Наталія МОЧЕРНЮК
Марію Микицей найчастіше згадують у контексті так званого «станіславського феномену», зараховуючи до покоління «дев’ятдесятників». Вона авторка трьох поетичних збірок („Саламандра” (2001), „У затінку шафранів” (2006), «Інфра» (2014)), роману «Трофей на довгу пам’ять» (2013) та дитячої книжки «Будинок, який умів розмовляти» (2012). За освітою Марія – фізик-ядерник, за професією – журналіст. Невипадково писання верлібрів Марія порівняла одного разу із розв’язуванням рівнянь. Літературна творчість «технарів» привертає увагу оригінальністю асоціацій, «стриманістю» словесних партитур, умінням вчасно ставити крапку, що відрізняє їхню художню практику від творчої манери письменників філологічного «походження». Перечитаймо вірші поетки ще раз.
У поетичному світі першої збірки Марії Микицей «Саламандра» розгортається витончене плетиво вражень із дійсності та мерехтливих снів, відчуттів і переживань жінки, внутрішня граційність і шарм якої відразу полонять. Її світ позначений відтінками тривоги і непевності, чекань і смутків, її досвід – це миті пережитого щастя і тривалі провалля гризот, передчуттів, зажури. У суєті щоденного божевілля, через прожиті весни-літа-осені-зими, через любов, що ще тут і вже у часі Perfect, і самотність, що запрограмована на майбутнє, а вже тут, лірична героїня боїться загубити щось прекрасне в собі, вона шукає себе.
Власне, осмислення самої себе – вектор творчої інтенції авторки «Саламандри». Стихія жіночих емоцій – несподіваних, спонтанних, мінливих – проривається у верлібрах. Вірші «видають» темпераментність поетки, навіть коли вона намагається «сповідатись» стримано. Її лірична героїня сама вже чимало пізнала, вона свідома своєї внутрішньої сили, мудрості, волі. Невипадково за «маніфест», що загострює проблематику автентичності, у збірці править такий вірш:
Веселою і дикою аборигеночкою
Обмінювати пісок інтуїтивного хаосу
На впорядковані контури
Брязкалець і дзеркал
І називати це освітою
Шукати місце з якого
Найбезпечніше спостерігати
За власним відображенням у воді
І називати це любов’ю
Товкти у зоряній ступці
Весни-літа-осені-зими
І називати це життям
Верлібри Марії Микицей наділені динамічністю, її тексти сповнені руху. Відчуття руху береться з частого вживання дієслів, причому переважно у формах теперішнього часу. Лірична героїня «Саламандри» постійно змінює місця перебування: мандри, втеча, відходи, повернення, зміни, а якщо не зміни, то очікування змін. На противагу вічному рухові є бажання спокою й усамітнення: неодноразово у книжці виникає образ берега, який вже близько, образ вежі, що часом надходить у сновиддях чи мріях: «Пожити химерницею бодай століття /в тій красивій вежі на околиці».
Життєвий простір Марії Микицей – це місто. Її героїня хоче «зануритися в місто/ розтектися по його вулицях/ краплями найчистішої роси», вона дорікає йому: «чіпке павутиння/ твоїх кав’ярень і забігайлівок/ не одного зробили рабом». Її перевага – «мріяти про дощ і місто вже мокрих дахів і вулиць/ яке в довгому рукаві дерев/ ховає для тебе/ останню суху цигарку». Деякі вірші прочитуються як освідчення місту у відданості й любові. Місто увиразнює переживання ситуації загубленої істоти. Буває, з асфальту вулиць, з кав’ярень її тягне в ліс. Потяг втекти в ліси, до дикої природи означає приховане бажання віддатися пристрастям, зануритися в глибини несвідомого. У несподіваних обсерваціях і самоспостереженнях вона пізнає й душу природи. Невипадково явища природи, ландшафти часто персоніфіковані. Природа наділена у неї якоюсь очищувальною силою, терапевтичною вартістю, окрім того, що є маркером пережитого, ниткою до бентежних спогадів. Вишукано і делікатно прикрашають цей жіночий світ дерева і квіти.
І на тлі цих декорацій ледь помітні силуети стосунків чоловіка й жінки. Поетка остерігається надуживання слова «любов»: це почуття невловиме, хистке, невимовне. Її віршам не властивий гіпертонус пристрастей, екзальтація, немає збудженого піднесення і патетики в інтонаціях. Погамованість емоційної стихії надає її верлібрам філософічності. В її життєвому просторі помітні сліди руйнації (понівечені крила, зламані долі), що позначилися у душі втомою і печаллю. Верлібри Марії Микицей елегійно передають пошук полегкості, бажання звільнитися від болісного досвіду через вираження в поетичному слові. Здається, що ще відлунюють образи, але вже зайві докори, немає ілюзій, але є ностальгія, після бенкету чуттєвості – на порозі ratio, після любові – самотність:
пора згортати віяло бажань
й тремтіння пальців
силкуєшся замаскувати
непевним поворотом голови
на голос неіснуючий
віднині
ламкі льоди ночей
ти будеш переходити сама
і човен сну
своїм непевним маревом
засвідчить лиш
можливу близькість берега
і тільки…
Збірка «У затінку шафранів» вийшла через п’ять років після появи першої книжки. П’ять років – це ціла епоха в житті жінки, і ця «епохальність» відбилася в новій книжечці. Химерниця, що мріяла пожити бодай століття у вежі на околиці, стає «жінкою, котра хапається за осінь як за рятівну соломинку». Якщо в «Саламандрі» лірична героїня відшукала найвищу недоцільність самої себе, то «У затінку шафранів» вона вже «у пошуках останньої і найсолодшої ягоди». Проблематика автентичності у творчості Марії Микицей розширилась: у її художній світ увійшов і час, який приніс з собою загострення інстинкту самореалізації і фатальність.
У цій збірці теж три частини: «Досконалість ландшафту», «Подвійна кава», «Всупереч ratio». «Подвійна кава», що складається із здвоєних віршів, має збадьорити читацькі організми «вибухами» і «казками», екскурсіями в античну міфологію, які все ж відіграють інтроспективну роль, тонізувати Карпатами та ожинами. Це інтерлюдія між досконалістю й ірраціональністю, це й варіації на тему досконалості ландшафту всупереч ratio.
З поверхні верлібрів, уміщених у цій збірці, виловлюються окремі слова, словосполучення, що несуть якусь фатальність: «все скінчиться раптово і назавжди», «востаннє в житті», «занадто пізно», «неможливість знову». Через ланцюги асоціацій у потоках свідомості поетки струмує пронизливе відчуття проминання: щось прекрасне відходить або може відійти, щось важливе губиться, зникає безвісти, «голоси даленіють/ їхні луни відлітають за вітром». Посилюють настрої втрати, страху не встигнути щось важливе сказати, зробити, прожити. Ми споглядаємо кусочок дійсності і вічності, зафіксований у її віршах між прислівниками «ще» і «вже». Якщо саламандра горить, та не згорає, стійко зносить злигодні цього суєтного світу, то лірична героїня збірки «У затінку шафранів» нагадує героїнь Мілана Кундери, що гостро відчувають час «порогу», екстремальність життєвого хронотопу. Вона помічає зміни в собі, розуміє, що треба покірно зустріти свою нову пору – «коли молодість осяйною кулею котиться за горизонт». Вона ще так багато хоче взяти від життя на цьому його відрізку, хоча й «все частіше/ думаєш про смерть/ не як про онтологічну категорію/ а як/ про цілком конкретну перспективу…». Здається, вона стала багатослівнішою, стала відвертішою.
У другій збірці підтекстом передано гостріше відчуження від природи, хоча поетка уміло малює верлібри-пейзажі. Справжні поети впізнаються за даром оригінального баченням звичних речей, явищ, ситуацій. Здавалось би, скільки дифірамбів рідним Карпатам проспівали наші поети. Марія Микицей, «полонянка великого лісу», змогла сказати про них з такою теплотою, відчути яку можна майже фізично:
лежите
з півночі на південь
оманливо
приборкані
та лагідні
гріючи спини
в густій вовні
хмар
з яким задоволенням
погладила б ваші
вигнуті
і волохаті
хребти
Вона сама прагне природності, свободи і творчості. Тому, мабуть, їй так добре підійшла форма верлібру. У другій збірці авторці вдаються не лише персоніфіковані етюди природи, метафоричні замальовки міста, а й фотографії, у кадрі яких фіксується мить, унікальний момент у русі («Чалапають собі вулицею…»). Марія Микицей схильна до відкритості тексту, любить недомовленості, інтригуюче обриває верлібри на цікавому.
Третя поетична збірка «Інфра» вийшла наприкінці 2014 року у тому ж видавництві «Лілея-НВ». Тож від попередньої її відділяє вісім років, що складає чергову епоху в житті поетки. Задумана і творилася ця книжка давно, задовго до війни, і прочитується вона, як щоденник з минулого мирного і щасливого життя – ще один авторський варіант нестерпної легкості буття. «Попри вже звичну герметичність та ірраціональність, у яких відчувається дивне поєднання інтуїтивного і логічного, нова поетична система образів значно розширює діапазон сприйняття, створює напрочуд стійку рівновагу між розумінням цього світу та любов’ю до нього», – зазначено в анотації до збірки.
Структурує цю книжку поетка свідомо за лекалами попередньої збірки: так, є три частини «Без назви», «З нею (З назвою)» і знову ж «Подвійна кава-2», у яку увійшли здвоєні вірші. Ідейна магістраль «Інфри» – це знову ж таки самоідентифікація. Для поетки існує якась межа між «до» і «після», колишнім життям і сучасним, «мною/тією що колись була можливо мною». Вона фіксує часом пережите, не впадаючи в залежність від слів і поетичних «красивостей», подекуди абсолютно автологічна: просто хоче зафіксувати якийсь моментальний образ, часом – проміжні висновки з життя («Рецидиви колишнього життя», «Сон»).
Окремі поетичні «рівняння» Марії Микицей нагадують Віславу Шимборську, яка вміла через несподівану деталь чи ракурс по-філософськи узагальнити важливі речі. До речі, у збірці є вірш з епіграфом, запозиченим із Віслави Шимборської. Власне, польську поетесу й Томаса Стернза Еліота Марія вважає за «учителів» у поезії. Вона ненав’язливо і несподівано вводить парадокс у верлібри, чим не раз викликає нашу усмішку («Заради його», «Майже весна»). І разом з тим, попри поетичну буденність у її світі на важливих «ролях» завжди залишається Космос з його галактиками, планетами, кометами, сузір’ями тощо.
Поетка і далі не любить напруги й драматизму, а між тим темпераментна, не раз сміливо еротична. В її верлібрах не бракує ніжності, бажання й пристрастей. Марія Микицей вдається до іронії, (особливо у «рівняннях» з чоловіками), не боїться й самоіронії. У цій збірці багато ти – як у розмові із собою, так і у звертанні до Нього, чоловіка:
вересневій любові
не дуже
комфортно у грудні
всі чаї – захолодні
светри – затонкі
ночі – задовгі
тільки й залишається
цілувати твої ідеальні губі
падати
в обійми
затримуючи
на вічність подих
не дивитись в небо
там
пролітають комети
звичні сузір’я
змінюють обриси й назви
малоймовірно
що цій любові
вдасться до весни
не померти
малоймовірно
що ми з тобою
доживемо до неї
То хто ж вона, лірична героїня «Інфри»? Вона – «найулюбленіша квітка у безмежному квітнику літа»; «та, котра хоче/ неодмінно випірнути/ з шаленого виру спокус і легко допливти до берега». Вона «завжди любила розумних чоловіків»; «непослідовна і нестерпна/ неповторна і неможлива/ фантастична і жахлива/ твоє найприватніше у світі спасіння». Без перебільшення, вона чуттєва і мудра Жінка, до якої варто прислухатися. Впевнена, що життя підкине Марії Микицей чимало матеріалу для поетичного розв’язування, і вона ще неодноразово вийде до читача з новою поезією.
м. Коломия
№18 (180) 16 вересня 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал