Тут, де земля вагітна одвічним неспокоєм…

 

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

22.

…так, помилка цілком могла коштувати життя чи принаймні ретельно будованої впродовж кількох десятиліть кар’єри, коли йому доводилось, дбаючи про ідеологічну стерильність, пізнавати непросту науку віртуозного повзання сухим між крапельок, тим часом як хльосткі колючі дощі вперемішку з немилосердними градами і жорстокими буревіями нещадно шмагали зігнуту закляклу спину і змокрілий від щоденного обережного плазування між високими кабінетами загривок; саме в ті години, коли буденний серпневий вечір опускався на принишклі дніпровські схили, і група насуплених мовчазних чоловіків, а з-поміж них кілька військових з великими жовтими зірками на погонах, похапцем покидали його кабінет, у метрополії вирішувалося сакраментальне питання існування однієї шостої частини світу, а зокрема і його шкурного майбутнього як одного з відданих її слуг; хисткий престол, а з ним і вся гігантська монолітна конструкція, зведена, здавалося б, навічно, несподівано і підступно захиталася, – так ніби довкілля пішло шкереберть у якомусь несамовитому оскаженілому танці руйнування основ світобудови, і монотонно-невиразне, каламутне, проте звичне, усталене буття почало несподівано розпливатися під ногами, перетворюючи нібито донедавна ще твердий грунт у розквашену калапецю; справді, туманні, кволі  контури  майбутніх метаморфоз ми сприймали як провісники якогось невиразного, але чомусь неодмінно щасливого майбутнього – не діждавшись обіцяного раю земного від парторгів-чекістів – ідейно гартованих муштрою, проте вже з опасистими черевцями і з масними, ласими до звабливих і солодких перспектив очицями, ми відтак, за патерналістською звичкою, одразу повірили в нову редакцію раю від випущених із тюрем і таврованих як екстремісти і горлорізи політв’язнів з сторожкими очима, кількох письменників, а ще від невдах, викинутих режимом на задвірки, декларативних крикунів і задерикуватих гнилозубих вихватнів у стоптаних капцях, котрі під пронизливо-пильними поглядами виморених службою за покликанням стукачів, що ховалися в натовпі, хутко спиналися, стаючи навшпиньки, на запльовані трибуни; нашвидкуруч заліпивши їх синьо-жовтими полотнищами, вони прикривали ними червоне облізле шмаття і закликали до чергових пришесть; контури нових часів віднедавна проступали як свіжа кров крізь бинти, матеріалізуючись то в довжелезних чергах за хлібом-м’ясом-ковбасою-горілкою-туалетним папером, то в появі якихось незнаних досі кооперацій з вправними вчорашніми інженерами і меткими як молоді в’юни комсомольцями, в якихось незрозумілих затаєних бродіннях у заводських цехах і в головах дотепер смирного і покірного пролетаріату; нам здавалося, що скасування цензури і поява в книгарнях книжок, зі сторінок яких ми, голодні до свіжих знань, прочитали страшну драматичну правду про червоних сатаністів, неодмінно призведе до негайного поліпшення життя, і голодні стануть ситими, а ситі – добрими й щедрими; втім, звична картина поступової і неухильної деградації й нестримного сповзання похилою площиною донизу в комплекті з давно обіцяним благоденствієм враз поступилась перед новим і незвіданим прийдешнім, котре одного серпневого дня несподівано увірвалося в наше життя разом із страшними у своїй незворушності танками на околицях отетерілої столиці і химерним лебединим озером по телевізору; чи відчував він у тому зіщуленому стухаючому надвечір’ї, напередодні майбутніх катаклізмів, своєю враз закаменілою спиною глуху, аж лунку самотність у цьому порожнистому й незатишному кабінеті – після того як понурі візаві покинули його і за ними зачинилися двері? чи стримував зрадливе тремтіння під колінами, коли, обезсилений паралізуючим страхом, приречено сідав на холодний унітаз, щоб бодай так полегшити гнітючий стан невідомості перед неминучим прийдешнім днем, який неодмінно наступить завтра вранці, готуючи нові випробування, бо ж доведеться-таки приймати рішення – інакше за нього це зроблять інші! чи рятувало його півпляшки коньяку без закуски перед візитом настирливої журналістки з метрополії? зрадливій обслузі він не вірив і знав, що продадуть не задумуючись, при першій же нагоді, як тільки посковзнеться, ще й тихцем підштовхнуть ззаду, і говорити треба так, щоб почули й побачили там, нагорі, у білокам’яній, де сльозам традиційно не вірять і безжально стинають голови не вагаючись; говорити, закручуючи словеса так, аби твердошиї патриції не сумнівалися в тому, що він – слухняний пес, їхня надійна опора і государеве око, проте щоб і не спалити мостів у тутешньому затхлому болоті довічної і проклятої невизначеності, якої він боявся і де давно навчився таїтися і не довіряти нікому, бо довкола аж кишить солодкавими підлабузниками і слизькими холуями, а час непевний і лукавий, і оступитися – втратити нажите десятиліттями покори і демонстрації плебейської відданості тут, де земля перманентно вагітна одвічним неспокоєм і просякнута якоюсь незбагненною сумішшю волячого терпіння і відчайдушного, бунтівного вільнодумства, і де могили й кургани багатозначно і загрозливо мовчать, а зігнуті посполиті уникають погляду і вкрадьки шепочуться за спиною, і де розтерзані шляхи, покриті сірою порохнявою часів, ховають засліплену і непрощенну пам’ять про кров четвертованих, розтертих в табірну пилюку, виморених у пекельних жорнах, киплячу пам’ять про непокору і помсту…