Ти намагався врятувати світ

 

(Фрагменти з майбутньої книжки)

 
Валерій ГЕРАСИМЧУК
 
До Львівського університету я вступав із двох причин. По-перше, боявся вступати до київського вузу, бо знав, як важко потрапити на навчання в столицю, куди з’їжджаються всі. По-друге, Київ мене не влаштовував своїм далеко не українським духом: куди не поткнешся, всюди звучить російська мова – ну яке ж це середовище для українського поета-початківця? Тому влітку 1973-го, після закінчення десятирічки, я спакував свій великий чемодан і поїхав до українського Львова, де першого ж дня здав документи до університету імені Івана Франка, записався на місячні підготовчі курси і поселився у студентському гуртожитку. А за кілька днів я вже був на співбесіді, яку проводив з абітурієнтами декан філологічного факультету, професор Іван Іванович Дорошенко.
– Валерію Назаровичу, як це так – у вашому атестаті п’ятірки з фізики, хімії, математики, історії, німецької мови і всіх інших предметів, а ви подаєте документи на українську філологію, тоді як із української мови й літератури у вас – чотири? – привітно посміхаючись, запитав Іван Іванович, тримаючи в руках мій атестат.
У мене справді було лише три четвірки, і саме із української мови й української літератури, – це наші вчителі так перестрахувалися, бо перед тим у райвно був гучний скандал, коли золота медалістка з нашого району при вступі до столичного університету написала на двійку вступний твір. А оскільки у школі знали, що я вже кілька років готуюся вступати на філологію, то поставили мені п’ятірки з хімії і німецької, які я знав не більше, як на чотири, але занизили оцінки з української мови й літератури – а раптом і я провалюсь зі скандалом, навіщо їм тоді писати пояснювальні записки в райвно?
Але цього я, звичайно, сказати деканові філфаку не міг і несподівано для себе самого видав:
– Так у тому-то й справа, Іване Івановичу, що інші предмети я вже вивчив, а українську мову й літературу не довчив і вирішив довчити їх на філологічному факультеті…
Як він засміявся! Щиро, добродушно, невимушено. Так наче перед ним був ровесник, та ще й добрий знайомий, а не зовсім незнайомий йому молодий абітурієнт.
– А якщо серйозно? – ще привітніше подивився на мене декан.
– Якщо серйозно, Іване Івановичу, то я пишу вірші і мені хочеться, щоб моя робота була пов’язана з літературою.
– Вірші у вас із собою? – одразу зацікавився Дорошенко (потім я дізнався, що він був не лише професором філології, а й літературознавцем, критиком і членом Спілки письменників).
– Та от, – показую широкий блокнот, – але вони просто переписані від руки…
– Це нічого, – одказав Іван Іванович, – якщо у вас чіткий почерк, то я зрозумію. Ану ж покажіть.
Я простягнув йому блокнота, не будучи впевненим у своєму «чіткому» почерку, і декан почав читати. Я думав, він прочитає кілька віршів і все, бо під дверима аудиторії було ще багато записаних на співбесіду абітурієнтів. Але Іван Іванович прочитав майже до кінця і тільки після цього, повертаючи мені блокнот, запитав:
– А ви свої вірші вже десь друкували?
– У районній газеті, – кажу.
– Для початку і це непогано, – посміхнувся Дорошенко і повернувся до теми нашої співбесіди. – Ви не хочете записатися на наші місячні підготовчі курси?
– Та я вже записався! – похвалився я.
– Ну, тоді готуйтеся до екзаменів, – закінчив нашу розмову Іван Іванович і впевнено додав: – Ви вступите, не хвилюйтесь.
Так воно й сталося (я впевнений, що саме на тій співбесіді декан філологічного факультету і вирішив мою студентську долю), і до завершення мого навчання в університеті Іван Іванович Дорошенко ставився до мене надзвичайно прихильно.
Одному мені він дав можливість вибрати для моєї дипломної роботи вільну тему. Більше того – дозволив писати літературний портрет поета-воїна Володимира Булаєнка, якого тільки перед тим реабілітували після довгого замовчування. І, будучи моїм науковим керівником, організував мені коштом університету відрядження на Хмельниччину, на батьківщину поета, для збору необхідного матеріалу.
Коли ж я захворів і не поїхав, він дуже щиро жалкував, бо як серйозний літературознавець знав, які безцінні бувають такі матеріали. Але я його заспокоїв: «Іване Івановичу, не хвилюйтеся: я заїду в Сорокодуби, коли буду повертатися з канікул на навчання у кінці серпня. Це ж між Києвом і Львовом! То я візьму спочатку квиток до Хмельницького, звідти поїду автобусом у Красилівський район, побуваю у рідному селі Володимира Булаєнка, а потім вирушу далі – на Львів!»
«Обов’язково поїдьте! – з притиском сказав мені мій науковий керівник. – Часом на місці можна натрапити на такі матеріали, яких у жодних бібліотеках не знайдеш!»

ДИПЛОМНА РОБОТА
 
З віршами Володимира Булаєнка я познайомився ще на першому курсі, коли на початку 1974 року купив у львівській книгарні «Поезія» його невеличку збірку з передмовою Володимира Забаштанського. Ті твори одразу полонили мене – після затхлих, кон’юнктурних віршів про партію і Країну Рад, що ми їх вивчали у школі за тодішніми заідеологізованими програмами, від поезії Володимира Булаєнка повіяло свіжістю поетичних образів, народною мелодикою, нескореністю…
 

Володимир Булаєнко
 
***
Осінь в димах. Підводь, мати, коня.
Витри сльози – війна навколо.
Сиву шапку потяг зняв
Над німим і печальним полем.
Чуєш, сурми зовуть. Не сумуй, не тужи,
Не молися світанком на небо.
Якщо вб’ють – кінь прибіжить,
Заірже під вікном у тебе.
 
1941 р.
 
***
Руді вітрила підняла, пливе
Зловіща ніч на Україну.
Та, поки серце в нас живе, –
Нас не поставиш на коліна.
Безумна мати коси рве,
Зове повішеного сина.
Та, поки серце в нас живе, –
Нас не поставиш на коліна.
Колись історія назве
Наш час – народженням людини,
Бо, поки серце в нас живе, –
Нас не поставиш на коліна.
 
1.ХІІ.1942 р.
 
***
Над землею снігів пелена,
Маячіли оселі згорілі.
Над землею, як коршун, війна,
Розпростерла чорні крила.
Край села сиділо дівча,
Обійнявши руками коліна,
І печаль у його очах
Нагадала мені Україну.
 
20.ХІІ.1942 р.
 
***
Кобзар німий і без бандури,
Болюча мисль у ніч безсонну,
Я – блудний син літератури,
Співець Комуни і Мадонни.
У дні меча, і крові, і руїни,
Під каламутним поглядом сторіччя,
Я пройшов степами України,
Як сльоза в покритки по обличчю.
 
1942 р.
 
Такими віршами не можна було не захопитися, і я будь-що вирішив присвятити свої студентські роботи цьому дивовижному поету: спочатку написав про Володимира Булаєнка курсову роботу (з дозволу все того ж Івана Івановича Дорошенка), а потім узявся й за дипломну. Як я і обіцяв своєму керівникові, у серпні 1977 року по дорозі на Львів я заїхав на батьківщину поета, який народився 8 червня 1918 року в селі Сорокодуби Красилівського району Хмельницької області. (Днем раніше я побував на Рівненщині у свого університетського товариша Миколи Козлика, який позичив мені фотоапарат, аби я міг проілюструвати дипломну роботу ще й знімками, що потім і було зроблено).
Їхав я в Сорокодуби, вже багато знаючи про Володимира Булаєнка, бо перед цим побував у Києві і поспілкувався телефоном із Володимиром Забаштанським, який розповів про свою роботу над упорядкуванням збірки. Вдалося мені поговорити (також по телефону) і з Ліною Костенко, яка вділила мені майже півтори години свого часу, розповідаючи про свої пошуки творів і рідних Володимира Булаєнка, про спілкування з матір’ю поета Ганною Костянтинівною і про багато інших важливих речей.
Матері поета, на жаль, на той час уже не було в живих (вона померла у 1972 році). Але в Сорокодубах я швидко знайшов хату двоюрідного брата поета – С.В. Молодчука, який зберіг багато документів, пов’язаних із ім’ям Володимира Булаєнка. Це були фотографії Г.К. Булаєнко-Крачковської, зроблені у Дніпропетровському університеті і в музеї Володимира Булаєнка у м. Баускас Латвійської РСР, де 19 серпня 1944 року загинув і похований її син, газетні публікації, перше видання творів поета з передмовою Ліни Костенко. А найголовніше – три листи Ліни Василівни до Ганни Костянтинівни, датовані 1957 роком!
Сава Васильович Молодчук дав мені усі ті документи з собою за умови, що я їх поверну, але дозволив залишити у себе ці три листи. І я досі бережу їх як найціннішу реліквію – три пожовклі від часу аркуші з надрукованими на друкарській машинці текстами, підписами Ліни Костенко і з слідами материнських сліз…
Уже після закінчення університету, на своїй першій нараді молодих, я зустрівся з Ліною Костенко у Спілці письменників. І коли сказав, що в мене є три її листи до Ганни Костянтинівни й запитав, чи потрібно мені їх повернути їй, Ліна Василівна відповіла: «Тепер це вже ваші листи – ви можете розпоряджатися ними як хочете».
Я віддам ці листи на збереження в Інститут літератури. А сьогодні, з дозволу Ліни Василівни, я хочу їх оприлюднити. Бо їх треба оприлюднити: вони – приклад того, як треба віддавати себе людям і літературі, у них – частка її великої, благородної душі…
 
Лист перший
 
«Шановна Ганно Костянтинівно!
Мені прислали з Москви копію Вашого листа в радіокомітет. Це була для мене велика радість, адже я розшукую рідних Володимира Булаєнка вже давно.
В 1950 році я вперше почула вірші Вашого сина від письменника, який лежав з ним в одному госпіталі. Ці вірші вразили мене, я зрозуміла, що наша поезія втратила талановитого поета. Гірке відчуття переслідувало мене, не давало спокою. Тому я й вирішила зібрати вірші Володі, розшукати його рідних.
Мені розповіли, що в 1945 році в журналі «Дніпро» було надруковано кілька його віршів, а також прохання, щоб відгукнулися ті, хто його знали. Ніхто не відгукнувся.
І ось, коли я вже майже втратила надію розшукати Вас, приходить лист!
Дорога Ганно Костянтинівно, я хотіла б з Вами довго-довго розмовляти про Вашого сина, бо тільки Ви по-справжньому можете відтворити його образ. Але приїхати у Ваші краї хоч на день я тепер не можу, бо маю маленьку (шестимісячну) дитину. Як тільки моя донечка підросте, обов’язково приїду.
Дуже хотілося б, щоб вийшла збірка віршів Володі. В моєму розпорядженні два зошити, але цього для книжки мало. Певна, що Ви допоможете мені в цій справі. У Вас, очевидно, залишилися вірші, пришліть їх. Розповідайте мені в листах про сина. Сповістіть імена і адреси його друзів, знайомих – ті, що знаєте. Можливо, у них теж дещо збереглося.
Міцно тисну Вашу руку. Чекаю відповіді.
З пошаною, Ліна Костенко. 10.ІІІ.57 р.
Моя адреса: Київ 73, вул. Захарівська, №3, кв. 2
Костенко Ліна Василівна».
 
Лист другий
 
«Шановна Ганно Костянтинівно!
Сьогодні я одержала з Москви все, що Ви туди посилали. Так що ми з Вами даремно турбувалися. Вірші Вашого сина були там у хороших, надійних руках – у М.В. Халатова. Він сподівається дещо надрукувати. Це було б дуже добре. Вам Халатов прохав передати великий привіт.
Отже, тепер я можу підібрати вірші для збірки, передрукувати їх на машинці і здати у видавництво. Пройде деякий час, і результати будуть відомі. Я тоді негайно напишу Вам, чи прийняли книжку Володі до друку. Будемо вірити в найкращий результат.
Бажаю Вам всього доброго. Міцно Вас цілую. Ліна Костенко. 5.6.57 р.
P.S. У Грицюків я була ще раз, але та жінка ще не знайшла журнала з Володіними віршами. А втім, це уже й не потрібно, бо серед паперів, які я одержала сьогодні, є переписані Віктором всі дванадцять віршів з «Дніпра» і передмова.
Ще раз бажаю Вам всього найкращого».
 
Лист третій
 
«Дорога Ганно Костянтинівно!
Хочу привітати Вас з великою радістю: книжка Вашого сина Володі прийнята видавництвом і включена в план 1958 року. Отже, в наступному році вона вийде з друку.
Попереду ще багато редакторської роботи, але головне вже зроблено. Я щаслива повідомити Вас про це. Сьогодні ж напишу і Віктору.
Передачу про Володю Ви, звичайно, чули. Хороша була передача. Прекрасно прозвучали вірші. Згодом можна буде подумати і про книжку перекладів на російську мову.
Оживає Володя, Ганно Костянтинівно. Наперекір смерті він житиме!
Міцно цілую Вас. Пишіть.
З пошаною, Ліна Костенко. 28.VІІІ.57 р.».
 
Перша книга Володимира Булаєнка «Поезії» вийшла у видавництві «Молодь» у 1958 році з передмовою Ліни Костенко, де вона написала: «Поезії В. Булаєнка залишають по собі світле почуття незламності людської душі». Відтоді і почалося його життя «наперекір смерті» – у 1961 році поета-фронтовика посмертно прийняли до Спілки письменників СРСР. На фасаді Дніпропетровського університету була почеплена меморіальна дошка з його портретом. У Красилові ім’ям Володимира Булаєнка назвали вулицю, у Сорокодубах – школу. В республіканській пресі з’явилися полум’яні статті Д. Григораша, М. Негоди та інших літераторів про життя і творчість Володимира Булаєнка. І… раптом стався різкий поворот! Меморіальну дошку зняли, вулицю і школу перейменували, у пресі його більше не згадували, вірші перестали друкувати…
Виявилося, що один його однокласник, «вірний ленінець», якому не давала спати посмертна слава поета, почав писати у всі «інстанції», що Булаєнко під час війни надрукував свої вірші в газеті, яка видавалася на окупованій німцями території… Йому повірили, і то надовго. Лише через тринадцять років Володимиру Забаштанському вдалося розбити цей лід і перевидати книгу поета, яка і відкрила мені Володимира Булаєнка. І я теж вважав своїм обов’язком долучитися до відродження його імені.
Знаючи, що наближається ювілей Володимира Булаєнка (8 червня 1978 року йому виповнилося би 60 років), я написав на основі своєї дипломної роботи статтю про поета і одвіз її в журнал «Дніпро». Завідувачем відділу критики і бібліографії журналу тоді працював критик і літературознавець Володимир Мельник. Володимир Олександрович уважно прочитав мою розвідку і сказав: «Хороша стаття – буду готувати її до друку у червневий номер. Треба, щоб і молоді голоси звучали, а то у нас все класики та класики!»
І він свого слова дотримав. Якраз перед захистом дипломної роботи вийшов шостий номер «Дніпра» за 1978 рік із моєю статтею, яка була поміщена під рубрикою «Наш календар». Стаття називалась «З народних джерел. До 60-річчя з дня народження Володимира Булаєнка». Ось тільки деякі уривки з тієї публікації:
«Кажуть, біографія – це те, що можна вмістити між двома датами людини – першою і останньою. Між датою народження і датою смерті Володимира Булаєнка вмістились лише нелегкі роки дитинства, десятирічка, два з половиною роки навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету і чотири роки війни.
 
Може, я і не маю права
По землі ходити, шалений.
Ні дружини у мене, ні слави,
Ні віршів, ні дітей біля мене, –
 
писав поет у передостанньому листопаді своєї двадцяти­п’ятилітньої осені. Але поезії були. Справжні, щирі… Ще у шкільні роки Володимир збирав народні пісні, заохочуючи до цього і своїх товаришів, записував їх у два товсті зошити. Народні перлини й допомогли молодому поетові знайти себе. З української народної пісні поет узяв мелодію, яку перетворив на таку ж ніжну, щиру, неповторну й тужливу у своїх віршах… Як у мелодіях народних пісень чергуються мажорні й мінорні ноти, так у поезіях фронтовика-поета чергуються громадянське й особисте – дві основні тональності людської душі»…
…Я не випадково описую це у своїй автобіографії – усе це разом узяте (і висока творчість Володимира Булаєнка, і подвижництво Ліни Костенко, і смілива позиція Івана Івановича Дорошенка, який дозволив випускнику університету писати дипломну роботу про творчість ще вчора опального поета, і моя перша публікація в журналі «Дніпро») великою мірою вплинуло на формування мого власного письменницького характеру, допомогло знайти і утвердити себе.

№13 (201) 30 червня 2017