Так починалася нова епоха…

 

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

25.

…і це була номенклатура, котра неочікувано перетворилася з слухняних холуїв імперії в повносправних наглядачів, а найпронирливіші, найметкіші з-поміж них трохи згодом почали навдивовиж швидко прибирати до липких рук дотепер нібито народні статки, котрі насправді, зрозуміло, народові ніколи не належали; навряд чи хтось із нас тоді над цим задумувався, бо прийдешнє уявлялося нам, певна річ, безхмарно-сонячним і досконалим, в якому всі люди почуватимуться неодмінно щасливими і від того навіть трохи блаженними; отож, у ту серпневу суботу, коли в будинку парламенту проголошували незалежність, на площі перед будівлею під куполом нас зібралося, мабуть, не менше як півсотні тисяч – такий собі гігантський галасливий і строкатий натовп з синьо-жовтими прапорами; ми гуртом, намагаючись перекричати один одного, співали про червону калину і про воріженьків, котрі згинуть, як роса на сонці, і відчували справді досі незвичний, дивний стан якогось хмільного, неймовірного піднесення, якогось колективного очманіння, фантастичне відчуття масової, нестримної вседозволеності – можливо, вперше за багато десятиліть ми відчули величезну гуртову силу, здатну протистояти хоч і значно ослабленій, але ще брутальній і нищівній силі влади; ми в натовпі відкрили для себе, що, виявляється, можна виходити за межі дотепер дозволеного – якщо гуртом, якщо нас багато, і при цьому влада, її люті сторожові пси, на диво безсилі перед нами і направду беззубі; справді, ніхто не зважав на міліціянтів, котрі смирно стояли, приперті натовпом до камінних стін будинку парламенту, ніхто не ховав обличчя перед особами з каламутними очима, які бігали з телекамерами в натовпі під виглядом журналістів, а навпаки, сміливіші з наших навипередки намагалися щось голосно прокричати в роззявлену скляну пащеку; можливо, на провінційній околиці конаючої території концтаборів і кагебе це був перший масовий рецидив громадянської непокори, який згодом породив суспільний феномен, зашифрований  у мітинговому слогані «разом нас багато, нас не подолати», а ще за десять років по тому спричинив криваві вуличні протистояння з озброєними опричниками тодішнього режиму і став призвідцею багатолітньої війни; чому згодом зникає ось це відчуття, це бажання великої гуртової правди? куди зникає світла і добра сила, здатна перемогти зло? натомість довкола і в наших головах починають нестримно плодитися вороги – переважно з числа тих, хто ще вчора, тримаючи прапор, стояв поруч на мітингу; натомість ніби чорні зміюки, розповзаються плітки, сварки, шириться злість, ненависть, підозри; зрештою, така собі всезагальна трепетна ейфорія, якесь хвилююче і торжествуюче піднесення тривало кілька днів по тому – ми тріумфували на мітингах і при цьому, безпечні, наївно чекали якихось змін – начебто хтось їх мусив би зробити для нас; певно, найбільші надії ми покладали на щойно звільнених з ув’язнення політичних дисидентів; ми слухали їхні виступи на мітингах і беззастережно вірили кожному їхньому слову – так ніби то не смертні з тяжко понівеченими долями і нерідко зламаними хребтами прийшли до нас, покинувши затхлі тюремні бараки, а бездоганні боги спустилися на грішну землю, аби навчити нас жити по справедливості й віддано служити вітчизні; боги говорили багато і здебільшого плутано, причому кожен із них казав свою правду і радив, як діяти; єдине, в чому сходилися колишні політв’язні – це в необхідності скористатися унікальним історичним шансом, аби позбутися імперських кайданів; ми голосними вигуками і оплесками підтримували будь-які почуті від них на мітингах слова і заклики, зрештою, як і патріотичні інвективи новопосталих трибунів з числа ліберальствуючої інтелігенції, вишколеної колонізатором; тим часом високими кабінетами на печерських пагорбах, як згодом з’ясувалося, поширювалась паніка; перелякані господарі цих кабінетів, не тямлячи, що насправді відбувається, безпорадно чекали будь-яких, навіть найгірших, сценаріїв; тоді казали, що кабінетний лис  – той, на кого випадок поклав господній перст, – у ті дні страшенно боявся зважитися на кроки, до яких його в спину штовхала немилосердна історія; він, бідолашний, мав тоді, як казали, вкрай розгублений, стривожений вигляд, з ранку до пізньої ночі не виходив зі свого кабінету, провадячи безкінечні, по кілька годин на день, телефонні консультації з новим, суворим і нещадним господарем урізаної імперії; про що вони говорили, ніхто не знав, принаймні, про це не пліткували ласі потеревенити нишпорки-журналісти, хоча, зрозуміло, що ці розмови ретельно прослуховувалися спецслужбами, непідвладними кабінетному лису; вечорами до його кабінету сходились наближені, і там допізна тривали таємні наради, які, кажуть, нерідко переходили у суперечки а то й голосні сварки; це тепер, з висоти десятиліть, нам нібито все зрозуміло – хоча ми й досі навряд чи знаємо всю правду про ті неспокійні дні – тоді ж, коли стрімко ламався час, з кількох слизьких доріг необхідно було, вислуховуючи нашіптувачів і ризикуючи потрапити в немилість до тих, хто сльозам не вірить, а безжально стинає голови за непослух, обрати якусь одну і не помилитися, бо ціна помилки могла коштувати не лише крісла, а й живота, при цьому час на прийняття рішень іноді стискався до кількох годин, а перспективу затуляв густий туман; відтак тодішні події в нашій провінційній колонії, котра враз стала незалежною державою, певно, зовні комусь видавались хаотичними і справді нагадували траєкторію молі; так починалася нова епоха…