Стороннім вхід заборонено

 
 
Іван Яцканин
 
Казали, що такого дивака  ще світ не бачив – вибратися з ліпшого у гірше… А хто чітко визначив, що ліпше, що гірше?! Одному те, другому інше. Та він, правда, не був такої думки, бо ж йому видніше, а люди хай говорять, що завгодно. І не треба усе по порядку, бо він сам знає, як  це збіглося. Задумав таке, ну, і вчинив.
Він, звичайно, думав, що, може, час поставить усе на своє місце. Воно задавалось, що так воно і буде, більше того, так воно і було, навіть самому не треба було докладати сил.
Найголовніше було – набратися бажання, насамперед в думках попрощатися з давнім, але в основному не повертатися до цього, тоді й буде легше. Навряд! Ні, ні, не спробувати, а зробити, вчинити, точно так.  Спершу на нього будуть дивитися, як на дивака. Але цього він найменше боявся, бо не таке він вже про себе чув.
Село пустіє, і він міг вибрати хату, хоча й не належав до тих, які довго вибирають, але ж хата не піджак – вдягнув, не пасує, взяв і скинув.
На самому початку все було інакше. Коли хлопцем прощався із селом, то село він знав, коли повернувся, то воно вже його не пам’ятало. Так і вело себе… Та пізніше все ж таки про нього заговорило. Усі. Спершу рідня, яка почала радіти, неймовірно тішитися, і  сусідам підшепнула: «Наш Андрій – лікар.» А підшепнула так, щоб усі знали.
Так, він був лікарем. Першим лікарем у селі. Різні тут вже були першими  – службовці, жандарми, вчителі, священики, а він лікарем.
Коли приїхав із столиці, то здавалось, що у Братиславі все завмерло, а у родичів почалася метушня, бо Андрій приїхав. Згодом його запрошували на всі свята. З усією родиною. А подарунком для них була не тільки його присутність, але зокрема те, що ніяк не хотів від них відрізнятися.
А родичі, якщо і розпочали з кимось із села розмову, то ніколи не забувала додати: «Добре, добре, але наш Андрій казав…».
Приїздив не один.  Завжди із собою брав дружину Беату. Вона майже нічого не розуміла, все, що діялося навколо неї, вважала якимсь давнім ритуалом, який зберігся тільки тут. Всі «закони» цього ритуалу вона дотримувала, щоб не зіпсувати йому і його найближчим настрій. І не зіпсувала. Аж до того часу, коли не появилась на подвір’ї його двоюрідна сестра Настя. Вона  дорікнула йому:
– Ходиш, як палець, один, а де Беата?
І хоча почула б будь-яку відповідь, то йому і так би дісталося.
– Уже починають про тебе говорити, – продовжувала Настя, забувши, що і їй слід вибирати слова. Андрій же ніякий не шмаркач.
– Пам’ятай, село має язик довгий, як пряник.
Тоді ще до неї посміхався, думаючи своє. Здавалось би, що нічого не змінилося. Запрошували на весілля, на хрестини. Ще постійно звучало: «Як би там не було, але бачите, Андрій приїхав».
Одного дня усе різко змінилося. У село приїхав без Беати, не влаштувавшись у своїх родичів, але у районному центрі. Зробив так із-за того, щоб рідня постійно не випитувалася: «А де Беата? Де Беата?» Бо й сам не знав відповіді, чому так  виходить. Таксі зупинялось біля корчми, усім  її  «відвідувачам» замовляв, хто що собі забажав. Вийшов надвір, усі за ним, присівши до столів із старих берестів. Ще раз замовив, потім ще… і почав співати. Спочатку тихо:
 
Вийшла я на поле,
Але не на своє…
 
А потім, ні з  того, ні з сього, вголос, аж   селяни, які  йшли дорогою,  зупинялися і дивувалися, хто так зранку біля корчми затягує:
 
Травичка, мурава,
де єсь ся набрала?..
 
Навіть ті, яким замовив ще одне пиво, не  змогли його підтримати, бо це пісні не з їхніх років…
І пішло, поїхало… Зненацька все увірвалось… Здавалось, ніби й ніхто не винуватий. Та він і нікого не звинувачував, але у родичів вже ніяких гостин не було, не запрошували, і розмова ніяка не виходила… Замість колишнього: «Наш Андрій приїхав» появилось: «Наш Андрій  нам ганьбу робить». Звичайно, ніхто йому це не сказав, але десь загубилось колишнє обожнювання. Більше того, ніхто не розумів і не вибачав його поведінки. Андрій знав їхнє запитання: «А де ж Беата?» Як же їм сказати, що Беаті байдуже і до їхніх запитань, і до, ніби, ритуалів, і до надзвичайної  уваги, яку їй тут приділяли. Вона тут побувала і досить… Вона тут чужа, хоча і Андрієва, а це все і наперекір тому, що селюки це так не сприймають.
Ні, не Беата, але зайвий спів біля корчми їх найбільше дратував,  бо ж не можна хвалитися: «Наш Андрій співає…».
І повільно, помалу зрікалися його. Усе пройшло дуже мирно і зовсім інакше, ніж тоді, коли приїжджав сюди, будучи ще молодим лікарем.
Мало хто знав, що він був військовим лікарем, лікар у військових частинах, такий собі мандруючий лікар. Коли появився черговий наказ, Беаті набридло  постійно за ним і з ним мандрувати.
Коли почав ходити по селу, заходити на кожне подвір’я, заглядати у вікна порожніх хат, це не віщувало нічого доброго Так думали не тільки старожили, але і родичі, а він просто хотів знайти хату, згодом її купити й почати знову жити… Знайшов таку хату в середині села. Найняв майстрів, відремонтували, написав листа Беаті, запросивши на новосілля. Його білявка не відгукнулася. Але і йому вже не хотілось постійно повертатись у Братиславу, дивитись через вікно поїзда, як сполохані зайці біжать від колії, залишаючи свої лежбища. Одна і та  сама нудна картина…
Ага, ми ж родичів згадали, то треба біля них і зупинитись. Обов’язково! Бо вони знову про нього заговорили: «Наш Андрій купив хату…», і знову, ніби нічого не трапилось (та воно, зрештою, і нічого не трапилось), почали його навідувати. Однак Андрій же знав, що у селі нічого не триває так довго, як би комусь здавалося. І він сам навмисне прискорював зміни.
Але ж ми про його родичів хотіли!
Чомусь його витівкам не дивувалась  свекруха його брата, Олена. Сильна і побожна жінка. Вона однаково зреагувала на величання, якому йому дісталося після появи  в рідному селі, однаково і  при пошуках хати, але не забула кинути: «Та він вам ще покаже!» І у цих словах не було застереження, просте собі констатування. Вона могла собі це дозволити. Це була насправді сильна жінка. Сильна  не тим, що на зріст була вищою за свого чоловіка, а тим, що акуратно дбала про господарство. Чоловік у неї кульгав на ліву ногу і сварився  з нею, що у нього коротша нога, грюкав дверима і вигукував: «Не пхай носа!..» Це для неї нічого не означало, це було замало, щоб її зупинити. А Андрій їй був по-своєму симпатичний: не липнув аж занадто до землі, як його двоє братів, мабуть, тому і не був скупий. Приїжджаючи у село, привозив купу подарунків, але не тільки для них, і це вже їх також дратувало…
Найбільше  до нього придиралася донька брата Михайла, Анничка, яка, не закінчивши високу школу, щоб доказати свою розумність, задавала йому різні питання, на які він не знав відповіді, а вона тішилася, коли він розгублювався. Але вона не могла зрозуміти, що він не розгублювався, просто не хотів лізти у складні питання, які  його  зовсім не цікавили.
Якщо хтось скаже, що мати визначає подальшу долю дитини, то у Андрія було трішечки інакше, бо у нього визначали  долю дрібниці, камінчики негараздів і замало  щасливих миттєвостей. Воно легко сказати: «Сам пішов з домівки, сам вибрав свою долю, свій шлях…». Втомившись від цих чужих тверджень, відганяв усіх геть від себе одною і тією ж відповіддю: «Знаєте, запитайте у мого тата і мами…».
– Та вони вже давно на цвинтарі, – хтось намагався відповісти, але, зрозумівши  свою дурну правду, тут же замовк.
Але Андрій його і надалі заохочував:
– А ти запитай, запитай, не забудь запитати.
У пам’яті він рідко повертався до своїх батьків, знаючи, що вони не зрозуміють його. Вони ж були такими селюками, як і ці, що тепер навколо нього. Мати, може, мовчала би, тато б лаявся – тихо і вголос, а вголос так, аби тільки він почув.
 
У селі Андрій ще навідував діда  Стирчака, з яким ще його батько дружив.
Андрій приходив до Стирчака, бо любив з дідом мовчати.
Помовчали, дід до нього усміхнувся і завжди сказав одну і ту саму фразу:
– Так має бути.
– Так тяжко? – мимохіть запитав Андрій, поклавши руки на коліна.
– А ті, що під смереками, як би хотіли бути серед нас.
– Ви так думаєте? Мабуть, їм легше.
– Думаю, думаю, так воно і є. І тим не легко, що вже лежать, і тим, що ще траву топчуть… Не треба скаржитися, бо, хлопче, з того нічого не вийде.
– Тяжко, ох, і тяжко…
– Давай ще помовчимо.
– Слаба розрада.
– Мовчи, мовчи…
І замовкли. Навколо така тиша…
 
Для Андрія це насправді був щасливий день (хоча скільки того щастя на землі?). Головне для нього – нарешті вирватися з міста. Не повертатися назад. І  чи буде колись згадувати, як воно так колись було, чи буде згадувати колишнє місто, може, його назва не вирине у пам’яті, залишаться тільки уламки дзеленчання трамваїв і їхній гуркіт на закрутах, злиняє  полотно, ні, вуаль сірих стін…
 
Коли вже здавалось, що увійшов у свої колії: став мовчазнішим і не робив ніяких витівок, близькі   зі страхом підходили до нього, щоб знову ним хоча б трішечки гордитися і сусідам довести, що він не такий, як про нього думають і говорять. Цей лад тривав доти, допоки йому усі не набридли. Бо йому захотілося дальших змін, оскільки почав йому заважати гамір біля його хати, то й придумав: поміняти хату серед села за лісничого хату біля лісу.
І знову його брали на кпини, кепкували з нього.
«Дивак!» – а, може, навіть ще гостріше, образливіше прозвучало у його родичів, які дізналися про це: «Ну, лікар, а таке вигадує!» – у їхньому докорі змішувалась прихована злість з безвихіддю.
Всі сміялися, мовляв, такий розумний, а поміняв ліпшу на гіршу. А він знав своє. Так, так, після обожнювання приходить падіння і зневага: «Пан дохтор, а не може ся до шкіри змістити… ганьба!»
Але оволодіти ним ніхто не зумів. А діти? Дітей у них не було. Ніхто нікого у цьому не звинувачував. Навіть Беата повірила своїй довго плеканій теорійці, що життя можна прожити і без дітей. Він, правда, не був з цим згідний, але мовчав. Ніхто у цьому нікого не звинувачував, але і не досліджував, хто винуватий.
Маєток? У кожного з них щось було. Він же лікарем був, заробіток  був непоганий. Але і до цього ставився по-своєму, вона казала, що легковажно. А він перед Беатою в кінці місяця ніколи не приховував, скільки там у нього на рахунку, як це робив головний лікар його відділу, ховаючи гроші то туди, то сюди, аж забував, де їх дів… Андрій і тут хотів відчувати волю, та спробуй виміряти волю грошима!..
А тут ще один удар. Бо і слова болять. Беата обізвалася листом:
 
Андрію!
Гм, коли я тобі востаннє писала?! Не пригадую. Написала мені одна жінка з села. Починає тим, що такого дивака не бачила. Хай мені розказує… Велика там новина для мене.
Андрію, я не хочу до тебе повертатись. Живи собі своїм Богом, своїм щастям… Кажуть, що ти знову поміняв хату. Чому! Від кого тікаєш, га?
 
Хтось мав стільки відваги й сказав, що кохання не любить щирості, що кохання любить гру. А воно, напевно, не зовсім так, бо скільки  він вигадував, усяке натякував, потім просив, благав, щоб покинула  цей міський балаган і вибралася за ним. Він же її любив, щиро любив. Яка там гра, які там ще докази?! Докази! У цей на любов скупий час?
 
Лісничий помер три роки тому, його дружина переселилась жити у хату своїх батьків кілометрів за тридцять від цієї місцевості.
Хата лісничого пустувала. Час від часу син лісничого приїжджав сюди і  відчиняв вікна, щоб переконатися, чи все гаразд і все у нього виходило смішно і нагадувало танці шамана: двері навстіж, вікна відчинені, три рази обійшов хату, уважно заглядаючи у всі закутки, швиденько зачинив вікна, замкнув двері, залишивши за собою лише дим машини.
А все-таки він його дочекався. Зустрілись вони – син лісничого і лікар на пенсії – біля лісу, неподалік хати. Із сином лісничого Андрій швидко домовився, прощаючись, сказали один одному, що ніхто нікому вже нічого не винен.
За кілька днів вже перед хатою в середині села стояла гарба. Коні спокійно жували сіно, а двоє молодих людей клали у гарбу усе те, що йому ще пригодиться там, біля лісу. Звичайно, ця хата була кращою, він же у її ремонт вклав певні кошти, але чи усе краще і ліпше та й нам завжди потрібне? Мабуть, так і роздумував і лікар, залишивши на подвір’ї купу різного, непотрібного, зайвого. Рукою показував на цю купу і всі розуміли одне: «Беріть!». Люди й усе розібрали, не забувши з нього ще й поглузувати.
Дорога до хати біля лісу була завжди мокрою, повна калюж, болота. Раніше колеса возів чавкали у грязюці, тепер, коли тут навезли каміння, дорога виглядала охайніше. Андрій на це  лише кинув рукою. Скільки ж йому доведеться добиратись у районний центр? А у село і пішки можна.
Вранці встає, з ним просипаються ранні тіні. Вони ще охлялі, немоторні, смішні, але не заважають, навпаки, живуть своїми турботами, щоб пізніше нарівнятись. І все твориться непомітно, навіть коли схиляються перед ним. Новий день крутиться-вертиться на подвір’ї, пропонуючи нові постаті. Але все мовчки. Галас лишився десь інде.
Весна пролетіла людськими огородами, у полі на межах зацвіло терня, до цвіту  вбралися польові черешні.
Весною ожила і його хата, причепурилась, та й він сам почав ритися у землі. Такого раніше не бувало. Копав, грабав, зробив кілька грядок. Навкруги нікого, не чути зайвого галасу. Звикав до постійного шумовиння лісу, до колихання високої трави на недалекому лузі. З усмішкою на вустах подумав: «О, якби так знати мову мешканців цього лісу…». Зайшовши глибше у ліс, повертався з новим і новим пізнанням.
Переїхавши сюди, він нудьгу не тільки розколихав , але й викинув з душі.
Над лугами легесенько  спадає мла. Спочатку легесенько, жмутками, потім цілими хмарами, прикриваючи одна одну. Мла над лугами, мла в очах. А в душі її вже зовсім нема.
Присмерки біля лісу зовсім інші, ніж у селі. Спокійно лягають на ліс, потім аж до його ніг. У селі присмерки спершу лізуть з близької гори, наближаються непомітно, мов злодій, щоб, зрештою, замовкнути за хатами або німо звисати зі слив. У присмерку, який лізе у село, нема тієї таїни, загадковості, ніж у присмерках, які лягають на ліс.
Після роботи Андрій любив дивитися на нічний ліс. Ліс тільки вдає, що заснув. То люди сплять, а ліс живе…
Осінню, коли замріяне поле, луки, ліс філософствують собі  з кольорами, ні на мить не заплющивши очі, тоді усе найбільше страждає. Нічого дивного, осінь і є порою страждань.
Осіння мряка? Тут її кожної днини  сподіватися. Андрій вийде на поріг і бачить: сірі борозни на полі за дорогою, якою раніше селяни добиралися у місто. А борозни стають ще сірішими – то мжичка їх росить, то  вітер добре видує. На Чвертях перевалюються хмари, створюючи  химерні фігури. На Сітарських луках трава була така  висока, що мале теля у ній губилося, тепер похилилася, дожидаючи, що з нею буде. Ще більше згорбиться і приколихає її зима. А де коні? Раніше тут коні усе випасали. Нікого там нема, тільки осінь чинить дива. Дерева скидають шати. І хата вже не така весела, як весною. По стрісі стікають смужечки води, зникаючи у ринвах. «Ще добре, що не кашляє», – подумав про неї лікар. Зійшов зі східців, зупинився перед нею, розмовляє, ніби жаліє її, а сам під дощем, і дощ не заважає.
Вскочив у хату, і далі крізь вікно  дивиться  на осінню непогоду. Зліва від хреста, що на старій дорозі, хтось до нього поспішає, довгий плащ  заважає пришвидшити ходу. Під плащем  торба, листоноша ще в ній не риється, дощ заважає, але за кілька кроків перед хатою почне шукати й знайде.
– Не знайшов адресата. Лист повернувся.
– Добре, що мене знайшов, – каже лікар замість подяки й повільно зачиняє двері. Кладе листа на стіл, із шухляди дістане папку, де купка подібних листів. Дочекалися ще одного…
Коли перебрався у село, то дружині щомісячно писав два листи. Вона їх ніколи не перев’язувала рожевою стрічкою, поверталися назад  до нього, як птахи з вирію. Він сідає за стіл, бере окуляри, обережно відкриває конверт, потягнувшись рукою до вікна, де у черепах ростуть  мускати, фуксії, дістає перо. Постійно  щось у листі виправляє, дописує. Чого йому це робити, адже вона їх і так не читає!.. А в них усе – і про хату, ліс, осінні кольори, і про маленьке господарство біля хати. Тільки про самотність ні словечка… Манить її сюди, а вона не відповідає.
Беата отримувала листи  і від його родичів. Вони про все писали, не обминаючи  його витівки з хатами, які не могли прийти їм на смак, про ганьбу, яку він їм заподіяв. Та вона не розуміла цих клятих селюків, які до усього і до кожного чіплялися.
Лікар Петруш, з яким  Андрієві довелося разом працювати, нагадував: «А ти з ним стільки років разом». На його слова вона, повна озлоблення, тільки гукнула: «Саме тому треба з усім покінчити». І покінчила – не відкривала листи, які були повні сподівань. Сподівання потрапляли у його папку, де ніяковіли, засинали… Завзятість жінок його завжди притягувала, навіть у молодості, мабуть, і тому він настільки до неї прив’язався, що нікуди було тікати…
Дощ дедалі сильніше бубонів у шибки вікон, а він постійно читав листа, змінюючи слова тими найвлучнішими, щоб нарешті і до неї дійшло…
Довго був би виправляв. Аж бачить: хтось до нього поспішає. Чи ллє, чи ні, хтось поспішає, біжить.
– Пан дохтор, дівчатко вмирає, – захекано вбігла у сіни молода циганочка з дитиною на руках.
Він стояв розгублений – перед ним благаюча циганочка і заплакане дитя.
– Покладіть його тут, на ліжко, на ковдру. Я подивлюся. Так, я лікар, але у мене вже нічого немає. Ви не на мене дивиться, а на дитину.
Він глянув на дитя, постукав пальцями, послухав дихання.
– Добре, закутайте його у цю ковдру, лиш би незапізно.
Поки циганочка закутувала дитя, він витягнув машину із дошок збитого гаражу. І поїхали у районну дитячу лікарню. Хоча тут нікого не знав, місцеві лікарі з першого слова зрозуміли, що мають справу не з дилетантом, але з колегою.
Дитя з матір’ю залишилися у лікарні, а він повернувся до хати. Присів за стіл, руки поклав на стіл і дивився на них. Не роздивлявся, тільки так дивився, щоб якнайбільше пригадати зі своєї  лікарської практики. Не пригадувались великі полотна, але  скоріш епізоди, деталі… Так пройшов увесь вечір, поки його не зморив сон. Приляг на широкій лавці під вікном. Уночі кілька разів вставав, ніяк не міг дочекатися ранку. Світає. Раптом з вішалки біля дверей бере ключі від машини і їде у районну лікарню. Поспішає.
У коридорі дитячої лікарні метушня, але він продерся аж в ординацію. Постукав у двері, як стукають тільки лікарі або медсестрі, двері відчинилися. Впізнав лікаря, який прийняв хвору дівчинку. Підійшов до нього без зайвих привітань і вибачень, зразу цікавився:
– Ну, як там… з тим дитям? Пам’ятаєте, я його привіз…
– Так, так, у такому стані, таке занедбане…
Андрій його не слухав, дивився через вікно, хотів осягнути оком далеко-далеко, але стіна сусіднього будинку зупинила його. Нарешті опам’ятався.
– І?
– Померло.
Андрій лише  кинув головою і вийшов з ординації. Поспішав до своєї хати, довго на неї дивився, очима її тиснув глибше у ліс, ще далі від людей, а наступного дня почав перед нею лаштувати  високу зелену огорожу.
Андрій зробив все, щоб його не бачили, не відвідували, не заглядали сюди, та й сам хотів сховатися перед собою.
 
Правда, доберуться до нього… На другому кінці лісу було чути гуркіт пилки й крик високих смерек, які беззастережливо падали з ніг…

м. Пряшів, Словаччина

В №5 (193) 10 березня 2017

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал