Спочивай у добрі, наш гуру

 

Ярослав ОРОС

Третього квітня, наприкінці дня, йду з роботи. Власне на київському Майдані лунає телефонний дзвінок. Ганна Костівна, дружина Станіслава Вишенського, дає мені знати: її чоловік щойно спочив у вічному сні.

Кілька місяців тому я провів в останню дорогу Василя Рубана, мабуть, одного з найближчих однодумців та вірних однолітків С. Вишенського. Нині таке – не стало мого Стасіка.

Я ніколи не плакав у метро. А тоді плакав, як узнав, що мого Стасіка не стало. Сиджу, їду в метро та й плачу. Щиро й, без Андруховичем навіяних тута укро-малоросійських перфомансів… Стасік, безумовно, зневажав макулатуру постмодерністів!

Станіслав Вишенський тоді навчав мене, молодого, не лишень будувати пристойно й скупо речення та «жакати» динамічний сюжет, він навчив мене бути власне українською Людиною. Казав приблизно так: «Оросе, не бреши у житті, то і в творчості будеш щирий». У ті роки вмирав совок, який, на жаль, так і не вмер…

Безумовно, що мій Стасік має великий і позитивний вплив на маститих і маловідомих поетів. Адже той, хто, наприклад, читав його спогади «Після пристрастей і страстей», скаже – м-да, сімдесятники значно гірше прожили своє юне й молоде життя, ніж нині оспівані посткомуняками та вічними стукачами деякі радянські класики. Одначе сімдесятники в українській літературі залишили по собі вагомий слід. Знаю, що від Ужгорода до Харкова Станіслав Вишенський заклав в основи тямущим українським поетам таку собі дрібнюсіньку родзинку: пишіть так, аби у вашій творчості була метафора.

Якось аж страшно, коли з життя ідуть такі поети. Стовідсотково, що про Станіслава Вишенського ще скажуть не одне вагоме слово ті, хто таки послуговуються метафорою яко повітрям у поезії.

Стасіка вже нема, залишилися тільки ми вдвох з учорашньої вірної трійці, Олеже! Щирі й затяті, десь тим зобов’язані нашому старшому побратиму Станіславові Вишенському.

Спочивай у добрі, наш гуру.