Новела
– Кат! Істий кат!
Ігорко аж почервонів від обурення, і на його рожевощокому,
засмаглому личку проступили білі плями. Поморщившись, хлопчик почухав ногу над
коліном.
Він сидів на колоді, й ноги його задерикувато визирали з коротких
сірих штанців. Звичайні хлопчачі ноги – з подряпаними колінами, донизу всі в
пилюці, з розтоптаних сандалів визирало по великому пальцю. Однак від колін і
вище вони аж пашіли неприродним рум’янцем, густо вкритим маленькими білими
пухирцями.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Кат! Істий кат! – повторив Ігорко. – Достеменний! – і
знову почухав оті пухирці, тепер уже на іншій нозі.
– Ет, со твій… – просипів у відповідь Сашко і погладив
коліно.
Його штаненята – зранку, видно, ще чорні й навіть
напрасовані – тепер були закасані вище колін, де-не-де визеленилися од трави й
побуріли від пилу. Сидів він обіч колоди, просто на траві, обійнявши гострі
коліна, що сягали підборіддя. Коліна ті були мов чимось подзьобані –
густо-густо.
– А що твій? – блиснув чорними очима третій із компанії, Макс.
Він не сидів – стояв, немов нависав над друзями. Втім,
голову так само похнюпив, як і вони; лише час від часу зиркав спідлоба вовченям
то на друзів, то довкола – певно, видивлявся, чи ніхто не наближається, щоб
підслухати їхню бесіду. Ніг його було не видно – вони сховалися за спортивними
штанами.
– А со мій? – тріпнув вибіленим на сонці чубчиком Сашко. –
Пливів додому і посяв сєтати нотасії. Як з підлуцника! Я думав, на тому й
скінсється, як завзди, – в голосі почулися мало не плаксиві нотки. – А він ні!
Він знаєте, со злобив? Таке-е-е злобив…
– Ну що? – нетерпляче зиркнув на нього Макс.
– Він голоху в кутку насипав, і мене колінами на той голох
поклав! І я там, у кутку, аз п’ять хвилин колінкував!
– Аж п’ять хвилин? – недовірливо перепитав Ігорко.
– Ага, – швидко-швидко закивав Сашко. – А мав аз
п’янтнасять!!! Мене мама влятувала…
– Добре тобі, – буркнув Макс.
– А тобі со? – знизу вгору зиркнув на нього Сашко.
– А мій бив. Ременем, – люто стиснув кулаки Макс. – І слова
усякі казав.
– Які слова? – зацікавився Ігорко.
– Погані – огризнувся Макс і роззирнувся спідлоба. – Не
скажу. Але я запам’ятав…
– Та-а-ак… – затягнув Сашко. – Леменем – це селйозно…
– Угу, – поважно підтакнув Ігорко. – Навіть мій, хоч який
кат, а за ремінь не береться. Каже, що в нього рука важка, нашкодити може.
– То що ж твій кат зробив? – зиркнув на нього Макс.
– Мій так-е-е, – Ігорко аж стріпнувся від обурення і знову
почухав пухирці над коліном. – Таке-е-е зробив, що я йому цього ніколи не
пробачу! Він нарвав кропиви – і мене кропивою, кропивою! Кат! Істий кат!
Достеменний!
…Години ж зо дві тепер тим, як трапилася ця розмова, всі
троє розбишак – Ігорко, Макс і Сашко – никалися в кущах при дорозі.
План був готовий – лишилося його здійснити.
Дядько Микола, сусід-фермер, завжди з поля додому приїжджав
обідати на тракторі. Хата його стояла на горбку, й він зупиняв трактора перед
самісінькою брамою на обочині дороги, голосно хряцав дверцятами, навіщось
обходив довкола й обдивлявся колеса, незмінно цокав язиком, зсував бейсболку на
потилицю й твердими, задоволеними кроками заходив у двір.
А трактор лишався.
Цілих, може, півгодини лишався стояти собі на обочині, такий
поважний і принадний.
Ну як цим не скористатися?
Ото трійко розбишак старанно задикувалися в кущах із
протилежного боку дороги й чекали, коли приїде дядько Микола.
Чекати довелося недовго – трактор прифуркотів саме тоді,
коли хлопці добряче вмостили собі спостережне «гніздо». Був якийсь розпашілий і
радісний. Синя кабіна виблискувала на сонці й, здавалось, аж спітніла від
роботи.
Трактор задерикувато фиркнув, спинився наперед брами,
пчихнув кілька разів і затих. Дядько Микола вискочив із кабіни, потягнувся,
задоволено крекнув, оглянув колеса. Біля одного – лівого заднього,
велетенського – затримався, придивився, почухав потилицю, перекрутив бейсболку
козирком назад, і невдоволено мовив:
– А їндріть твою дивізію!
– Тс-с-с! Пригнись! – шикнув тим часом у кущах Макс на
Сашка, який із цікавістю до нового слівця висунув із засідки білого чуба.
– Ет, – сам до себе махнув тим часом рукою дядько Микола й,
звичним рухом зсунувши бейсболку на потилицю, пішов у двір.
Ігорко одразу ж почав підводитись, але Макс його стримав:
– Зачекай. Чуєш?
Із двору долинули голоси й почувся віддалений плюскіт води –
певно, дядько Микола вмивався.
Минуло кілька довгих хвилин, заки все затихло. Аж тоді Макс
закомандував:
– Уперед!
Три тіні з шелестом і тріском виповзли з кущів, роззирнулися
перед дорогою й кинулися до трактора.
Першим на приступці опинився прудкий Ігорко.
– Гей, ти! – прикрикнув на нього заводіяка Макс, та було
пізно: Ігорко вже схопився за клямку.
Але, щоб відчинити дверцята, довелося зіскочити з приступки,
і Макс скористався цим, щоб прослизнути до трактора наперед друга.
– Так не чесно! – обурився Ігорко. – Я був перший!
– Був, – огризнувся Макс. – А тепер я перший. – І поліз за
кермо. Ігорко за ним, а останнім Сашко, зачиняючи дверцята.
– Не треба, – спинив його Ігорко.
– Цого не тлеба? – Сашкові біля розчинених дверцят було
незатишно.
– А як тікати доведеться?
– А-а-а, – погодився Сашко, зметикувавши, що першим і втече.
Йому було лячно…
– Др-др-др, – Макс тим часом діловито закрутив кермо.
– Давай разом! Др-др-др! – схопився за кермо зі свого боку
Ігорко.
– Чух-чух! Чого це разом? Давай я, а тоді ти! – Макс крутнув
на себе.
– То пускай! – Ігорко рвонув у свій бік.
Кермо не подавалося.
– О! – раптом зареготав Сашко. Він, виявляється, роззирнувся
по кабіні, нагледів за сидінням запасну дядькову бейсболку й нап’ялив її собі
на лоба.
– Дай мені! – крикнув Ігорко. Вихопив бейсболку, насунув
собі на потилицю й писнув, наслідуючи інтонацію дядька Миколи:
– Їндріть твою дивізію!
– Віддай! Моя сапка! – накинувся на нього Сашко.
– А тепер моя! – реготнув Макс, вихоплюючи її з Ігоркової
голови. Ігорко цим одразу ж скористався, притиснувши Макса до протилежних
дверцят і хапаючись за кермо.
– Дайте й мені, я тез хоцу, – потягся до керма Сашко.
Макс тим часом зісперся ногою на якусь педаль, щоб зручніше
відштовхнути Ігорка, й схопився за кермо зі свого боку.
Ігорко не здавався – затиснений між двома друзями, він
схопився рукою за якийсь важіль, щоб зручніше було, й заходився розштовхувати
Сашка й Максима.
І тут важіль раптом піддався…
І трактор повільно зрушив з місця й посунув з горбка вниз…
Хлопці завмерли…
– Тікаймо! – крикнув Макс, але й сам мов заціпенів.
Найближче до дверцят сидів Сашко – але про те, щоб він
вистрибнув, не могло бути й мови…
Повільно, мов велетенські черепахи, повзли секунди.
Трактор ліниво, знехотя сунув із горбка вниз…
– Їндріть-передріть вашу, скурві сини! – вивів хлопців з
оціпеніння голос дядька Миколи.
Чолов’яга барсом вистрибнув із хвіртки й кинувся навздогін
тракторові.
Наздогнав.
Утиснувся в кабіну, боляче вдавивши в сидіння всіх трьох
розбишак, і хапнувся однією рукою за кермо, а іншою – за того злощасного
важеля…
А тоді на його крик позбігалися тати. Час був обідній, і всі
виявилися вдома.
Максів тато, дільничний міліціонер, провчив сина ременем,
спересердя й зо страху за малого виваливши при цьому кільканадцять міцних
словечок.
Сашків тато, учитель, прочитав синові нотацію й настановив
його в кутку колінами на горох.
Ігорків тато, сільський лікар, нарвав добрячий жмут кропиви,
цвьохкав по срачині й приказував:
– Йолоп! Істий йолоп! Достеменний! Уб’єшся, дурню, то щоб
пам’ятав…
…– Кат! Істий кат! Достеменний! – обурювався Ігорко. – Я
йому цього ніколи не забуду.
– Угу, – зиркав спідлоба Макс. – І я не забуду. Це ж треба
таке: ременем…
– От вилосту великий, і я йому показу голох… – бурчав Сашко.
Тут зоддалік почувся мам’ячий голос:
– Максиме?! Де тебе чорти носять?! Ану додому!
Хлопці перезирнулися.
Зітхнули.
І посунули кожне і свій бік.
– Хло? – раптом обернувся Сашко.
– А що?
– Індліть-пеледтіль васу, скулві сини!
І вибухнули реготом.
25.04.2011
містечко Березань