Село гуде – весілля йде!

 
 
Галина ХИТЕНКО
 
Сватання
Весілля починалося, як ви всі знаєте, зі сватання. Було, ходить хлопець до дівчини й півроку, й  рік. А про сватання нічого не чутно. Жінки в ланці не витримують та в сусідок парубка чи дівки  починають випитувати: що і до чого. А ті сердяться: «Я що, Бровко їхній із буди, що все бачу?!». Або ще гостріше: «Свічку в ногах не тримала!» Отак відріжуть – і мовчок. Що і знають – не скажуть, бо, не дай Боже, розбіжаться молодята від твого необережного слова – матимеш під боком ворога на все життя. А совість замучить…
Був перед війною в нас у селі такий випадок. Ходив хлопчак до дівчини-однолітка. Перше кохання в них. Та, певно, з тих, що на все життя. Він  про неї з усім світом тільки й говорив би. Та, на біду, візьми та й спитай свого хрещеного батька: «Правда, гарна ото дівка йде?». А той вік прожив, а розуму, виявилося, позичати треба було, візьми та й ляпни: «Гарна, та хай спершу навчиться шию мити!».  Десь щось він там набачив. Воно, може, якось і зам’ялося б, але друзі рядком стояли. Та й гигонули на свої молоді горлянки. Хлопця – як відрізало. Дівчина плаче, не розуміє, що ж сталося! Коханий ні до кого не ходить, але і її як не  бачить.
Підросли, а тут війна. Дійшов парубок на фронті до Вісли. Не витримав і з чужої сторони написав дівчині листа. Все пояснив. Очі в нього після слів хрещеного тільки в неї на шиї і стояли. Як пороблено. А вона, та шийка, яку так хотілося поцілувати, завжди чистенька була, коси любистком та м’ятою пахли. Оце тільки отут, у цьому пеклі, зрозумів він, що дарма слухав хрещеного. Ось прийде з війни, в першу ж неділю пришле до неї сватів. Поберуться  та й будуть жити, як ясочки – найкраще в селі. Хай та шийка її і брудна буде. Не в місті живуть. Робота не з ручкою та чорнилом. А він-то вже відкохає її за всі згаяні роки!
Отак красиво написав, а здійснити свою обіцянку не зміг – не перейшов через Віслу. Загинув. То дівчина мало очі тому хрещеному не видряпала. Все життя потім шкодувала, що дитинку від коханого не понесла. Журба й поклала її раненько в могилу. Моє покоління цей випадок гарно пам’ятає. То і язик тримали за зубами. Навіть зараз, хоча років тих минуло! Десятки…
Я протягом життя стільки разів гуляла на весіллі! Якось порахувала – до ста  вийшло. У всіх іпостасях побувала: від світилки-малолітки – до приданки. Є що згадати.
Найперший спогад… Було мені років із десять. Намірився-таки женитися на нашій сусідці один парубок. Треба йти сватати. Взимку період для цього виділявся по всій Україні після закінчення Різдвяних свят, від наступного дня по Василю (14 січня), у м’ясниці. Вони могли бути й довші, і коротші, в залежності від часу святкування  Великодня. А от на останньому тижні, масляниці, весільні дійства заборонялися. Моя баба ніяк не могла звикнути до комуністично-комсомольської зневаги цих віковічних правил.
Літні весілля проходили від Великодня до Дмитра (8 листопада), крім короткочасних постів. Навіть приказка така була: «До Дмитра дівка хитра». Мовляв, може вибирати, хлопцями гендлювати. Влітку за колгоспною роботою було не до весіль, рідко коли справляли, то їх  планували після Пречистої, аж до осені, до Пилипівки, село гуло від музик. Весільні звичаї в різних селах могли бути  не тотожні, але закону проведення строго дотримувалися. Це в містах, коли черга прийшла в загсі на розпис, то й  біжи. А в селі – Боже збав!  А хід весілля? У кого як… Он у Козині  і в нас майже все весільне дійство однакове, бо з 1727 року, як у нашій історії написано, всі ці села належали до однієї парафії, Новобезрадичівської,  і дотримувалися, зрозуміло, певного ритуалу під керівництвом одного священика. Та й не один рік! А вже в Нещерові  чи в Обухові хід його в чомусь і відрізнявся.
На сватання брали двох старостів – чоловіків статечних, сімейних, ні в чому поганому не помічених, ще й таких, що за словом у кишеню не лазили. (Хай, я трохи нижче розкажу, що буває, як без’язикий сват за діло береться). Число сватів – тільки парне. Парубок брав хліб самопечений, великий, житній. Пекли його хазяйки обов’язково по суботах, бо в сільських магазинах до 60-х років минулого століття такий товар не продавався. Закутував хлібину майбутній Князь у гарну хустку та клав у неї ще дволітровий графин горілки-самогонки, підвищеної  градусності. Ворочок чіплявся на добренній палиці, як ото рогач завтовшки, між двома спеціально залишеними сучками, закидався головному свату на плече, і пізненько йшли до  молодої.
Пам’ятаю, як уперше попросили мого чоловіка Петра (Царство Небесне його душечці!)   старостувати. Він якраз підходив для такої справи. Зроду-віку кривого слова на мене не сказав, а я на нього. А тут розгубився геть. «А що я казати буду?». То я дивуюся і сміюся: «Ти ж у художній самодіяльності граєш та не придумаєш побрехеньку?»
Цілий вечір про  синицю-дівицю вчили.
Як проходило сватання?  Просили дозволу зайти в хату – і починали, виходячи зі своєї фантазії, розповідати про синицю-красну дівицю, що «летіла та у вашу хату залетіла. Дозвольте її пошукати, нашому соколику її впіймати та нарешті додому забрати, бо він крилонька свої поламав,  ніженьки свої збив…» – і пішла усна народна творчість.
Могла  героїнею виступати  теличка чи куничка. «Хочемо теличку купити, аби при тілі була, щоб міцними бичками телилася, щоб молочними коровами гордилася. Коли на  ваше подвір’я саме така й забігла. А ми її впіймали, за роги залигали. Як ваш товар, думаємо, то ми покупці. Але теличка брикнула,  через обору стрибнула й гайнула до чужого двору. Шкода, що брикалася, в руки не давалася. Гарна та пишна була. Дозвольте пошукати та її забрати. Ми й могорич не пошкодували. Всього нав’язали». Ворочок знімався з палиці, виставлявся на стіл.
Куничка ж м’ясом принаджувалася. «Ось її наш мисливець у клітку посадив, міцненько прикрив. А вона не гаялася, дірочку прогризла та з неї кудись ізслизла, хвостиком розмахалася та й  у дупло заховалася. Слідочок маленький. Шукати б раденькі, та надворі стемніло. Кинули ми це діло. У вас відпочинемо трохи та й підемо без мороки. Дозвольте відпочити, на лаві посидіти».
Батьки дівчини підігравали, гостям співчували, дозволяли пошукати, але… Вся біда в тому, що «нібито ніхто не залітав, клопоту нам не завдавав, у шибку не бився, надвір не просився». Дівчина в цей час ховалася  в хатині. Її швидко знаходили, виводили  до батьків. Ті дивувалися, бо то ж їхня дочка, яка ж це синиця. Свати поспішали попросити, «як не телицю-куницю, то віддайте цю дівицю заміж за нашого парубка, бо він у нас ще  холостий, нежонатий, а вашу дочку згоден за  жінку взяти, вік з нею прожити та діток народити.  Хлопець у нас старанний, до всякої роботи зугарний: і орати, і рубати, і косити, і носити». Тут уже батьки дівчини починали свою дитину гудити: та й молода, і на ногу крива, неумійка – ні в полі, ні у стодолі, ні в печі зварити, ні з чоловіком посидіти. Дівчина колупає припічок, червоніє на ті образливі слова та на парубка поглядає.
Свати з батьками не погоджуються: дівка гарна, і рум’яна, і чорнява, сама як тополька, в хаті біленько, у дворі чистенько. Нарешті батьки дають згоду. А що ж дівчина? Як парубок  під норов, то перев’язувала його самою найкращою хусткою, а ні – підносила йому гарбуза: підрости, мовляв. Мало каші гарбузової з’їв. Сватів перев’язували власно вишитими рушниками. Останнім часом звичай цей дещо змінився: свати стали брати з собою і своїх жінок – майбутніх свашок, то майбутня молода готувала і їм по хустинці. Молодий розв’язував ворочок, виставляв горілку і хліб на стіл. Молодят посилали кликати на могорич когось із сусідів, а то й весь куток, але тільки тих, хто живе в парі. Сватів садовили на почесне місце під образами, з печі діставали що вже там наготовили – і починалося застілля, часто-густо, до ранку. У Бога просили допомоги молодій сім’ї. Господь прислухався. Сватання відбулося. Із звичайних хлопця та дівчини в селі з’явилася майбутня сімейна пара: наречена і наречений.
Що хочу сказати про хустку? Ще при моїй бабі та й матері, коли з мануфактурою було сутужно, зазвичай,  дівчина вишивала молодому хустку. Набирали полотно, хто багатіший, то й червону шерсть чи шовк, і вишивався гладдю узір. Називалася така хустка китайкою. Вона не раз згадувана в наших народних піснях та й у віршах Шевченка. А знають, як я переконалася на своїх онуках, що це слово означає, не всі діти та й навіть дорослі.
Розповім, як я обіцяла, про сором’язливих сватів. Женився хлопець у голодовку 47 року.  Батько помер від ран. Вчаться зі старшим братом хазяйнувати. А тут пора підійшла женитися. Треба! Вистругав гарного дрюка, замотав у рушник трилітрову, обплетену лозою сулію горілки-бурячихи, в Обухові виміняної на помідори (добре, що, на диво, вродили), за сватів узяв рідного і двоюрідного братів, закинули вузлик на плече старшому сватові – і до милої. По дорозі хтось здивувався такому ранньому походу сватання: ще ж не вечір. Хлопець зняв піджак, обгорнув нею поклажу, а вертатися додому не захотів. Не годиться вертатися. На невдачу це.
У хату майбутнього тестя він не зайшов (хтось по дорозі наказав), а брати пішли. Була осінь. Вітряно. Парубок, та ще без жакета, замерз у кістку. Приблизно через годину здогадався й пішов під причілкове вікно проситися у дівчини в хату. Прочинивши двері, заглянув у щілинку до світлиці. Діло стояло на мертвій точці: брати сиділи на лаві геть розгублені, а батьки дівчини – не кращі.
Хлопець виліз знову надвір і рішуче попрямував у хату. «Привіт чесній компанії! – веселенько з порога загукав він, розбиваючи гнітючу тишу, що повисла в хаті. – Берете, дядьку, мене зятем чи не до вподоби? Можна вже й на могорич кликати?». «Так це ти, дитя моє, сватаєшся? – зрадів батько  майбутньої дружини, з яким вони разом працювали в полі трактористами. – Слава Богу! А то не знали  що й думати!».
Могоричили до ранку.
Добре, що хлопець не розгубився. Затиснуті гостями за столом, наречені зорили крадькома один на одного сяючими очима і зовсім не реагували на попередження народної мудрості, яке виспівував чотириголосий змішаний хор щасливих сімейних пар:
 
Заміж іти, треба знати:
Пізно лягти, рано встати,
Свекрусі годити, зовицю любити –
Легше в світі буде жити.
 
Це – не про них! Та коли над столом журливо поплило:
 
Гарно, мамо, заручини пити?
Ось побачиш,як без мене жити.
Підеш в поле пшениченьку жати,
Та нікому буде водички подати,
Займеш постать та й широкую,
Займеш постать та й далекую.
Та нікому буде снопи пов’язати,
Та нікому буде полукіпки складати.
Та нікому буде тебе пожаліти.
Узнаєш, як гірко без донечки жити, –
 
сліз було що в мами, що в доні. Щоб зупинити їх, гості поспішали змінити тему:
 
У матінки та й на отході
Посадила горіх на городі.
Рости-рости, мій горішеньку,
Батьку, матері на втішеньку,
Щоб матінка утішалась
Та сльозами не вмивалась.
 
А свашки вже й до жарту:
 
Не журися, мати, одно.
Буде твоїй дочці добро:
Піч сама пироги напече,
А в віконце вода натече,
Вітер в хаті підмітає.
А роботи в нас немає.
 
То й за це випили! Сміх! Жарти! Танці під зорями. І побажання злагоди, сімейного щастя.

с. Безрадичі

Обухівського району

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал