Три дні в раю

 
 
Олесь ІЛЬЧЕНКО
 
Амфори співали з-за обріїв, десь із темно-бузкових безодень; ці тверді античні глини підживлювали своїми низькими голосами й ледь помітними рухами череватих тіл пісні хвиль, цокотіння й шурхотіння каменів, рипіння ріні, шепоти водорослин і риб, дивні, уривчасті вигуки морських чудовиськ, і навіть несамохіть примушували сріблястих мартинів і біло-чорних крячків перелякано повторювати почуті звуки. Птахи нервово випльовували із дзьобів фальшиву тональність фа-дієз мінор, наче з невмілої скрипки, і, креслячи в повітрі якісь кубістичні форми, ширяли над хвилями.
Пара – він і вона – стояла над скелястим урвищем і вдивлялася, вслухалася, всотувала звуки, пахощі, акварелі далеких краєвидів та їхні ближні ірреально-прекрасні зображення, немов написані олійними фарбами старих майстрів просто тут, праворуч і ліворуч. Жінка усміхалася самими очима, блукала поглядом, шукаючи щось в небі й серед побриженої рівнини моря, а чоловік намагався розгледіти в надвечірньому втомленому повітрі ледь помітний начерк небокраю, містичне, неіснуюче місце зустрічі тверді небесної і простору водного.
– Он та, теракотова… – він простягнув руку вперед, неначе спробував пригнути далекі кущі на стрімких схилах. – Це ж вона, вілла Курціо Малапарте…
– Так, так, «Презирство» Годара, пам’ятаю, – кивнула жінка.
– І «Шкура» Ліліани Кавані, – додав чоловік.
– Шкура Ліліани – то звучить неповторно, – вже сміялася жінка, а чоловік, збагнувши, що сказав, і сам розсміявся.
– Можеш назвати так свій черговий репортаж з Європи, «з райського острова Капрі», як пише ви, журналюги…
– Ну, твоє «презирство Годара» теж промовистий каламбур… – усміхнувся чоловік.
– Принаймні, в ньому є якась претензія на глибокий сенс, – трохи роздратовано підняла брову жінка. – Якби я вмліла писати, мала хист… Втім, дарую тобі нову назву й нову тему ще однієї статейки. Банально, але зрозуміло: «Слідами Жана-Люка Годара»…
– Між іншим, варто було б написати про зйомки цих двох фільмів на одній віллі, вигадати якісь псевдо-культурологічні паралелі.
– Ну от, тоді – вперед, – вона подивилася йому просто у вічі. – Може, твій глянець заплатить підвищений гонорар.
Він промовчав. Чомусь згадав свого знайомого, старенького професора Сорбонни, і розповідь того чи про його весільну подорож, чи просто про маленьку мандрівку з молодою дружиною на ці десять квадратових кілометрів романтики. «О, той острів я згадую як чудову казку, – говорив професор. – Враження неймовірні, виняткові, ейфоричні… Якийсь політ… Ми разом із дружиною ходили по Капрі… років п’ятдесят тому».
Чоловік здригнувся від раптового повіву вітру, який підкрався звідкілясь ізнизу, з ущелин прямовисних скель над морем. «Щось неправильне є в таких, як наше, відвідинах Капрі: не в часи безтурботно-радісної молодості чи неквапливої, більш-менш здорової старості, а саме зараз. Хоча всьому свій час: жити-кохати-вмирати. П’ятнадцять років подружнього життя можна, мабуть, вважати круглою датою. І мій подарунок їй, здається, сподобався…»
Жінка бездумно дивилася кудись в бік обрію, на умовну лінію оковиду, та погляд її несподівано змінився: зіниці повужчали, збіглися до розміру неприємних цяток. Чи їй набрид ритмічний подих-шум хвиль, запаморочлива височінь, чи новий повів вітру, насичений пахощами невидимих квітів і трав.
Десь ліворуч, у зелені кущів і дерев, що їм немає назв у мовах північних народів, спав старий монастир. Пара гуляла поблизу нього вранці, серед чудесної прохолоди. Вдень він і вона плавали в лазуровій воді моря і засмагали на крихітному пляжику під скелею десь поблизу Маріна Піккола.
– Це просто парфумовий острів! – говорила тоді жінка.
– Так, – мружачись, погоджувався чоловік. – Ці пахощі довкола… А лимони тут зовсім не кислі.
– Тому і лімончело чудовий!
– До речі, – лукаво прошепотів він. – Я вже мрію про вечерю…
– Ненажера.
– Я?! – чоловік удавано сердився. – Ненажера! Уявляю розкішні бенкети Августа й Тиберія тут, на острові. Їхньому улюбленому острові…
– А я уявляю оргії, що вони влаштовували на Капрі, – розсміялася вона, – із розпусницями й незайманими дівчатами, хлопчиками і чоловіками, та взагалі – бозна з ким і як…
– О, в тобі заговорив секс-майстер?
Жінка не відповіла, а гостро глянула на чоловіка, той відвів погляд, спохмурнів і почав дивитися вбік, на мокру рінь у білих плямах піни.
Але зараз, у надвечір’ї, вони знову спокійно прогулюються. Другий день в цьому раю добігає кінця. Далі – вечеря, сон, ранок, ще одна прогулянка вгору, вгору, крутими стежками, повз Сади Августа, до вілли, де, судячи з усього, й жив Михайло Коцюбинський. Ошатний огороджений дім, приватний острівець на острові. Вишукана, імпозантна, елегантна, вілла генія гордовито позирає на море зі своєї височини, ковзаючи поглядом над пініями. По обіді – відвідини знаменитого Лазурового Грота. А післязавтра (день вже викреслюємо, то в же не рай) – сорок хвилин морем до Неаполя і… щасливій казочці кінець. Але зараз – тиша, вечірній бриз, пахощі. І зосереджена на чомусь своєму жінка.
Дивна думка майнула у нього, майнула, крутнулась і поблякла – він несподівано для себе виразно усвідомив, що так і не зрозумів до кінця своєї дружини за всі ці роки. «Треба подумати, слід все обміркувати, уточнити… Вона дуже змінилася останнім часом. А може, давно вже змінилася, просто я й не побачив?», – майже вголос сказав чоловік.
– Ти щось кажеш? – дружина нарешті відволіклася від споглядання хвиль на обрії й пильно глянула на свого чоловіка.
– Нічого. Тобі почулося… – він міцно стулив губи.
– Ну… гаразд, – чи то втомлено, чи просто байдуже відповіла вона. – Ходімо звідси?
– Так, ходімо, – швидко погодився він.
 
***
Під час вечері в їхньому невеличкому, затишному готелі на кілька номерів, колишній приватній віллі, на подружжя чекав сюрприз від хазяйки закладу: шампанське й торт зі свічками – синьйора таки дізналася про не надто круглу дату їхнього весілля. Жінка навіть здогадувалася, хто міг написати мейл чи зателефонувати до готелю й попросити привітати пару. Але то був таки лише здогад.
Виглядало все дуже зворушливо. Офіціанти й навіть кухар, який особисто виніс спеціалітети до подачі, із цікавістю позирали на щасливих іноземців; десерт наприкінці вечері смакував надзвичайно, і навіть свічки на торті виявилися справжніми міні-фоєрверками, яскравими, але холодними вогнями, на що чоловік й звернув увагу дружини.
В номері, в ліжку, він, вже засинаючи, бачив, як дружина жваво пише комусь повідомлення на своїй сторінці в Скайпі, й відповідає на звернення до неї. Вона кілька разів уважно подивилася на чоловіка, але той, здається, вже спав після доброї вечері.
 
***
Капрійський ранок вирішив цього дня прийти напрочуд бадьорим і ясним. Навіть конус Везувію виразно і блакитно вищився по той бік Неаполітанської затоки: жодних хмар чи туманів між ним і островом.
Чоловік розплющив ще сонні очі. Першим він побачив обличчя дружини. Жінка спала. Виглядала напрочуд спокійною, умиротвореною, мало не щасливою. Він з подивом подумав, що не часто бачив її обличчя саме таким. Майже ніколи… Так, вона сміялася, іноді жартувала, але такий от щасливий спокій, такий настрій зрідка приходив до неї.
Він лежав тихо, дивився на неї, аж поки вона нарешті прокинулася, глянула на нього, усміхнулася, солодко потяглася, поцілувала чоловіка швидким, летючим цілунком і сказала очікувану фразу: «Я в душ». Легко встала і зникла у ванній кімнаті.
Тихо пискнув планшет жінки. Просто вчора, засинаючи, вона забула вимкнути свій айпад. Чоловік знічев’я, мало не автоматично, взяв планшета до рук. Екран засвітився. В скайповому вікні букви складали нове повідомлення, останнє серед кількох попередніх від одного й того ж адресата. Чоловік читав прості слова, але ніяк не міг збагнути їхнього змісту. Він ще раз і ще раз читав повідомлення: «Я також скучив за тобою, люба. Добре, що ти вже скоро повернешся з Італії».
Чоловік відчував, як калатає його серце: в грудях, в скронях, десь над шлунком, як жаром охоплює голову, а пересохлий язик німіє в сухому роті.
Пальці його швидко прокручували стрічку повідомлень, шукаючи початок листування. Ось. Перші слова, перші написані фрази. Це її слова, такі знайомі інтонації його жінки, але до кого вони звернені? «Мій коханий Володя…» Чоловік зрозумів, що його серце, яке билося в шаленому темпі, зараз або розірветься, або вискочить з грудей. Він спробував сказати: «Мене звати не Володя, а Сергій, і мою дружину – Ірина», але крізь посинілі губи вирвався лише ледь чутний свист.
Сергій зумів звестися і вийти на терасу. Внизу монотонно шуміла дорога-серпантин, яка прямувала до старого порту. Подалі ніжилося море, над ним височіла чиста блакить неба, а пальми незворушно стояли в чарівному сяйві острівного безвітряного ранку.
Він підійшов до краю тераси, глянув на безлад великих вохристих і сірих каменів над дорогою. Озирнувся: жінка й досі не вийшла з ванної. Чоловік ще раз уважно подивився на каміння, і йому здалося, що в цей момент він досяг розуміння всього. Абсолютно всього на світі.
Він скинув халат; той тяжко впав на вишукану плитку тераси. Сергій подумав: «Чому ж саме сьогодні?».
Жінка за шумом теплих струменів душу нічого не почула.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал