Цивілізація, карета і te deum

 

 

Олександр КЛИМЕНКО

Руслані Порицькій

 

Дядькова мати – стара, тому не пам’ятає свого чоловіка, не пам’ятає слова «атеросклероз». Вона щодня розкладає карти. Бубновий король лягає поруч із трефовою дамою, чирвовий валет спрямовує списа у напрямку пікового туза: нарисоване залізо не ржавіє, засмальцьований папір не рветься.

Мати, якщо у неї поцікавитись, звідкіля прийшов дядько Z, примружить очі у старечій усмішці й запитання проігнорує мовчки: вона знає, що її дядечко був із нею завжди.

 

…Колись вони мешкали в будинку, біля якого їздили тролейбуси, а в кіоску навпроти продавали цигарки. Однак згодом мати кинула курити, аби на заощаджені гроші купувати дядечкові льодяники. В тому будинку вони могли жити ще багато літ, але прості дії на кшталт купівлі цукерок чи відмови від тютюну, як з’ясувала згодом мати, «інколи призводять до кардинальних змін». Так сталося і з жінкою та дядьком на ім’я Z: одного дня вони опинилися на околиці, де між стовпами не гойдалися тролейбусні дроти, зате над заводськими трубами клубочився дим. Чому так сталося – дядько забув, оскільки був малий. Стара ж не пам’ятала з цілком протилежної причини. Проте забудькуватою жінка себе не вважала, хоча й здогадувалась: льодяники і цигарки не відіграли вирішального значення у квартирному переміщенні.

Словом, дядько Z так і не дізнався, що у нього колись був батько. Позаяк мати одразу після розлучення і розміну квартири у центрі міста на дві малосімейки на околиці назавжди викреслила чоловіка зі свого життя, а відтак й зі своєї – а заразом і з дядькової –  пам’яті. Викреслила настільки принципово, що й купи потрібних відомостей ураз позбулася. Проте отриманий у процесі розлучення нервовий стрес не минув безслідно, тож звідтоді жінка напевно знала таке: вона – стара мати, а Z – дядько, її маленький дядечко.

А ще у неї чомусь завжди світилось у душі, коли, мружачись на вечірнє сонце, вона уявляла силуети примарних морських дельфінів…

Згодом, ще не відмовившись остаточно від промовляння слів, ще до того, як украй здитиніти, стара казала:

– Все ж не слід було аж настільки перейматися шкідливістю куріння, оскільки дядькові, чиє життя в ті роки вимальовувалося у виключно сяйливій перспективі, навіть повітря було солодшим за цукор, без льодяників він міг обійтися – це точно. Може, якби я досі курила, ми б донині жили у центрі – там, де тролейбуси. Але зроблене – зроблено. Тепер я знаю: найпростіші дії інколи призводять до кардинальних змін!

(Деякі люди, якщо вже про щось забувають навмисне, то їх уже ніколи не навернути до пам’ятливості).

– Зате ми опинилися у серці цивілізації, – намагалася втішитись мати. – Тут усе гуде, сажа надійна, кіптява повсюди. Дивись: усе працює, обертається, тарахкотять двигуни… Цивілізація, дядьку!

– Що?.. Що кажеш, мамо?..

Дядько запитував, майже не розтискаючи вуст, бо йому, охопленому гуркотом, чомусь зненацька здалося, ніби він у цілком парадоксальний спосіб, попри очевидний цивілізаційний лязкіт, опинився на схилі трансцендентної гори, ураженої тотальною тишею: зима; людей немає, тут – силует, там – постать, максимум – дві; пташка прошмигне, пролетить між гілячок; зимно в руки… Аж помічає: котиться по гірському схилові гігантське колесо – зверху, повільно, обертаючись без очікуваного – всупереч елементарній фізиці – прискорення. І дядько, пройнявшись побаченим, понад усе захотів підставити під раптове колесо ногу, а може, й обидві чи навіть і лягти впоперек, щоби бути «розчавленим» тією уповільненою метафізичною округлістю, що її зсередини, зметикував, напинали нерукотворні – «з дерев’яного металу чи, може, з металевого дерева» – шпиці…

– Чого тремтиш? – стара гаряче дихнула дядькові у вухо.

 

Матері подобалися стовпи диму над дахами, її не дратували хати з кіптявими вікнами, а засмічена територія біля будинку, де вони з дядечком жили, нагадувала кадр з призабутого фільму: знелюднене місто, вітер блукає провулками, в об’єктив потрапляють пластикові пляшки, шматки гуми, мідяки, багнюка, ще щось, грубе залізяччя. Що то був за кадр і в якому кінотеатрі вона його побачила, аби на свій манер закарбувати у своєму ж таки абстрактному безпам’ятстві, – стара про це не думала. А якби замислилась, то могла б пригадати іншу картину: пружні хвилі несуть її – колись юне – тіло назустріч обрію і дельфінам, що випірнають з води, наче з минулого… Але замислюватися для старої було небезпечною справою, позаяк її думки ув’язувалися між собою в цілком сюрреалістичній площині. Відтак, увійшовши у знайомий, ба більше – створений у власній фантазії лабіринт, вона не могла бути певною, що вийде звідти у прогнозованому місці – там, де морський краєвид із дельфінами та незнайомою жінкою, котра ніжиться у хвилях, розгортався б в абсолютній зрозумілості – у промінні вечірнього сонця.

Мати все життя працювала: кидала лопатою вугілля, мила підлоги, торгувала кавунами, сторожувала. Роботи не цуралася не тому, що дядько потребував надмірних солодощів. Вона працювала, сподіваючись у такий спосіб заздалегідь відвернути розсіювання уваги, яке, відчувала, прогресувало і могло перетворити її – а цього жінка боялася найбільше – на мумію, на позбавлений свідомості овоч, на істоту, яку б усі впізнавали, вона ж – нікого. «Хіба що дядька…». Тому, запобігаючи розумовій деградації, мати вирішила економити на словах, оскільки їй здалося, що під час говоріння розтринькуються думки, котрі краще було би спрямовувати у мозок – спеціально задля розширення кровоносних судин.

 

А ще жінка двічі навідувалася до ворожки. За першим разом та повідомила: дядько Z стане великою людиною. Мати, повертаючись додому, намагалася збагнути, якої величі напророчено її маленькому дядечкові, але так і не второпала. Тож, зайшовши у квартиру, дістала з шухляди ще грошей і пішла до ворожки знову, аби більше дізнатися про дядькову долю. Проте ворожка, взявши гроші, розсердилася.

– Ти, мабуть, дурна, якщо не розумієш простих слів. Твій син буде великою людиною – крапка!

Заплативши вдруге, мати, звісно ж, не очікувала наразитися на гнівні слова. Розгубилась: «Мабуть, я дійсно не маю достатньо розуму, аби збагнути, яке відношення має неіснуючий син, нашвидкуруч вигаданий клятою ворожкою, до мого маленького дядька, котрий у майбутньому має стати великою людиною… У чому ж полягатиме його велич?..» Спересердя хотіла забрати гроші назад, але ворожка встигла запхати їх за пазуху. Тож мати, плюнувши під ноги і постановивши: «не збіднію!», пішла геть.

Вдома, сидячи на ліжку, гортав книжкові сторінки дядечко. Він навчився читати самотужки, второпавши, як із літер компонуються слова. (Вчителі завжди підозрювали: Z читає не зовсім те, що написано в підручниках. Що саме і як він читає – це залишилося для них таємницею, оскільки дядько, коли його запитували, що він дізнався з прочитаного, відповідав зі смисловою надмірністю й тим самим остаточно заплутував учителів).

 

У десять років дядько Z довідався: немає сенсу у більшості справ, що ними переймаються люди. Дійшов цієї думки, бо якось залишив на ніч у трилітровому слоїку червоно-чорного метелика. Метелик ніби випурхнув з двоколірної колоди маминих карт. І хоча у скляній посудині повітря, а значить й життя було достатньо, зранку нічого, окрім статики та смерті, дядько, дивлячись на неживу комаху, у банці не розгледів.

Йому вистачило стійкості не оплакувати метелика. Промовив:

– Чого не стане завтра, того нема і сьогодні. А чого нема сьогодні – не було і вчора…

Вітер гуляв за вікном – по той бік шиби, а дядько, стоячи посеред кімнати, розмислював про вічність. Думалося легко, оскільки зневагомлене тільце комахи всередині слоїка огортав потойбічний штиль, а скло утворювало зрозумілу окові метафізичну межу.

І вже наступного дня дядькові виповнилося двадцять років. Ніхто цьому не здивувався – ні сусіди, ні вчителі. Натомість ще більш зістарена мати, традиційно підійшовши зранку поцілувати Z у чоло, зненацька вперлася підборіддям йому в груди. Жінці не було потреби заглядати у дядькове свідоцтво про народження, аби збагнути: час не стоїть на місці.

– Ти виріс, дядьку! Нівроку! Ще трохи і будеш заввишки з кам’яну заводську трубу, що з неї – бачиш? – виходить назовні чад. Обіцяй мені не курити, коли виростеш. Обіцяєш? Гаразд. Вірю… Куплю тобі льодяників.

– Чад, мамо, коли суне з глибини труб – він аж гуде. Я б теж трохи погудів, але на сопілці, коли твоя ласка. Не витрачайся більше на цукерки, а купи сопілку – дерев’яну, з гострими, наче металева бритва, звуками! Мені постійно вчувається якась хвалебна мелодія, мушу її заграти…

– Для музикування на гострій, як бритва, сопілці слід заздалегідь загартовувати вуста. Я піду в музичний магазин і куплю інструмент, а ти поки з’їж кілька яблук – вони містять корисний метал: свистатимеш на сопілці й не поранишся!

Дорогою в магазин мати нарешті витлумачила призабуте передвіщення: «Ворожка, передрікаючи дядькові велич, мала на увазі його швидке дорослішання».

…Звідтоді чимало комах промайнуло перед дядьковими очима, проте слоїка, до якого можна було влити три літри джерельної води або ж умертвити в ньому червоно-чорного метелика, двадцятилітній Z акуратно розтовк.

 

Якогось дня мати не змогла більше працювати…

Так вже повелося: людина трудиться, допоки життя летить уперед. Допоки, як сказав би, полюбляючи образну символіку, дядько Z, не усвідомить, що перебуває у персональному трилітровому слоїкові, з якого є лише один логічний – і його не уникнути – вихід.

Всі люди займалися справами. Натомість життя в свідомості старої жінки зненацька загальмувало. І мати враз стала дитиною – десятилітньою. І лише тепер, зрівнявшись роками зі своїм – колись теж десятилітнім – дядьком, второпала те, про що він частенько їй тлумачив: більшість людей переймається марними справами.

«О! Мій дядечко давно осягнув сенс речей. Z – розумний, хоч у школі й казали, що він інфантильний. Брехня! Дядько життя прожив – він знає. Віднині я завжди його слухатимусь».

Так мати остаточно увірувала, що вона – десятилітня племінниця свого дорослого дядька.

Жінка, коли була старою, не насолоджувалась відпочинком: працювала каторжно, відтак не розуміла слів у книжках, що їх не мала й коли взяти до рук. Натомість усвідомивши себе племінницею, дядькові вирішила у своєму нечитанні не зізнаватися: дорослі ж бо лупцюють дітей, якщо ті потурають власній ліні.

«А мій Z – дорослий!»

Мати зібрала куплені для дядька книжки і сховала за своїм ліжком.

«Завтра почну читати. І малюнки розфарбую».

 

Z повернувся додому замислений…

Він познайомився з вуличним музикантом. Той, поклавши перед собою капелюха, грав на трубі шлягери з популярних кінофільмів. Розговорились. Від трубача дядько довідався про існування гімну «Te Deum». На клаптикові газети музикант накреслив п’ять паралельних ліній і, ледь чутно наспівуючи «лине пісня величальна…», занотував твір. Гімн не був схожий на ті хвалебні мелодії, що їх Z навчився грати раніше, проте збігався з ними так само, як дядькові надмірно-смислові прочитання збігалися з надрукованими у книжках словами.

Прийшовши додому, Z сів на ліжко, ноти перед собою поклав. Зауважив, що в кімнаті стало якось напрочуд просторо.

«Хоч гігантським колесом їдь – у темпі largo!» – ковзнув думкою в бік колишнього видіння.

Він насвистував гімн і не помічав, що мати сховали книжки: осягаючи невербальні думки й інтонуючи величальні звуки, книжкової правди дядько тимчасово не потребував, тому дмухав у сопілку поверх новел та романів. А потім інструмент відклав: ноти добігли кінця – заключної подвійної риски.

– «Te Deum», мамо, найважливіша пісня у нашому житті!

«Племінниця» стояла поруч, бильце ліжка затуляючи, щоб дядько, звертаючись до своєї матері («Мабуть, померлої, бо – скільки з дядечком живу – я ніколи її не бачила…»), схованих книжок не помітив і не забрав.

– Тедеум – ти так сказав? – перепитала, розуміючи: Z дивиться на неї з просвітленим сумом, бо не має шансів дочекатися відповіді від тієї жінки, зсередини якої колись вийшов на світ і до якої щойно промовляв.

Подумала: «Мій дядько – добрий, я в цьому ще раз переконалась: він навіть із мертвими розмовляє так, як живі не завжди з живими потрафлять бесідувати…»

 

Дядько сидів біля вікна до пізньої ночі.

Мати ж рано лягла спати. Але перед тим, як заснути, подумала: «Візьму фарби, що мені їх завтра купить дядько, і намалюю небо, зірки, дракона та космонавтів. А якщо дядько запитає, що рисуватиму ще, відповім: годинника намалюю і свій сон – цей, що допіру мені насниться…». Заснувши, опинилася перед бляшаною космічною ракетою. Вітерець вдаряв жінці в обличчя, вкрите зморшками, і їй було спокійно.

А дядько тим часом, неначе інтуїтивно зачепившись за феєричні материні думки, міркував…

«Інкрустоване зірками небо над мегаполісом. Земля крутиться під ним, а з нею – люди і дерева. Раніше небо населяли дракони, а тепер там ракети і космонавти, які махають руками: це – життя… Люди живуть, інколи до ста років. Тому одним сняться дракони, іншим – космонавти. Сни бувають різними за змістом та енергією. Люди відпочивають – кожен у своєму ієрархічному човні: сонце позаду, сонце попереду й лише місяць – угорі…»

Так мислив дядько вночі, коли не торкався губами інструмента. Натомість, граючи вдень, намагався загарпунити чіпкою нотою те, що раніше не вдалось упокорити думкою. А тому, практикуючи свої філософські вправи, вимислював щораз абстрактніші музичні образи, через те безкомпромісні звуки оминали конкретику літер. Тож зрозумілої музики, граючи на сопілці – дерев’яний інструмент аж світився від безкомпромісного вдмухування – Z так і не сотворив. Наступного дня, коли дядькові виповнилося тридцять років, мати прокинулась рано, зазирнула у дзеркало і злякано відсахнулась:

– Ой, дядечку! Звідти на мене хтось дивиться!..

– Не бійся, – дядько обняв маму за плечі, – на нас завжди хтось дивиться. В цьому немає нічого дивного, просто ти зреагувала, як маленька дитина. Дорослі ж подібне тлумачать виваженіше, а тому в дзеркало дивляться зумисне, щоб когось там побачити.

Мати зазирнула йому в очі:

– Купи мені льодяників. Я виросту і не лякатимусь…

Z дістав із кишені кілька цукерок, що їх колись сам дістав від матері, й, розтиснувши закляклі від переляку мамині кулачки, проказав:

– Тримай, люба!

 

Дядько й раніше переймався думкою про безсмертя, а після випадку із дзеркалом став ще більше над тим розмірковувати. Інколи домислювався до того, що й зовсім переставав тремтіти від невизначеності. Подекуди ж, навпаки, зненацька впадав у відчай і достеменно не відав тоді, що має робити.

– Що, мамо?.. – за інерцією шукав поради.

Мати ж, дитячим мовчанням, наче водою, віднедавна наповнивши рота, відповідала дедалі рідше. Зате в її погляді з’явився той благосний вогник, яким винагороджено всіх без винятку дітей, тоді як дорослі, поволі тьмяніючи, зазвичай його втрачають.

І дядькові стукнуло сорок років. Тобто йому виповнилося сорок років, але, спостерігаючи, як матуся кроїть ножицями одяг для ляльки, подумав саме так: «Стукнуло»…

Роззирнувся.

На кухні – один кран і чотири стіни. У ванні – білизна, таргани бігають. На дворі – оксамитові дерева, які чомусь нагадують про парадоксальність людського мислення. У небі, над верховіттям дерев – опукле, наче яєчний жовток, сонце.

«Одна підлога під ногами, одна стеля над головою: печать вічності та швидкоплинності. Ми живемо, і всесильна цивілізація втягує нас у морок свого сяйливого трясовиння. А згори неквапно насуває гігантське колесо – з білого очисного вогню: так опускається карета…»

– Бери, чоловіче Z, сопілку і грай – більше тобі нічого не зостається, але й цього достатньо… Тож ніколи не забувай дякувати!

Тільки торкнувся сопілки, як щемлива музика – ніби в живу плоть увігнали цвяха – не оминула дядькового слуху, а поетичні ноти на цілком прозаїчний манер встромили йому ножа у чутливе серце. І вже за мить дядько Z був дядьком навиворіт: невідь-чому в нього розпочався напад блювоти.

– Проїдь по нас своїми колесами, – благав, упавши коліньми на підлогу. Благав стиха, щоб не перелякати маму. – Проїдь, прошу. Ти ж маєш карету!..

(Людям, котрі живуть, уперто не помічаючи плину десятиліть, інколи ввижаються воістину архаїчні засоби пересування).

Трохи згодом дядько обтер губи, змахнув з чола краплини поту. Поставив біля себе відро з водою, намочив ганчірку, ретельно змив підлогу. Зиркнув у куток кімнати, де мати на ліжку одягала ляльку.

«Не потривожив…»

Сів на стілець. Небо за вікном здалося йому схожим на колоду маминих карт. Намагаючись зібрати себе до купи, дядько спробував увібгати у свою зневоднену душу знані з дитинства червоні та чорні масті. Згадав давнього метелика. На споді кишені намацав льодяника.

Гукнув:

– Мамо…

У відповідь – тиша.

Здогадався: «На дворі – зима, мороз. Мама обмотує ляльку вовняними нитками».

 

Уночі дядькові вогнем пекло в грудях. Лівою рукою чоловік тримався за серце, правою – намагався торкнутися мерехтливої рибини, яку бачив перед собою. Риба плямкала губами, випускаючи назовні густий фабричний чад. Валідол повільно розчинявся під дядьковим язиком. Кілька днів двері на двір не прочинялися. Кілька днів дядькові снився один і той самий сон…

Він, маленький дядечко Z, – у парку, на гойдалці. Тримається за ланцюжки з останніх сил, аби не опинитися в осінньому небі. Але чиясь міцна рука штовхає гойдалку щораз вище, вище. І з кожним махом дядечко дедалі виразніше уявляє себе пташкою – жовтогрудою синичкою. Уявляючи, думає: «Опинитись у небі – не лячно, а падати у вогонь… незвично».

Під гойдалкою й справді палахкотить багаття. А високий незнайомець – то батько. Його руки розгойдують металеві ланцюжки, він курить безперестанку, не виймаючи цигарку з рота.

«Попіл – безпечний, а от недопалок, пожбурений в опале листя, може спричинити ще більшу пожежу…» – аналізує маленький Z.

Він боїться.

Тоді приходить мама і каже, що так на вогонь реагують діти, а дорослі знають: смерті не треба боятися.

 

Оклигавши, дядько вибрався на вулицю і серед сніжних кучугур йому привиділися суцвіття конвалій на зелених стебельцях. Дядько взяв у жменю трохи снігу, розім’яв.

«Узимку замість квітів – сніг. Узимку пам’ять шарудить під ногами – вчорашнім листям, завтрашніми пуп’янками… Забруднені вуста – чисті вуста. Земні птахи висять на шовковій нитці, космічні звірі ходять на глиняних ногах у пошуках щасливих днів. Усюди сніг і вода, вода і сніг…»

Повернуся у квартиру. Лампа горіла під стелею.

«Роззуюсь і взуття пожбурю у білий колір коридору, аби чорні черевики щезли в ньому так, як коли б їх хтось, зв’язавши шнурками, закинув собі на плече і подався геть – назавжди, за горизонт».

Дядько Z був музикантом – з хрестиком на шиї, з сопілкою в руці. Тополі не заступали йому неба, а небо завжди лежало під ногами – життям і смертю. Життя і смерть – улюблені дядькові слова, хоча він розумівся і на інших: дирижабль, пір’я, дюраль. Дядько Z був ще й романтиком – безкомпромісним, вичерпним у любові до своїх зневагомлених уподобань.

– Мамо, – зайшов у кімнату. – Все, що я нині бачив, нагадало мені про сяйво, яке є фактом наукової присутності зірок, що до них ми наближаємося зі швидкістю проминальності життя. Я ще вчора зрозумів: те, чого прагнемо і на що сподіваємося сьогодні, обов’язково вигулькне – у завтрашньому дні…

Помітивши дядька, мати відклала ляльку («Дорослі вимагають, щоб їх слухали, коли вони говорять…»), натомість узяла карти і, перетасувавши, десятку поверх дев’ятки поклала. Але не втримала колоду, і прямокутні папірці опинилися на підлозі.

Дядько Z – босий – стояв, дякуючи мамі за урок справедливості: десятка завжди вивищується над дев’яткою…

– Дати тобі цукерку, дівчинко?

Мама ляльку знову до рук узяла. Кивнула, наче проказала: «Дай мені цукерку».

Сивий п’ятдесятилітній дядько лізе до кишені – там кілька мідяків і зіжмаканих купюр, а ще – цукерка.

 

«Мабуть, багато часу сплине і падатиме сніг на такий самий сніг із синьою ниткою та самотніми слідами. Мабуть, ми будемо щасливими. А може, навпаки, не матимемо щастя. Та чи це головне?..»

Інколи дядько веселився. Тоді казав:

– Музика – від неї нічого не залишиться. Я зовсім скоро про все забуду.

Іноді сумував:

– Джон Кітс казав правду: щастя не живе в оселі. Але до нас, мамо, ще прилетить жовтогруда пташка із дюралевими крильцями.

Коли хотів, щоб мама його не чула, промовляв подумки: «Я пригадаю цю музику, коли стрибатиму коником і сюрчатиму, шукаючи місця на золотому паркеті, щоб вмерти…». Якщо ж мама слухала уважно, казав:

– Той, кого славлю у своїх піснях, про нас потурбується, мамо! Десь у центрі морських хвиль ми обов’язково знайдемо свій сонячний дирижабль…

Жінка цілими днями дивилася на свою ляльку. Якщо дядько підходив, вона понівеченими артритом пальцями тягнулася до його кишені. Але згодом, коли ляльки та цукерки її вже не тішити, мати лягла на ліжко і з нього не вставала.

Спочатку дядькові було важко доглядати за нею, а потім призвичаївся. Колись Z читав новелу. У ній розповідалося про чоловіка, який переносив на руках старого батька і, помітивши, що той грається медальйоном на його грудах, перелякався так, як коли б під ногами розверзлася земля… Дядько ж, дивлячись, як мати бавиться, бринькаючи по губах скрюченим пальцем, не впадав у відчай. Але тріщина поволі кроїла його серце.

 

Все життя дядько працював, хоча й не так важко як мати. Інколи навіть дивувався, звідки у нього з’являються гроші, оскільки жодного дня на панщині не робив. Щоправда, він ніколи не оминав поглядом синички, якщо та пролітала перед очима. Натомість такі дії не приносять грошей – так сказав би вуличний трубач, котрий помер минулого року, впевнений, що награвання мелодій не тільки забезпечувало його стабільним заробітком, але й було одним із різновидів приватного бізнесу.

«Трубач завжди стояв на одному і тому самому місці. Зіграв перед смертю “Te Deum”. І як зіграв! Я так ще не вмію… Мабуть, тому й на місці не стою, а, граючи на сопілці, ходжу містом. І хоча капелюха перед собою не кладу, мідяки дзеленчать у моїй кишені…»

 

Коли дядькові виповнилося шістдесят років, він дізнався про існування сусідів. Дізнався, бо якоїсь днини вони всі, як один, запропонували свої послуги – сходити по хліб, купити ліки, заплатити за квартиру.

Однокімнатна квартира коштує дорого – знали сусіди.

«Добрі люди…» – думав про сусідів дядько, відмовляючись від їхніх послуг.

Раніше на них з мамою ніхто уваги не звертав. Але й дядько не втручався в чужі справи, якщо його про це не просили. А його не просили, тож він ходив улицями і грав.

Тому сусіди, чию уважність було проігноровано, сказали:

– Все життя клеять із себе дурнів! Може, їх треба ізолювати у психіатричній лікарні?..

Щоправда, далі розмов справа не пішла.

Тож дядько Z, щодня граючи на сопілці, дивився на небо, з якого колись злетіли цивілізація і «Te Deum», дивився, щоб не проґавити коліс небесної карети.

А якось Z знову сидів біля вікна. Як раптом неначе вітерець дмухнув і дядько збагнув: «Настав час…». Вечірні дерева стояли голі, кістляві, наче їм привидівся Брейгель за зламаним мольбертом. Сніг лежав на землі густою піною, людей мало розкидати на ньому поодинокими фігурами, цятками: Z до нестями ясно чув мисливський ріг.

Опинившись на подвір’ї, дядько з’їв снігу і – пішов…

 

Того вечора мати вперше за останні роки підвелася з ліжка і промовила вголос:

– Зник мій дядечко. Разом зі своєю сопілкою.

Промовила, без страху стаючи перед дзеркалом – так, як її вчив дядько. Стояла перед дзеркалом – з гострим ножем в одній руці і з якимось патичком – у другій. Почала витесувати з патичка сопілку з вервечкою рівненьких отворів, оскільки подумала: було б добре навчитися видувати з дерев’яного інструмента високі ноти. Аж раптом – втяла пальця! Дивлячись на краплини крові, що заплямовували нічну сорочку, жінка пригадала, як багато років тому, покохавши, вийшла заміж – за високого красеня.

«Це з ним ми пірнали у морські хвилі – з розбігу…»

Ось тоді й збагнула: той, кого вона все життя йменувала дядечком, насправді ніякий їй не дядько!

«А хто ж він – мій розумний Z?..»

Засумувала мати. Накрилась ковдрою і так пролежала ще три дні… А потім встала, рішуче взяла віник і змела скло, що його колись залишив на підлозі її маленький хтось – той, котрий якогось дня розтовк посеред кімнати трилітрового слоїка. Зсипавши бите скло у смітник, поклала до сумки рушника, вступила у гумові капці – і пішла… на море.

 

Тієї зими сніг уперто лежав на полях, але наприкінці лютого крига на річці рішуче скресла.