого сорок п’ятого року і започаткувалася пісня.
Ой у лісі на полянці
Молоді повстанці
Посходились до потічка
Вмиватися вранці.
Слова в пісні не завжди бувають точними. Потічка, може, й не було. Була з трьох сторін драговина й водяні «вікна» . А з четвертої – ліс. Серед лісу – полянка-гряда. Зараз вона заросла молодими дубками. Ті, хто тут колись зупинився, теж були молоді й міцні, викроєні з тієї української плоті, котру зігнути не можна. Хіба що зрубати під корінь. Понад 500 стволів направили на тих, хто не схотів миритися з новою ситуацією.
Затріщали кулемети
Раптом, як скажені.
Крикнув сотник Соловейко:
Хлопці, я ранений!
Серед поранених, кого вдалося взяти в полон, переважно ненавчені новобранці і священик. Кілька днів жителі села Дошне чули крики й стогін. Кажуть, найтяжче розправилися з капеланом, котрий прийшов благословити повстанців у далекий похід. Його живцем різали, відрізали частини тіла. Зокрема й ті, котрі ще древні елліни завбачливо прикривали фіговими листочками. А опісля в село підкинули: то справа рук бандерівців. Розповідають, що Пилип Сорока відбивався в болоті, як той козак на острові під Берестечком. До останнього набою. Останній, правда, розрядив собі у скроню.
– А звідки ж можна стверджувати, що пісня написана саме про Пилипа Сороку? Тим паче, мовний орнамент засвідчує її причетність радше до Галичини, – запитую у пана Кошелюка.
– Пісня могла скластися пізніше в Галичині, але що псевдо в сотника Пилипа Сороки було «Соловейко», то незаперечний факт.
– Хіба один сотник міг мати таке псевдо?
– Мабуть, що не один. Але є тут одне: мама Пилипа Агафія Данилівна після того, як відсиділа в тюрмі дев’ять років, зійшлася з моїм батьком-удівцем. Вона цю пісню в дитинстві мені наспівувала і під великим секретом призналася: «Це про мого Соловейка. Її в табір привезли хлопці з Тернопілля. Вони з моїм Пилипом воювали разом. Вони його знали».
Вони – знали.
Я не знав.
Я знаю пісню. Цю пісню нині знає вся свідома Україна. А отже, й Соловейка знає. А якщо не того, то чи так важливо? Важливіше, мабуть, те, що таких соловейків з нашого українського гнізда відлетіло чимало. Волинські ліси ними понині то тут, то там озиваються.
А хіба тільки волинські?
Низько схилімо чола перед героями і вшануймо їхній подвиг.
Тільки не мовчанням.
Не замовчуванням.
Бо їхня кривда жорстоко помститься над нами, невдячними нащадками.
– Усі трупи енкаведисти вкинули в болото. Вони перезимували під льодом, а на весну поспливали… Зараз тих небагатьох, що розшукали, перезахоронили на цвинтарі в Замшанах…
Хтось по сей день не хоче їх визнати воюючою стороною, а я, покидаючи цвинтар, думав над тим, що добре було б спорудити пам’ятник Пилипу Сороці в центрі села Буцинь або ж на тому місці, де стояла його хата. То був би пам’ятник не лишень сотникові Соловейку, а й нескореній повстанській пісні. І ще не давали мені спокою оті молоді дубки у лісі на полянці й сільська школа, котра, я вірю, в недалекому майбутньому носитиме ім’я великого українського педагога й патріота Миколи Богуславського.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал