Рига. Михайло Григорів

 

Володимир ПЕТРУК

Фрагмент спогадів з подорожі – Кьонігсберг, Клайпеда, Паланга, Лієпая, Рига, Паневежіс, Каунас,  Вільнюс, Тракай, Гродно, Пінськ, Рівне

 

В  Ризі я мав відшукати українського поета з «Київської школи поезії» Михайла Григоріва. Точніше не в Ризі, а у приморському селищі під Ригою, де він притулився на літній час у одного з господарів у «врем’янці». Людина нелегкої долі, з дитячого будинку в Прикарпатті. Юнаком приїхав до Київа, вступив на філологічний факультет КДУ ім. Т.Г. Шевченка, де провчився два роки, а потім потрапив під хвилю попереджувальних чисток студентства від «націоналізму» і був відрахований разом із своїм поетичним побратимом – Віктором Кордуном та іншими. Лідер цього неформального об’єднання поетів Василь Голобородько змушений був покинути Київ і повертатись на Луганщину (тепер навпаки, покинути Луганськ і перебратися в Ірпінь). Інших – не репресованих, та гнаних – Спілка письменників, хоча й не могла прийняти до своїх лав, але рятувала місією «послів перекладацької культури» в національні республіки. Так Михайло Григорів опинився в Латвії, де, вивчаючи латвійську мову, закінчував вже Латвійський державний університет.  Ми постійно з ним переписувалися. І тоді, коли його там знайшла пильна служба та запроторила у табір, якщо й не зеком, то охоронцем біля зеків, через воєнкомат, щоб відчував, на якій межі перебуває. На його вразливу душу це мало гнітючий вплив. Ризі я мав відшукати українського поета з «Київської школи поезії» Михайла Григоріва. Точніше не в Ризі, а у приморському селищі під Ригою, де він притулився на літній час у одного з господарів у «врем’янці». Людина нелегкої долі, з дитячого будинку в Прикарпатті. Юнаком приїхав до Київа, вступив на філологічний факультет КДУ ім. Т.Г. Шевченка, де провчився два роки, а потім потрапив під хвилю попереджувальних чисток студентства від «націоналізму» і був відрахований разом із своїм поетичним побратимом – Віктором Кордуном та іншими.

Приморсько-ризький присілок вдалося відшукати, але замість «врем’янки» знайшов я високу дерев’яну будівлю, в яку колись на зиму втягували морського човна і в якому сушили сіті. Нинішній хазяїн рибним промислом вже не займався, хоча старі ще довоєнні знаряддя лову збереглися. Я був радий, що застав Михайла «вдома», а він моїй очікуваній, але несподіваній появі. Хвалився з усмішкою тапчаном та тумбою, яку він використовував замість письмового стола.

– До осінніх холодів якось тут перекантуюсь. Хазяїн порядний, багато з мене за такий комфорт не бере, – ділився думкою Михайло, – а вночі, як буває вітер з моря студений попре, я вкриваюсь, он у мене яке одіяло є!

Поговорили про київських знайомих, про нашого спільного друга, класного художника Миколу Черниша, який робив унікальні дереворізи на козацьку тематику. Мав кілька персональних виставок у Києві, але не прийнятий до Спілки художників України, виїхав на Батьківщину своєї дружини Зоші до Словаччини в м. Жиліну, майже на кордоні з Чехією, про що я й повідомив Михайла.

Я дуже любив і високо цінував поезії Михайла Григоріва. Вони настільки  могутні своєю образністю та метафоричністю, що, здавалося, він вийшов із середовища природних язичницьких Богів і, промовляючи українським словом, говорить з людством як посланець першопочатків їхнього існування – землі, моря, гір, неба, природних стихій – вітру, дощу чи зливи, світла і темряви  і т.п. Це вже був не фольклор, а вельми сильні своїм звучанням акорди життя. За всім цим природним антуражем проступало зашифроване совкове буття на державному рівні.

Листи з нашої переписки зберегли багато таких його поезій. Шкода, що їх не можна тулити у спогади. І все ж… Нехай простить мені редактор, але несила втриматись, тим паче що автора їхнього вже нема на Білому світі.

Ще у 1975 р. Михайло написав поему «Замкнена війна» (режиму з народом) і присвятив її мені, про що я з вдячністю завжди пам’ятатиму. Наведу тільки оптимістичний її початок:

 

Не відпустимо птаха свого.

(Це наша мрія про Україну. Далі напружте уяву і відчуйте дух, що криється за словами-криптонімами та згадуйте реальні події тих років – кінець 60-х та всі 70-ті). Даю і своє особисте сприйняття образної системи Михайла:

Він здатний наповнить

Протилежність склепіння і низу,

(соц. верхи і низи)

І непевність землі

(історична доля України)

напруженої  в тонкоті світла,

(боротьба триває)

все різне і все одиничне,

(різних людей, особистостей)

що переломлене у водах, як житло.

(що пройшли випробування)

Для краєвидів, для комах,

(для країни і совків)

пролився дощ у власну порожнинність.

(доба відлиги)

Невже тільки безсоння вікон

(народ не має забувати

Забуло про смертність?

про свою вічність)

Ні.

Ось оратай все круглішу й круглішу

Веде борозну.

(вічна праця українця)

Ось поступилися серединами

Вода і вогонь,

(він пройшов крізь вогонь і воду)

І нероздільно тепер,

Як скреготи болю, будять тісної ночі,

(національну пам’ять будить

Щоб залишалися з чистотою світил.

світлі помисли)

О, не відпустимо птаха свого,

І, ставши перед квіткою,

(тризубом,  гербом України)

отам лишаймося назавжди!

(вірними українським ідеалам).

 

Далі алегорично змальовуються у 10 уривках картини нашого совкового середовища, в якому доводилося герметизуватися, бо за нами невідступно слідкувала «потвора» – гадаю, не треба роз’яснювати яка. Хто жив тоді свідомим життям, добре це знав і відчував. І що б хто не робив, «але потвора йшла». Таким рефреном закінчувалися всі 10 спроб визволення.

Аж поки ця «потвора» не влізала в нашу душу, а тоді «вже ніяк хиститись одинокостей» (самотини, неспілкування, куди нас заганяли).

Однак останнім є той же початковий рядок: «Не відпустимо птаха свого». Сподіваюсь, вже зрозуміло, про якого птаха йдеться. От така була герметична поезія «Київської школи поезії». Судити наче нема за що, але вслухається якийсь пильний «знавець літератури» з компетентних органів, і каже «стоп», тут щось «зарито». У Спілку письменників чи друкуватися? Ні, ні! Так тривало більше двадцяти років.

Пригадую перший публічний виступ Віктора Кордуна, Михайла Григоріва, Миколи Воробйова в залі Головпоштамту на верхньому поверсі. Народу набралося вщерть, серед присутніх були помітні й «пильні слухачі», яких пізнавали. Я надавав слово виступаючим у зазначеному порядку з короткою довідкою і поясненнями. Публіка була досвідчена і все чудово розуміла. Принаймні вловлювала той образний стиль і скриті сенси, як нам здавалося, але далеко не всі. Влада зробила свої висновки. Більше відкритих залів не надавали.

Наскільки нетерпимим було ставлення до цієї «школи», свідчить наказ зрубати портрети цих поетів зі стін кафе «Хрещатик» з чудових розписів, зроблених художником Опанасом Заливахою.  Спочатку він дописав їм вуса до невпізнання. Зрештою, почавши з поетів, зрубали все, а Заливаху засудили…

При цьому несприйняття такої поезії було не лише від офіціозу. Я був свідком радикальної суперечки поміж Кордуном, як одним з ідейно переконаних у співдружності «Київської школи поезії», та Стусом, в проміжку між його двома арештами. Майже щодня поети та україноцентричні прихильники літератури збиралися навпроти кафе «Донецьк»  в нижній частині Бульвару Т. Шевченка. Прийшов і Стус. Затіялась суперечка, в якій він високо підносив публіцистичну поезію, написану з відкритим забралом, і гостро критикував убрану в природно-екологічні шата в стилі Сен-Жон Перса. Ставив у приклад наших класиків, вимагав  дотримуватися високих ідеалів. Кордун проти цього не заперечував, але доводив, що у  бетонній стіні дірку головою не проб’єш, хоч кожен день пиши відверті прокламації. А той стиль поезії, який вони сповідують, наче вирощують заповітне дерево, працює на безсмертя української душі. Стус махнув рукою і поки ми підіймалися до Музею Тараса Шевченка, ніяк не міг заспокоїтись.

Система ж розправлялася зо всіма поетами, хто її не оспівував, – одних направляла в концтабори, інших охоронять зеків, бо і ті, і ті в міру свого темпераменту, сили характеру і уподобань любили рідну землю і збагачували її Слово.

 

ЛАТВІЯ ВІЛЬНА (В ДУШІ)

Ми домовилися зустрітися другого дня біля пам’ятника Свободи (Незалежності) Латвії, встановленого ще у 30-ті роки – в СРСР писали – в «буржуазній Латвії». Це був єдиний такий пам‘ятник на всі 15 залежних «республік». Більшовики (комуністи) не вирішилися його знести у 40-му році, коли окупували Латвію, щоб уникнути загального спротиву латвійців та ввести в оману міжнародну громадськість, запевняючи її у добровільності анексії Прибалтійських держав – насправді, згідно пакту Молотова-Ріббентропа.

Простояв цей монумент і у війну. Німцям він не заважав, бо вся його художня структура – високо піднесена молода жінка, обернена на захід, з високо піднятими руками, в яких сяяли три позолочені зірки, що символізували  історичні частини Латвії Курземе, Відземе і Латгалію, втілювала ідею як єдності нації, так і загальнонаціональну надію «на Захід». Рижани ніколи не забували цього (тепер такою надією живе український народ). Та й у повоєнний час все якось руки у соввлади не доходили, хоч і свербіли. Латвію було оголошено «вільною» совітською республікою, тому цей пам’ятник був «анахронізмом». Але раз Сталін не зніс, нехай ще трохи постоїть, прийде час…

 

ЯНІС СТРУПУЛІС – ВИДАТНИЙ МЕДАЛЬЄР

Михайло Григорів мав багато друзів серед латвійської інтелігенції, письменників, художників. Він привів мене у майстерню молодого і надзвичайно талановитого скульптора, графіка, живописця Яніса Струпуліса і познайомив мене з ним. Було йому тоді 31 рік, він випускник Латвійської художньої Академії.  На той час вже широко відомий в Європі художник-медальєр. Йому замовляли пам’ятні медалі з портретами найвизначніших людей – Леонардо да Вінчі, Шекспіра, Андерсена і т.п. Тоді це вже були десятки імен. Серед них, зрозуміло,  Райніс та інші видатні латвійці. Його роботи, а це ж по суті мінігорельєфи, вражали такою досконалою точністю ліній, глибин та виступів, виконання найменших деталей, що зразу виникало почуття – перед тобою класик, геніальний скульптор-мініатюрист.

Яніс без жодного офіційного замовлення з України зробив прекрасні портретні медалі Шевченка, Франка, Лесі Українки і показав їх нам.

– Кого б Ви ще хотіли бачити в цій галереї видатних? – спитав. Тут ми з Михайлом замислилися. Зайшла мова і про козацьких гетьманів – Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та навіть Мазепу (з осторогою, щоб це не створило перешкод на його творчому шляху), останнього кошового Калнишевського (але де взяти його портретне зображення?).

Обговорили ми й дивне явище латвійської природи, коли з-під землі наче спливають великі камені-валуни льодовикового періоду. Латвійські скульптори використовують їх як цінний художній матеріал – довершують природну форму, надаючи камінням певних образів (я бігцем по Ризі заскочив на виставку з подібними унікальними скульптурами).

Яніс в свою чергу розповів, яке колосальне враження на нього справило перебування студентом на Херсонщині – в степах України. Він вперше побачив волову упряжку і її повільна хода по безмежному степу здалася йому картиною з античного світу.

Розлучалися ми добрими друзями, бо нас єднало спільне почуття національної взаємоповаги.

Певний, що за минулі роки українська галерея Яніса Струпуліса значно зросла. [За даними з інтернету: на сьогодні ним створено вже більше 250 медалей – він є почесним членом Латвійської АН, професором Латвійської художньої академії та Президентом латвійського клубу медальєрів, одним з авторів візуального зображення латвійських грошей – латів].

 

ВОГНЕМ І ПОЛУМ’ЯМ

З майстерні ми пішли дивитися на спалену Бібліотеку Латвійської  АН. Страшно й огидно було дивитися на обгорілі з проваленим дахом два верхніх поверхи солідної старовинної чотириповерхової будівлі з почорнілими віконними рамами і розбитими шибками А за ними ж була латвійська національна спадщина, періодика – газети і журнали, що виходили на території Латвії [принаймні з 1906 р. – часу заснування Ризької міської бібліотеки] та добірка іноземних видань, що стосувалися її історії та культури. Добряче постаралися великодержавні палії. Як важко, а часто і неможливо, відновлювати такі національні надбання.

Знищення національних культур, вкорочення національної пам’яті досоветського періоду – така політика войовничого «інтернаціоналізму» проводилася не тільки на Україні. Такий же злочин був здійснений в Азербайджані – теж спалена наукова бібліотека в Баку.

Є й інший спосіб принизити народ під виглядом доброчинної турботи. Наприклад, у Ризі допитливі знали, що Палац піонерів – це колишня резиденція Карліса Улманіса  – чотириразового прем’єр-міністра Латвії, який у 1934 р. зробив державний переворот, у  1936 р. став президентом і був ним до  1940 р.

Коли СРСР окупував Латвію, тобто позбавив її державності, то дуже турбувався про дітей і вже навесні 1941 р. віддав президентський  палац піонерам. (Відновивши свою державність у 1991 р., латвійці вже у 1995 р. повернули йому статус Президентського палацу). В тому ж приміщенні була і величезна бібліотека (виявляється,  Улманіс був завзятим бібліофілом) та багатющі музеї.

Але… 2013 року сталася пожежа і велика кількість  експонатів Державного художнього музею (40 тисяч) та Музею літератури, театру і музики  (20 тисяч)  згоріли або пошкоджені водою (?!)].

Під час євроремонту. Рок?

Боже, бережи скарби твого духу!

 

ЮРМАЛА

Оскільки в Ризі я був уже не перший раз, то орієнтувався  добре. Вранці електричкою дістався Юрмали, зустрівся з Михайлом. Вдвох ми подалися до моря. По дорозі я оглядав доладні котеджі, старі й нові. Розкішний новий корпус належав Спілці письменників СРСР, але ми не були в ті роки навіть членами СПУ – отже й не заходили на його закриту територію.

Пляж був «малозаселений», чим різко відрізнявся від наших в Криму та в Одесі на Чорному морі. Погода помірно тепла, купатися можна було без дрижаків. Ми раділи життю і перекидалися різними київськими спогадами. Михайло розповідав про свою нелегку працю в юрмальській газеті зі щуплими гонорарами. Згадував про свою важку охоронну службу у внутрішніх військах в лісах під Ленінградом.

З маленького приймача, якого він прихопив з собою,  долинала музика. Потім пішли вісті з Афганістану.

– Михайле, – кажу, – це кінець імперії.

– Чому, – здивовано питає він.

– А тому, що вона вийшла за свої навіть дореволюційні кордони і західний світ цього вже не попустить. Ти ж чуєш, що вони кажуть – «там є майже всі рідкісні поліметали, а далі дорога у Пакистан та Індію» – така агітація означає чисто імперіалістичні наміри. (Залишалося ще довгих 10 років, поки процес розпаду імперії дійшов до точки біфуркації).

Так ми поговорили в Юрмалі, а зустрілися через 11 років вже у Київі у незалежній Україні.