Славко Павуляк

 

 

(«…А нині, мов на гріх, бракує того дня»)

 

Богдан ЧЕПУРКО

 

От де не треба нічого видумувати: просто Славко, просто Павуляк. З моїх ровесників – це не єдиний, а все ж неповторний козак: розсміяний від вуха до вуха й від серця до серця. Був ще полянсько-київських коренів, закарпатської прописки й львівських зальотів Володя Герасимчук – старший брат письменника Валерія: щось його не чути, доживає в столиці чи як. А Славко в 70-х – 80-х застряг був у Словаччині, лишив там потомство, замешкав у Тернополі – я гостив у нього та його вкраїнської дружини. Стоять в душі безмежно відкрита й добродушна усмішка, вилицювате лице й довірливо щирий погляд з глибин подільського чорнозему. Для мене він живий, хоч і сховався в Настасівську вічну „криївку”. Славко – з мого покоління, як і волонтер, син професора й сам професор, поет і науковець Роман Кісь, поетка й мистецтвознавець Ярослава Павличко, й, звісно ж, знаний з різних сторін, Гео Чубай (помер 1982 року 33-літнім), а ще Олько Лишега (жив у Києві та Львові, народився й похований в під-Франківській Тисмениці) й графік та скульптор Роман Гарбуз із Шельпаків на Тернопільщині, який на моє прохання написав розлогий спомин про Славкові вступні та студентські поневіряння. Ромко знав, до речі, не тільки Павуляка, а й художника Антонюка чи археолога й поета Мозолевського. Про Володимра Івасюка (1949 р. н.) ми чули всячину й розуміли, що такі таланти загрожені в з імперії  зла. Я писав про нього вже після його трагічної загибелі 1979 року. Заздалегідь виготовив певну кількість примірників листівок із власним антирадянського змісту віршем про смерть ровесника й розкинув їх на  Личаківському цвинтарі. Текст виготовлявся з допомогою трафарета й в операційних рукавичках. На щастя, ці листівки не попали в „органи”, а в мене ще зберігся один екземпляр… Трохи старший від нас новеліст і театрал, музейник і лауреат Роман Горак та гоноровий Василь зі славної родини Корпанюків також знались зі Славком! Можна згадати й премного інших, бо ж усі ми інші, инші, хоча й впереваж львівської закваски, пак посвячення. Здається, ще так недавно, наче б учора, возив свої віртуальні могили на конях поет лебединого, колись, бач, заблудлого на земних кресах, крою, а вже його нема, хоча все ж таки є, бодай, в пам’яті, тому й зручніше було б означити „немає”: нема – є! Еге ж… Пригадуються зворушливі легенди про регулярні розіграші юних й не дуже львівських поеток гурманом високої поезії та мистецтв Ярославом Лопушанським (теж раптово злиняв у кращі світи: заглянув на ближній базарчик „Добробут” й упав на 71 році життя: тромб!), або його тезком Павуляком. Той і той мали (кожний своє, специфічне!) почуття гумору й були, звісно ж, поетоманами. Вдавали впереваж маршала поезії М. Вінграновського. Коли я в сімдесятих-вісімдесятих розповідав Миколі Степановичу про ці розіграші, від яких мліло надхненне дівоцтво, той зауважив, що так не можна, але якось добродушно й не дуже протестуючи. Студентські вірші Павуляка були кострубато незграбні, але в своїй основі морально протестними й фізично відчутними „на дотик”, як мовиться, „з м’язами”. Славко брав світ щирістю, правдою і справжністю. Душа його була, „мов квітка на коні”, чи „білі флейти дощу на конях”. Згодом це модифікувалось у „могили на конях”. Інтонації його віршів навідліг били пружньою, нервовою енергетикою. Стрижневою була явна парадоксальність та дивність ба й дивовижність внутрішнього сюжету, фольклорна символічність поетичних фігур. „Вирваний язик” „смиренний скін”, крила на цвяшку”, „камінь у грудях”, „зашнурований краєвид”, „блакитні бджоли”, „ябками вишитий стіл”, „тихі корови ікону води цілують”. Й, звісно ж, – молодильні мелодії народної пісні, фольклорні ритми й фігури: „Ти, барвінку, не стелися попід очі милої”, „З чужини до отчого порога голову розмотує дорога”. Так і просяться хтозна з яких літ шість непретензійних рядків:

 

Зарив я в землю безліч юних днів.

Між ними був один, що дуже жити хтів.

Те місце, де лежать їх мертві голоси,

Я каменем приклав, щоб не розрили пси.

А нині, мов на гріх, бракує того дня –

До нього мчу і мчу, упавши на коня.

 

Чи змарнував ті вже проминулі дні й літа Павуляк, або я, чи ще хто із нашого покоління? Не все так просто й гладко. Дві установки були в мене чи не з дитинства: „за правду” й „гроші треба спалити”. Ми збирались то на „Чортових скелях” біля Винниківського озера, то в срібно золотих, або зільно зелених Карпатах, але здебільшого таки в гуртожитках універу: четвертому, біля Холма слави та сьомому, трохи вище по Пасічній. В п’ятдесят шостому, коли орда йшла на угри, ми ще були замалі, а як танки давили людей в златій Празі, дружньо стрічались вечорами в лісових посадках малоголосківських пагорбів із чеськими студентами, палили вогні аж до зір й таємно збирались у хрестовий похід проти москальні. Іншого разу йшли на Погулянку: там були партизанські стежки, неопалимі купини й безтямно юначі солов’їні алеї. Пили сухе закарпатське „Аліготе” й розбавляли його, як греки, водою з місцевих джерел. Замість масла на паленицю мастили гірчицю, замість сметани був кефір; ікра, звісно ж, кабачкова, ковбаса – чи не з туалетного паперу, майже докторська: такі означення, звичайно ж, виправдуються нашою зневагою до вкрай ненависної радянщини. Часник, бульба, цибуля – найсправжніські, городні, хліб чорний. Все ж, не це головне. Головнішими були поезія й, звісно ж, політично гострі, світоглядно знаменні (сказав би, доленосні!) дискусії, а понад усе – пісня, щедро вкраяна в Божого серця. Зокрема не тільки стрілецькі й повстанські балади, хроніки післявоєнних битв, а й персонально достовірні та сюжетно неповторні „славні”, ну й, звісно ж, сердечно глибинні любовні романси. Ми направду любили це життя й не боялись смерті, бо поки ми тут – смерті нема, а як прийде смерть – то вже не буде кому боятись!

Перед Майданом я водив Павуляка в офіс до мого давнього друга й побратима Ярослава Зубрика (його прадід писався Зубр!), й ми гарненько посиділи за чаркою зубрівки. Часто з вокзалу я вступав у музей не то визвольних змагань, не то політичних репресій (в ньому Павуляк директорував) й казав Орестові Савці: „Славка треба прийняти таким, як він є!”

Щедра й щира вкраїнська душа. але ж скільки фальші й підмін, брехні й фарисейства сплодив масний подільський чорнозем! В контексті з одного боку Майдану та жертовної війни на Сході України, а з іншого злодійства та корупції й недавніх електронних декларацій наших посадовців й депутатських слуг народу, скажу словами безсмертно юного Льоні Кисельова, які він позичив у Тараса Шевченка: „Ненавиджу!” Мова про псевдоеліту, бо справжня, як ото Славко Павуляк, завжди жила й житиме в Небесній Україні: в ідеальних засвітах. Ми не те що програли, Славку: ми й не гралися в ігри цього не надто білого світу!

Хтось скаже: „Ну то й що!” А те, що там, на Божих скрижалях, безсмертними стигмами світять українські архетипи, й на сторожі їх стоять такі, як Славко.

Такий образ нашого героя склав я свідомо задля прославлення нашого покоління, і це, звичайно, відповідає певним реаліям, але багато хто міг би згадати знаного балагура, веселого жартівника, який полюбляв розіграші, перебільшення, вигадки й був неабияким брехунцем на всі околиці нашої славної України. Трохи прибріхуючи, він здобував фортечні мури колєжанства й кохання, форти й бастіони побратимської дружби, заводив все нові й нові знайомства й воістину заново створював веселі компанії мочеморд, гуртував різношерстну братву, творив нові повороти в різних життєвих ситуаціях, був невтомний у вигадливих витівках та парубоцьких іграх, й життя було прекрасне, кожного разу ставало інше, інакше, гарніше й забавніше, розпалювало цікавість – нові знайомі творили нове сміхованство й розганяли всесвітню нудьгу, з новими людьми людянішими ставали життєві пригоди людства на цій голубиній планеті, може, тому й не посадили його кагебісти, бо що з нього візьмеш – чоловік з усіх поглядів компанійський – з такими можна й треба забавлятись на святі життя. Як знаємо, Швейк теж вдавав ідіота, й не всі Гашека можуть дочитати до кінця, хоча більшість приймають такі правила гри, бо легше жити з придурками, ніж з імперіальними мордоворотами та червонопикими комісарами! Хто напише про такого Славка? Та ж ніхто, друзі мої, скажімо, я теж не здогадався намовити його, живого, до таких варіантів самореалізації. В його ліриці – іскрометні калабаньки самопародіювання, штрихи недбалих шаржів – веселий чоловік був Славко Павуляк: спімнемо його як живого, й на душі стане легше!

№6 (194) 24 березня 2017