Так кричить біда…

 
Тетяна ПИШНЮК
 
Держално заступа, вичовгане роками і руками, жовтаво  вилискувало з одного боку, а з іншого зубасто, аж хижо, посміхалося численними зарубками. Федір тримав того заступа на відстані, вдивлявся на нього, мов на винуватця свого смутку, й раз по раз шепотів:
– Сотий… Чи ж міг здумати таке… То ж я мав ним бути…
Сльози розтікалися посіченим зморшками обличчям старого. Він перебирав зарубки загрубілими покрученими пальцями, наче грав на них журливу мелодію, чутну лише йому одному.
Серпневий ранок притих на порозі теплим сонячним зайчиком, що відбився від віконної шибки й примостився на своєму звичному місці поруч чоловіка, наче ненав’язлива підтримка. Зазвичай під його теплом вкладався Маруда, Федорів кіт, такий же неквапний і старий, як і сам чоловік. Але сьогодні той кудись щез, полишив хазяїна наодинці зі своїм заступом.
Не зважає на сльози Федір, бо тепер може дозволити собі не соромитися такої слабкості. Колись, ще як була жива його Ніна, не випускав їх назовні, а тлумив якимсь дивом усередині, як би вони не випікали душу й не виколювали очі, а наче щось висьорбувало їх ще до того як мали хлинути. Він гордився такою спромогою, бо вважав себе справжнім чоловіком, а не якоюсь там бабою, що сліз має більше, ніж розуму.
Пошерхлим пальцем гладить найглибшу зарубку на держалні. Вона найпам’ятніша. Після неї були ще й ще. Але ця як шрам на серці.
Федір тримав дружину за холонучу руку й уперше його сльози хлинули гарячим потоком, наче хотіли змити несподіване горе.
Тоді на його заступі з’явилася найглибша зарубка. Декотрі казали, що не годиться копати для дружини яму, знайдуться інші. Він не чув нікого, взяв свого заступа, яким за своє життя вирив сімдесят вісім ям для родичів і односельців та й пішов копати наступну, для своєї Ніни. Пообіцяв, що сота яма буде для нього. Навіть місце зазначив, щоб і на тім світі поруч лежати – ану, що потрібно буде, то, щоб далеко не ходити.
Федір тримає заступ, як ціле життя у руці. Він за цими зарубками може розповісти історію села, людей, які жили в ньому і пішли одним і тим же шляхом: отак, як вийти з його подвір’я та повернути праворуч, пройти понад вигоном, минути груд (той, що нижчий у селі) і ще один поворот, що веде на старе село, то якраз прийдеш туди, де закінчується шлях усіх його сельчан. Там уже чотири роки спочиває Ніна.
Сьогодні він має викопати соту яму для Вітька, сусідського бешкетуна й мудрика, якому в короткому житті ніц не було байдуже: що Ленін у райцентрі на потрісканому цементовому постаменті роками м’яв у руці облізлого кашкета і ще знаходилися пришилепи, які носили іродові квіти; що споконвічні сусіди й вороги зайшли на нашу землю, нахабно, як до себе на кухню – сіють смерть і брехню.
Федір каркнув, як той ворон, що сідає на причілку хати й, вдивляючись у далину, час від часу озивається скрипучим «кар» – озвучує думки, або перевіряє, чи ще живий.
– Діти твої, Вітьок, ненарожденні… – Витер очі.
Щоразу по приїзді з Києва Вітя приносив діду Хведі (так називав з дитинства) фото зроблені з одного й того місця. Останній знімок: на тлі згорілого Будинку профспілок він стоїть у синьому пуховику з малим волохатим песиком на руках; навколо люди, намети, дими і прапори; і такий там неймовірний дух, що аж світлина пальці гріє.
У Федора з Ніною не було своїх дітей. Кажуть, Бог не дав. Ніхто не знає, чому одним він дає цілий виводок, а інших обділяє цією радістю. Але вони сприйняли це як належне. Сусідська  дітлашня не минала їхню хату.
У Зосі, сусідки через дорогу,  було шестеро доньок. Так старалися з Петром на сина. Але на шостій зупинилися. Та коли пішли внуки – то вже й дванадцятого найменша народила. Тепер Зоська хоче бодай одну внучку, а воно, бачиш уже футбольна команда підібралася, а дівчинки жодної.
Вітьок – п’ятий з цієї команди. Він їм був як рідний.

***

Федір знову змахнув сльозу. При самому верху держална сокирою зробив останню зарубку. Закинув заступа на плече і, наче сновида, почовгав на кладовище.
Під старою яблунею, де збиралися хоронитися Петро із Зосею, Федір застромив заступ у землю.  Неподалік того місця – могила його Ніни. Там і сам планує знайти земний прихисток.
По інший бік поховані троє Степаруків, частина родини його рідного дядька Івана.  Вірніше – двоє похоронені, а третього, Івана, лише фото на пам’ятнику, бо ніхто не знає, де лежать його кості. Єдину світлину, що лишилася від чоловіка, переховала на свій страх і ризик уже давно покійна Ганька. Кажуть, так любила його, що до самої смерті фото зберігала.
Коли совіти довідалися, що Іван, колишній бригадир колгоспу, пішов служити в УПА, знищили все, що пов’язане з чоловіком: насамперед, вилучили в родини й в усіх колгоспників знімки з ним. А їх по селі було чимало. З таким красивим і поважним чоловіком кожен хотів сфотографуватися. Під погрозою смерті люди занесли світлини в сільраду, а Ганька одну приховала. На ній, серед веселої ланки, він був мов живий: з-під картуза вибивався гривастий чуб, зашворена аж під бороду гімнастерка з металевими ґудзиками робила його суворим, але дивовижна усмішка пом’якшувала його образ, а проникливий погляд пронизував наскрізь.
З пам’ятника, наче живі, всміхалися троє його родичів: дядько Іван, тітка Настя і сестра Антоніна, а трохи збоку з гранітної плити, як завжди, довірливо й відкрито, дивився найкращий друг Володя, Улин чоловік. Ох і переспівали ж вони пісень. Та більше не заспівають.
– Занедужав я в дорозі, та й набрався я біди… – Стиха протягнув сумно Федір, пригадуючи їхню любиму арію Карася. – Спочивай, друже… Та й мене піджидай. Уже не довго…
Оглянув місцину, розміряв, розмітив, щоб на трьох хватило місця. Петро просив, щоб і вони із Зосею поруч біля внука вмістилися.
– Останню яму викопаю для тебе, Вітьок… Хату земляну… Скоро й сам прибуду на вічне поселення. То будемо по-сусідськи на посиденьки збиратися, про політику гомоніти. Може, розкажеш про той останній бій, бо дружбан твій Славко мовчить і тільки стогне… Жодного слова… Це ж що треба було побачити, щоб так заціпило? Орли-соколята… Скільком сьогодні копачі риють ями? Щоб тих нелюдів самих повкладало навіки-вічні в сиру землю, як таких паростків життя позбавили. Скільки тої землі треба, щоб заспокоїтися? Ось, пару метрів… А для кремлівського карлика й того менше… Та хіба він про те думає? Планує вічно жити… Аякже… Жоден ірод не затримався. І цій почварі скоро викопають ямку, щоб загребти потворне тільце, і аби було куди прийти й плюнути.
Чоловік звично заглиблювався у землю, наче вростав, укорінювався. Тяжко копається остання яма: дихання часте; серце, наче листок трепети на вітрі; руки знемагають, викидаючи сиру піщану землю наверх. Здається, що копає не для одного Вітька, а для всіх хлопців, яких привезено сьогодні з-під Іловайська в домовинах до рідних домівок під плач усієї України, під стогін батьків, під безсиле завивання матерів, під літнє спекотне дихання серпня.

***

Вже ніхто й не пам’ятає, скільки років у дальньому куті подвір’я, під двома розкосими березами, стоїть стара койка з іржавими залізними пружинами. Щоліта на ній лежать якісь лахи: поношені куртки, стара ковдра, притоптана подушка і дуже часто чиясь книжка із закладинкою з якої-небудь бадилинки чи квітки на потрібній сторінці. Там, зазвичай, хтось із домочадців спочиває у затінку з книжкою. У цій сім’ї читають усі. За назвою, або й просто за обкладинкою, можна визначити – хто сьогодні залишив свою книжку й побіг у негайних справах. Іноді робота затягнеться до пізнього вечора і натомлене сімейство йде до сну, а книжка до ранку лежить сама під зорями.
На світанку мама Рая, виганяючи корову на пасовисько, підбере її, як завжди загляне на сторінку із літньою закладинкою, посміхнеться, упізнавши сюжет. Бо найбільше читає саме вона.
Цієї ночі густо впали роси і книжка зволожилася. Рая торкнулася вологої палітурки й прочитала вголос.
– «Варава» Пер Лагерквіст… Це ж хто в нас таке читає?
Мабуть, Богданка, бо Оля, як тільки вільна хвилинка, вишиває.
Пригадала, коли вперше береш до рук книжку, треба відкрити навмання і прочитати. Таке своєрідне гадання – що прочитаєш, те й буде. Розгорнула.
– Ми, карлики, не народжуємо дітей, ми безплідні за своєю природою. Не наша справа народжувати рід, і ми цього не хочемо. Нам нема потреби дбати про нащадків, бо люди самі народжують карликів, отже, це не наш клопіт. Наш рід продовжують тільки вони, інакше ми не з’являємося на світ. У нашій безплідності є глибокий сенс. Ми належимо до людського роду й водночас не належимо до нього. Ми в цьому світі гості. Старі, зморшкуваті гості, гості впродовж тисячоліть, довічні гості…
Відірвалась від читання і дивилися перед себе зовсім спантеличено. – Оце погадала!
Цей глибокий сенс безплідності карликів уже відомий навіть їм, сільським людям, які відправили на війну своїх синів і чоловіків. Тільки безплідні карлики могли придумати безглузду гібридну війну. Хто безсилий створювати – той руйнує. Кожен прагне якогось процесу. А безумці обов’язково  намагаються ним і керувати.
Ще ранок не всіх підняв на ноги, хоча вже вигулькнуло сонце з-за старої черешні й виціловує перші розквітлі айстри в квітнику. Рая спостерігає, як швидко щезають на них росянисті краплі. Просто на очах! Не лишається й сліду.
Якийсь несамовитий, одчайдушний жіночий крик донісся несподівано серед ранкової тиші. Книжка випала, наче сполохане кошеня вистрибнуло з рук.
Кричала Зоська.
Такий відчай не спричиняє страх.
Так кричить біда.
Вибігла з веранди Оля і щось намагалась пояснити, але звуки не складалися в слова і дівчина лише плакала і махала телефоном. Раптом замовкла і прислухалась до Зосьчиного крику. Показала рукою в той бік.
– Вітька везуть… – нарешті вимовила.
– Куди везуть?
– Додому… Убили…Славко везе…
У Раї серце чи то зупинилося, чи вискочило та й побігло, полишило жінку не питаючи. Стало так, наче хто вирізав її середину.
Бігла до сусідів і на ходу ковтала сльози. Не знаходила жодного слова, яким би можна було притлумити біль втрати найріднішої людини. І шукати намарне. Але якось же треба обізватися до Зосі. Що сказати жінці, яка щойно втратила внука?
Зося із Петром сиділи на порозі. Чоловік дивився в одну точку незмигно, лише гойдався взад-уперед, мов розгойданий вітром. А жінка, розірвавши на грудях плаття аж до середини, кричала. Той крик шматував болем село.
Рая міцно обняла тітку й притулилася до її мокрого лиця. Їхні сльози змішалися в один біль.
Село вже забуло,  що значить – хоронити воїнів.
Село не хоче до цього звикати знову, бо кожен боїться за свого сина, брата, чоловіка.
Село принишкло, злякалося смерті, яка так підступно вповзла зі сходу.
Кожен зачаївся у своїм дворі, у хаті, наче відгородився від тієї смерті й боїться зробити хоч порух, аби не привернути до себе її страшної уваги.
Якось треба підняти, наче прицвяшкованих до порога, убитих горем стареньких. Рая підбирала фрази, але всі вони їй здавалися недолугими. І вона ще довго сиділа біля них німуючи, тулила до себе стару Зоську і хустиною витирала сльози – то їй, то собі.
– Встаємо! – раптом скомандувала й піднялася. – Досі привезли дитину, а нас немає. Недобре то… Наче ми сховались від біди й перечікуємо тут на порозі. Там ваша донька і їй не легше, ніж вам… Треба її підтримати.
Двоє старих одночасно піднялися й мовчки направилися на вулицю.
– Чекайте-но… – показала на розірване Зосьчине плаття Рая.
Побігла в хату й за кілька хвилин винесла чорну одіж: спідницю, кофту й хустку. Помагала старій перевдягатися тут же у дворі. Та слухняно й беззвучно повільними рухами натягала на себе вдяганку, наче пірнала у вічну печаль, яка для неї вже не закінчиться ніколи.
Петро дивився на Зосю й сльози пропікали зістарені аж почорнілі щоки.
– Як шкода , Зосю, що наше життя закінчується похороном внука, а не його весіллям, – озвався хрипло чоловік.
Зося мовчала. Вона, мабуть, викричала весь голос. Уже й не плакала, лише зіпання час від часу виривалось із середини, як дикий звір і роздирало двір страшним згуком.
Вулиця завмерла. Люди виглядали з-за парканів, але ніхто не виходив з подвір’я, поки що не були готові зустрітися зі страшною бідою цих людей, які, мов дві сомнамбули, йшли зустрічати труну зі своїм онуком.
У полудень в’їхало дві військові машини. Тихо зупинилися навпроти воріт і якусь мить ніхто з них не виходив. Отой перший крок до батьків їхнього побратима, якого привезли з бою в труні, був дуже тяжким.
Зрештою, ще не старий, але виснажений війною і втратами комвзводу вийшов з машини першим і запитав, озирнувшись назад:
– Славку, може ти?..
Славко зістрибнув зі східці, ступив непевно кілька кроків до подвір’я і зупинився.
– Не можу… – спрагло плямкнув губами. – Ми тут, на цьому місці ще недавно обоє обнімали тьотю Лесю і обіцяли вернутись живими… Краще ви, командире…
Із хати вийшли люди.
У дворі став надривний плач.
Уселенська туга оповила село.
Батьки, підтримуючи одне одного, зустрічали сина першими.
Прощалися зі своїм героєм навколішки усім селом. Устеляли дорогу квітами, відплакували, обіцяли перемогти несподіваного ворога, який одібрав життя у тисяч молодих українців. Майоріли прапори, духовий оркестр захлинався болем. А мати припадала до труни, тулилася до холодного лоба сина, вже зовсім знеможена не відпускала, не давала бійцям закрити віко домовини.
Яблука падали зі старої яблуні на свіжу землю, вириту з могили копачем Федором. Батько підняв одне і поклав у домовину.
– Яблука достигли, сину… Ти їх так любив…
Обняв дружину, притис до себе міцно й плечі його затрусилися в  нестримному риданні.
– Відпусти сина, Лесю… Йому пора.
Уляна спиралась на сапку й полола квітник. Як злодюжка поглядала на дорогу, чи не йде донька. Бо та строго-на-строго заборонила їй виходити на город. Але ж звички до безконечного поління так швидко не позбудешся. А Рая не розуміє того – вичитує матір за непослух. Ну, не може вона просто сидіти на лавці й дивитись, як сусідка Маруся, зігнута навпіл у попереку, ловко виполює свої грядки. У неї руки сверблять, у душу зашпори заходять, згадуючи, як ще донедавна легко справлялася з усією своєю роботою.  Вона то розуміє, що роки ще нікого не пожаліли. Але ніяк не може втямити, де вони взялись. Здається, ось-ось, виглядала після школи своїх дівчат, бігала в ланку, на хміль, на ферму. Ті безконечні роботи закрутили на собі її молоді роки, як магнітофонні бобіни старі пісні. Уже все лишилось у минулому – і чорна смоляна бабета (заздрість сусідок), і легка хода, і чистий, як струмок навесні, голос, і її Володя… Чекає на неї десь у тих вимірах, куди не поспішає земна людина, бо там хоч і добре (так запевняють), але ніхто добровільно не хоче покидати цей світ з безконечними роботами й печалями.
Розмірковує і пильнує, щоб вчасно помітити доньку й встигнути виклигати з квітника, аби не отримати на горіхи. Сама знає, що після її полінь здоров’я не покращується. І Рая тоді має ще додаткові проблеми – купити ліки й бігати тричі на день робити уколи, або ставити крапельниці.
– Улько! – почула з дороги голос Зоськи.
– Чую! – аж стрепенулась від несподіванки.
– Федька тебе кличе… Тільки треба швидко…
– Невже? – застигла із сапкою в руці.
– Думаю так… – мовила сумно.
– Ось і все… – здригнувся Улянин голос.
– Швидше, Улько… Можеш не встигнуть… Він дуже просив…
Уляна вибралась із квітника, поміняла сапку на ковіньку й швидко, як могла, почимчикувала до брата.
Десятиліттями ходили одні до одних на гостини. По молодості влаштовували собі балі на всі родинні свята. Дружно жили, весело. Намагались веселитися навіть тоді, коли не дуже хотілось – не допускали нудьгу до родини. У Феді з Ніною своїх дітей не було, то їхні дівчата були для них як рідні. А ще Вітько – Зосьчин онук. Як вони його любили… Вже й два роки пройшло як похоронили Вітька… Сім років як немає її Володі й Ніни… Якось в один рік покинули вони цю грішну землю. А тепер і Федір зібрався.
Дорога розпливалась перед очима Уляни. Всі жалі прийшли до неї у цю мить – вона йшла прощатися зі своїм двоюрідним братом. Одна лишається зі свого покоління їхнього роду. Отак воно в житті влаштовано – покоління відходить і заступає на його місце інше і вишиковується у чергу в інші світи. Буває й так, що хтось, як Вітьок, випереджує на два покоління. Але так – не дай Бог! Бо хіба то життя як у Зоськи з Петром? Ходять чи не щодня на могилку до внука. У них лишилась одна дорога – на кладовище.
Півхати заховалося за старою липою, яка щороку, незважаючи на свій поважний вік, цвіла й розливала свої пахощі на все село. Колись Ніна насушить того цвіту, що вистачало його на всіх охочих. Не в одній хаті пили Нінині чаї взимку з Федоровим медом.
Федір лежав на ліжку із закритими очима. Здавалося, що більше ніколи його очі не глянуть на Уляну, ні на світ божий. Той спокій, що оповив його обличчя, був вічний. Не встигла попрощатися – майнуло в голові й защеміло так болісно всередині, що той біль озвався зойком.
Не відкриваючи очей чоловік прошепотів:
– Улясю, дай руку…
Вона присіла на кріселку біля ліжка, взяла його за руку.
– Федю… – голос ледь вибрався назовні зсередини жінки. – Зібрався? Чи, може, передумаєш?
– Негоже підводити дружину… Вже пообіцяв… Не по-чолові­чому… – ледь вимовляв слова, намагався ще й посміхатись.
– Коли ж це ти їй наобіцяти встиг?
– Сьогодні вночі… Ніна спитала, чи готовий… Я так зрадів… Бо вже давно готовий… Вона все зволікала… Нарешті прийшла…
– Може, швидку?
– Улю… Я радий, що ти встигала… – легенько потиснув її руку. – Почуй мене… Заповіт на шафі у синій папці… Рая розбереться… Місце біля Ніни є… Все для похорону у скрині… Мені одягніть синю сорочку, ту, що любила Ніна… Яму викопає Руслан, я з ним домовився… Мого заступа поховайте разом зі мною… Ми з ним уже все на цій землі зробили… Прощай, Улясю… Ми гарно жили… Чесно…
Федір закрив очі й злегка кивнув головою. Стихло дихання. Все стихло. Лише годинник відраховував уже не його хвилини.
Уляна дивилась на брата, який лежав тихо на ліжку і наче підглядав через вузенькі щілинки очей, які не встиг заплющити зовсім, чи зумисне лишив, щоб видивитись усе до решти, доки не закриють віко домовини. Поклала руку на ще не схололі очі, потримала трохи.
– Прощай, братику… Хай буде легким твій шлях до вічності…
Окинула зірко кімнату. Нічого не рухнуло, не змінилось. Із чорно-білих портретів в однакових рамках, напнуті рушником у мальви, ще молоді Федір з Ніною застиглими поглядами дивляться на тіло, з якого щойно вийшла душа.
– Душа… – прошепотіла Уляна й швиденько, як зуміла, кинулась закривати дзеркало, що з кутка своїм відблиском проклало сонячну доріжку через кімнату, яка наче вказує праведний шлях…
Село хоронило Федора. Теплий липневий вітер зовсім притих на кладовищі й сонце стало припікати ще сильніше. Люди ховались у тіні старої яблуньки і за густим калиновим кущем. Домовину з покійним також поставили в тінь. Яблунева гілка відбилась на восковому застиглому обличчі старого Федора, яке зберегло на собі якусь гарну емоцію. Він наче посміхався усім, хто прийшов відвідати його в останні миті земного перебування. Наче вибачався, що не може з ними довше побути – ну, дуже поспішає, зачекалась уже його Ніна та й решта, які з пам’ятників тихо споглядають за сумною церемонією.
Уляна тулила до очей уже мокру хустинку й весь час махала головою, щось пригадуючи .
– Братіку, прощай… Вітай Ніну… Ми її не забули. І Володю мого вітай… – нагнулась близенько. – Скажи, що цвітуть його матіоли… А я щовечора співаю нашу… Вечорами пахнуть матіоли, тихо липа віттям шелестить, я люблю тебе і вже ніколи більше не зумію розлюбить…  – тихо наспівувала над братом.
– Мамо… – підійшла Рая, взяла її під руку. – Одійдіть, мамо, нехай усі попрощаються.
Уля, спираючись на ковіньку й тримаючи доньку під руку,  озирнулась на односельців, одійшла до калини. Дивилась як вервечкою, один по одному, підходили до Федора на прощання люди. Кожен таїв у собі свою печаль.
Опустили на рушниках домовину з Федором, слідом за ним – його заступ із зарубками. Полетіли монети, грудки землі, покотились сльози…
Біля ями, на свіжій викопаній рудій глині, стояв Руслан, новий сільський ямокопач, оперся на свій заступ, спостерігав за церемонією і погладжував єдину свіжу зарубку на держалні.
– Все починається спочатку… – прошепотіла Уляна.