Зимові
місяці січень і лютий були визначальними у житті відомого українського поета
Володимира Затуливітра (1944-2003) – 29 лютого він народився, а 19 січня був
похований на Козацькому шпилі Канівських гір у селі Бучак.
Фонд
Володимира Затуливітра цього року має намір разом з Київським меморіальним
музеєм П.Г.Тичини представити літературну експозицію поета та провести 1
березня літературний вечір. Запрошуємо шанувальників таланту поета та всіх
бажаючих ближче познайомитися із його творчістю.
Автор
десяти книжок поезії, В.Затуливітер писав також і художню прозу, хоча за життя
нікому в тому не признавався і ніколи її не публікував. На жаль, багато
прозових творів Володимира Івановича незавершені, але, як і його поезія,
привертають увагу як цікаві художні високодуховні полотна, зіткані багатющою
мовою з яскравими узорами образів.
Пропонуємо
кілька уривків із такого твору під назвою «Пізній клавір для транзистора» із
розділу «Зворотний бік місяця».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Тяжка
тобі любов? Г-га!.. Навіщо ж ти ось тут траву толочиш? Світло вечірніх пейзажів
крадеш очима, юшку о чебреці сьорбаєш? Живе-еш навіщо? Бо пустили в світ і
забули тебе напоумити, макогона бородатого. Оце жити можна абияк. Як м’ясо
росте й кістяк тримає. А любить… Любить мусить бути трудно. Дуже. Вдвісті
трудніше, ніж жити. Ти бачив оту материнку, на попелищі? Не винна, що її
зернинка втратила на спалене, не винна, що зійшла, виросла завбільшки з
половинку скаліченого нігтика. Але – зацвіла! Ні з чого було цвісти, тільця
того мізер, але зацвіла. От що любов! Не втіха, – обов’язок!
–
Кажеш, любити – це зацвісти? А чи треба розкривати світові малість свою?
Дрібноту. Мізерність, кволість, нікчемність? Чи пробачить світ… це цвітіння
виродженої плоті?..
–
Цвітіння ніколи не буває… Ну, таким, як ти щойно сказав.
–
Ніколи?
–
Колись ми в твоєї майстрині любили вечорами <деталізувати> Шопена. Етюди,
вальси, мазурки… Все якісь дрібні, мачині жанри. Так, «поделки». І в кого? В
Шопена, якого Адам Міцкевич, як міг, схиляв до написання епічної національної
опери. Але… але Шопен – це вальси, мазурки, краков’яки. Дріб’язковий набір,
який Шуман ще 150 літ тому назвав гарматами, що приховані в квітах.
–
У тебе не світогляд, а панська оранжерея.
–
<Хай!>
–
Шопен (може як ніхто) – ключ до таємниці геніальності. Вона така ж, як ото й
квітка на попелищі. Кволий тілом (і теж, і тим, що ти надумав, теж), він чув,
що додому, на батьківщину, він зможе повернутися тільки серцем. Отим, яке
замурують в колону лівого нефу …варшавського храму Христа. Історія, на жаль,
не зупиняється, вона триватиме. Триватиме жахливо: війни, ets, потім війна
найстрашніша, яка спалить і храм Христа, і всю Варшаву. Але ж там, навіть у
спаленій Варшаві, у всій сплюндрованій Європі, залишиться його серце, твори,
завбільшки з серце. Мабуть, найперший закон кожного мистецтва єдиний: обирай
собі жанр, рівновеликий серцю.
***
…Він
не знав і не міг, скільки не доскіпувався, дізнатися, звідки і чому саме в ньому
взялося, уродилося непомітно виросло й визріло це незбагненне, дивовижне
почуття, яке він умовно визначав для себе як омелізм: дивишся чиюсь гарну
роботу чи читаєш книгу з усіх своїх сил, мов сам її, картину чи книгу,
обливаючись потом, малюєш чи пишеш. Звідкіля оцей паразитизм думки, дії, слова,
вчинку? Сховатися за чиєюсь спиною, пити з нього соки й живитися ними, соками,
…яке вже… головне, перетравлене, переосвоєне й очищене організмом. Дивувало
його ще більше, що й ті, на кому паразитувала омела, не тільки не відчували від
того занепад сил, недобір власних, кимось випитих соків, а навпаки, наче раділи
своєму підсвідомому донорству, чи вимушено сприймаючи, чи й насправді щиро
вірячи, буцімто оця коломистецька омела і є справжнє визнання таланту, його
заслуг і т. п., і чим тих псевдоживих і псевдозелених чужим хлорофілом
годованих кучерявих сердець більше на твоїй сутності, то ти тим більше визнаний
і тим більш щасливий. Навіть, якби міг нині вирискатись якийсь егоїст, похмурий
відлюдько Буонароті й сказав уголос, при всіх, що він сам, один, розпише
фресками Сикстинську капелу, сам-один, навіть без підсобників, сам і риштування
приставлятиме, і харч із дому братиме, його б не те, що затюкали, заплювали,
його б чеськими адідасами розтоптали, розтоптали, мліючи від власної люті, як
від дурманного меду плотської пристрасті, розмісили б на безформенну масу, як
сніг на тротуарі, а потім би ще й сказали: «От, маєте, і ця безформенна маса,
це г… посягало розписувати Сикстинську капелу?» Він не був індивідуалістом
далебі; вихований батьками, у яких батьки були комунарами, колективістом,
більше того, колективістом переконаним, що зветься, до самих кісток, він іноді,
як потаємного, стидкого, знесиленого болю, болю десь там, у спинному мозку,
боявся власної думки, що зрештою все суще в світі зобов’язане своїм існуванням
злиттю, зіткненню, сутичці двох сторін, то вже дарма, сутичці вміння й сили
майстра з опором матеріалу, як оця-от кришталева чарка, чи двох статей, двох
протирічних начал, як кожна жива істота; отож і колективізм мусить мати ще один
зворотний свій бік, і чи не є тим зворотним боком боягузтво, страх виявити свою
сутність сповна, лютий, резонований внутрішнім невдоволеним гудінням юрби
страх, який забивав, заганяв людську сутність у найпотаємніші, найглибші,
найчорніші, як генетичні спіралі ДНК, шпарки ті власного «я» ще й запломбовуючи
їх там, як стоматолог запломбовує хворий зуб. Якоїсь чіткої, однозначної
відповіді на ці болісні питання він не знаходив, чи, може, з тих же, ним
відкритих або ж ним вигаданих причин, боявся знаходити, і щоб якось угамувати
тупі ковальські молоточки в скронях, у зміст, втікав у чужу думку, чужі слова,
в чужі картини й книги: живучи ними з усіх своїх сил, мов не споглядав їх, не
сприймав і не читав, а сам їх творив, захлинаючись внутрішнім зеленим соком
духовного єства їхніх авторів, як вічнозелена омела, одного разу допавшись до
тріщинки в тополиній корі, непримітної щілинки в душу живого й глибокого
дерева, вгамовує всю свою невтоленну життєву жагу, множиться й розкошує своїм
множенням. Втікав у класику, шукав мудрих думок у сучасників, і радів, коли
щось знаходив, відповідне настроєві душі, чи настроєві й душі одночасно, іноді,
опираючись, ніби мусив бути спійманим на негарному дитячому гріху, згадав слова
старого, сивого й печального прозаїка про те, що нині великих талантів годі й
чекати, талант творить чисто, чистими фарбами й щирими словами, а нині думку,
якщо вона справді є, пишуть не фарбами і не словами, а натяками. «На що він
намекує?» – щоразу мружив він свої безбарвні, вже чорні, глибоко в самого себе
звернуті очі, дивлячись якесь нове полотно чи беручи до тонких прозорих,
бридливих пальців нашумілу книгу чергового генія. «На що він намекує?» –
повторив і Він слова старого, спитого чи просто виснаженого внутрішніми
боліннями мистецтвознавця, згадавши абзац із нещодавно прочитаної книжки, але
згадавши так, наче сховався за нього, втиснув у нього голову, як страус – у
купу піску. «Чому він про мене це сказав? Чому саме про мене, а не про когось
іншого? І чому це не я сказав, не я – про своє і про інших? Я ж те саме думав,
те ж саме мені боліло, але не я, а він сказав, і сказав про мене».
«Дух
його, – згадував Він, як молитву, – страхався самоти; відчував, що одинокість –
це …, і ладен був перенести будь-який гнів, будь-яку образу, аби лиш мати з
собою поруч товариша, рівного, подібного собі. Але він сам нарівно складався з
плоті й духу, і, роздвоюючись між двома стихіями, непомітно, наперекір власній
природі, ставав безсердечним і замкнутим. А втім, як би уважно й тверезо він не
стежив за своїми почуттями, не завжди вдавалося йому отримати, погасити полум’я
гніву й жадоби помсти, що зненацька спалахувала в ньому, але ніхто не розумів
його, ніхто не подавав руки на поміч, щоб вивести його на шлях істини, світла й
справедливості». І від того, що ці страшні, вбивчі за своєю точністю слова були
не його, не ним виношені, а кимось іншим, невідомим йому індивідуумом, може, в
таких же штанях, і в такій же сорочці, як і в Нього, виношені, розжовані і
вкладені йому в рот, як у дитинстві мати вкладала йому (безмолока мати,
вироблена на землі!) «куколку», вузлик із пережованим хлібом, ліз тупо, не
бачачи стін, вікон і не помічаючи стільців, мольберта й улюбленого,
ненависного, але все ж улюбленого крісла, яке ніким не зайняте, порожнє
позувало колись бездарному класику Глущаку для портрета Горького, метався
цілими днями по майстерні і плювався, плювався люто й жорстоко, сам не знаючи,
облегшують йому душу чи навпаки, отяжують ті його страшні, як самоотрута,
слова: «Гидкий, гидкий хліб, пережований чужим ротом, навіть материнським –
однаково гидкий!!» І навіть слина, якою він плювався, здавалася не його слиною.
*
* *
…Він
був одчайдушно, до самозабуття вірний собі. «Так це ж здорово! – вибухав він,
не дбаючи, слухають його чи ні, до місця фейерверк його красномовства, чи
зовсім не місце… Це ж просто здорово, відчути себе в зубах у життя, відчути,
як воно тебе жує, силкується розкусити твої сухожилля, твої кості, і кров
заповнює йому пащеку, і ти чуєш, що це твоєю, розумієш, не чиєюсь, а твоєю
кров’ю воно захлинається. Хоч бути з’їденим, аби лиш тобою… Ні, не
наситились, життя невситиме… тобою на мить, на єдину мить похлинулись,
вдавились… щоб ти застряв кісткою в горлянці.
Раптом
він спіймав себе на дивному, незрозумілому бажанні, щоб зараз, негайно, з ним
сталося щось страшне й непоправне, безповоротне, але сталося не від нього. А
саме з ним, зі сторони об’єктивне, від нього нітрохи не залежне. Приміром, іде
він вулицею, провесінь, сніг чорніє й підтаває, душа дзвенить – і раптом він
провалюється в каналізаційний люк, провалюється вдало, мов тільки досі те й
знав, що тренувався бездоганно й чітко провалюватися в каналізаційні люки, без
жодної подряпини, а важкий металевий люк ще й простукує зверху, акурат у
маківку… або, наприклад, зрадив йому друг, щось комусь там за чаркою зле
сказав на нього, чи не тим оком глянув на жінку… Він спіймав себе на цій
гидкій думці, і, чи злякавшись, що це подумав, чи того, що ця його думка
дрібно, глибоко, як від…, засміється бридким, липким сміхом, хоча сміявся
далі й усвідомлював, що якби в цю мить він не сміявся, навіть так, дрібно,
нутрено й мілко, а, скажімо, розридався, він би себе ненавидів ще більше, ніж
такого, що дрібно сміється.
Він
став навколішки, обережно, але не з тією зовнішньою обережністю, коли боїшся
вимазатись у багно, з обережністю внутрішньою, коли вагою своїх колін, де
болить і тягар твого кістяка, й невисловлений тягар душі, боїшся зробити боляче
землі, ще не вистиглій, піддатливій і глибокій після дощу, і якусь необачну
стеблину роздушити, з квіткою, може, росиною на верхівці, чи безпечних,
знесилених від небесних вод козельців. Саме з такою обережністю став він
навколішки перед світом, перед землею й західним сонцем. Став, увібравши голову
глибоко в груди, але втримався так недовго, мов підломились йому коліна й
зойкнули, розбиваючись, наче скляні, безвільні руки, він усім собою, раптом
обважнівши, мов завдав на плечі тягар неба з першими, веселими й зеленими, ще
не тяжкими зірками, раптом звалився в глиняне й трав’яне зелене місиво, припав
неголеною щокою до м’якої піддатливої, всепритягаючої плоті землі і заплакав,
не своїми сльозами заплакав, глиняними, зеленими. Колишніми сльозами, в яких
уже встигли відбитись і знову щезнути перші, веселі й земні, ще не тяжкі зірки;
вмісив своє неголене, грішне, ціловане лице у лагідну вистигаючу черінь землі,
і зараз, як ніколи досі, зрозумів, що земля, земля, яка його пустила в життя й
тримає, який уже є, на собі й при собі, ця земля ніколи не любитиме нас, як
ніколи й нікого не любила. Вона жорстока. Тільки вимагає любові до себе, але й
їй це, за цей страшний всесвітній егоїзм вона, земля, гідна найтяжчої й
найгріховнішої… любові.
Зрозумів
він і те, що який би він не був благородний, високий, добрий, співчутливий,
лагідний, люблячий, незаздрісний, яким би він золотим не був, землі він буде
байдужий, земля, яка його породила й засмутила, ніколи не любитиме його, це
він, так, це він, усім собою, всім потрохом своїм мусить її любити, ось так, як
зараз, роздобрілу й податливу після дощу, любити й губами, й неголеними щоками,
і всіма словами, які є в земному словнику, і які будуть навіть тими словами,
яких, може, так і не вигадає людина, він муситиме любити страшну цю землю, не
питаючи за віщо і не трохи, найпотаємнішим, зрізаним мамою в дитинстві
нігтиком, не сподіваючись на взаємність.
Земля
має на людську душу таке право, а душа на землю – ні, і ніхто, жоден
зорепроходець, ніколи не зможе розтлумачити, чому воно є саме ось так, як є, а
не інакше, і чому мусить бути не інакше.
Скільки
він так стояв – цього він знати не міг, чи не хотів знати, й тим паче
пам’ятати. До тями його повернув цвіркунчик, обсохлий нічний цвіркунчик, що
зопалу, з парубочого свого немудрого досвіду втрапив йому у напіввідкриту
зоряному небу зіницю й ніяк не міг вибратись із цього бездонного, як прірва,
солоного людського раю, лиш тремтів обважнілими від засохлої солі крильми й до
крові, до сонячної досвітньої крові ранив душу, і кров та, як сльоза, була
солона, але не червона, а така ж, як сльоза, прозора. І він прокинувся від того
відчуття прозорості крові, раптом, підспудно, зненацька збагнувши, яка безмежна
земля і життя на ній, і як мало вже зосталось на ній бути йому, з прозорою
кров’ю.