Що робити з українською культурою ?

 

Володимир ФЕРЕНЦ

 

Мова не йтиме про культурний ерзац, який називається офіційною українською культурою під патронатом держави, про яку дуже люблять піклуватися артистичні міністри і перші леді високих чиновників. А ще, про нашу культуру дуже піклується так званий демократичний світ і комісія, яка возсідає на низинах Венеції. Ми ж знаємо – вони ліплять культуру, щоб змінювати нас, можливо й на краще, але певною мірою для якоїсь власної мети чи потреби. А ми маємо в цій культурі жити, народжувати і плекати дітей, залишати в цій культурі слід, як вічну пам’ять по собі. Чомусь так сталося з нами – чим більше ми сакрально прагнемо культурно-національного відродження, тим дальше його обрій, а часом його світлий образ заступає чуже, неоковирне, невідступно дратуюче. Ми вже говоримо про автентичне культурне середовище як праведники про жаданий рай. Наділяємо українську культуру, як і мову, націю, великим ореолом одвічного фетишу. Затим стаємо собі збоку в єдності засмучених патріотів і чекаємо, принагідно долучаючись як причасники. Але насправді, на публіці, ми живемо в тому культурному просторі, який подають, показують з телевізора і що знайдемо у світовому інформаційному смітнику – інтеренеті. Ми бідне населення і бідніємо, будемо ще біднішими, бо наша культура господарювання дуже корисна їхньому некультурному збагаченню. Суспільство в бідності приречене деградувати, тобто споживати культуру, яку подадуть, заповнюючи цією майже дармовою розвагою час, вільний від пошуків заробітку. Всередині усе бунтує, хочеться чогось приємного для життя, але так буде завжди, хоч ми знаємо – це несправедливо. Хтось зараз же заперечить, можливо і в некультурній манері. І я так можу, до того ж згідний і теж протестую, але переломити це ніхто не може. Намагаються, пишуть, творять, домагаються докричатись без рупора один до одного про те, що кожен українець є носієм української культури. Але ми наче безліч запалених українством в холодному і чужому культурному просторі, в якому приречені жити, їсти і пити культуру, що подадуть. Ми нація осібників, як ацтеки у старому світі, переінакшеному Колумбом. Наш інформаційний простір багато століть тому перестав бути нашим і поки не було сучасних всюдисущих гаджетів, нам ставало сили на власному хуторі, у своїй родині, жити своєю культурою і передавати її у спадок. Тепер так не є, як кажуть гуцули. А ми продовжуємо залишатися такими ж добрими потомками старих батьків, свято вірячи у незнищенність української культури, яка є багатою, глибоко сильною, незнищенною і засяє не так для нас, а щоб подивувати світ. Ми ловимо себе на думці, що наша культура нам болить передовсім, щоб здивувати світ, і впадаємо в гріховну гордість за те, чим не можемо вповні скористатись для себе. І тут ми починаємо мудрі суперечки про те, чим є для нас українська культура і що вона значить для держави, цивілізації. Ми невдоволені своєю культурою, як і політикою, тими, хто обіцяє нам життя по-новому. Напевно, нам бракує чогось невимовно рідного, свого у власному оточенні, в телевізорі, в гаманці і змученій чвертьстолітнім сподіванням душі. А може, ми заблудилися у власних ілюзіях?

Мабуть, це до нас на принципово російськомовному сайті «Хвиля» звертається автор Олег Переверзев : «Укра­инцы! Я вас просю. Я вас просто умоляю!!! Не слушайте митців. Не будьте, как русские. Не рубитесь вы в сети за скрепы. Рубитесь за вменяемую налоговую и судебную систему, за законность, за армию, за государство с открытым доступом. Культура на всем этом нарастет. За культуру и украинское пространство не беспокойтесь. Если мы выстроим грамотный цивилизационный проект, то культура и национальное пространство у нас нарастут такие, что нашим соловейчикам будут завидовать все орлы мира. Двухголовые. Трехголовые. Были бы деньги, а культуру украинцы наваяют. За этим дело не станет. Тут каждый третий Пикассо и Шекспир в одном флаконе. Но если мы сейчас прошелестим системные вещи, то опять будем танцевать гопака в кремлевских палатах».

Трохи зачепило. Може, справді ми повинні робити системні речі, а культура «наросте», але як спонукати мільйони з нас творити системні речі, якщо їм доводиться жити заробітчанством і залишати свою українську культуру глибоко в собі, звично підлаштовуючись під культурний ерзац, що подають, великою силою не вимагаючи простору для українського навіть в Україні. Вочевидь культура мусить наповнювати отой цивілізаційний проект, який нам «впарюють», вже, негайно і без компромісів та очікувань майбутнього. Але культура сама по собі нічого не наповнює, хоч би орали її поле сотні письменників і тисячі митців – це наш звичний спосіб життя. Цей спосіб життя не повинен бути фальшивим і компромісним, інакше на тілі держави завжди наростатиме чуже, фальшиве і агресивне до нас культГМО. Ми вже живемо в цьому культ ГМО, яке поволі руйнує наш український самобутній світ, яким ми ще ділимося між собою і зберігаємо у своїх родинах.

 

Передруковано зі сторінки автора на Facebook