Пропав мужик

 

Наталка ФУРСА

 

– А що ж тут робить? Тільки пить! Правда ж, Вітько? – Перекинувши чарку в рота, Льонько голосно шморгнув носом, утерся рукавом і провів тоскним поглядом пляшку, яку господиня з натягнутою на обличчя – ну точно як чулка! – усмішечкою демонстративно закрутила і з хитрою фразочкою: «Це – моя пайка, я її в обід вип’ю, під варенички» забрала зі столу. Ну не стерво?! Це ж його, Льоньчина, горілка, до того ж казьонка! І треба було ото Вітькові женитися, щоб ця звізда і випить не давала! На дурничку даже не дає, сучка! А він же, мєжду прочим, останні шістнадцять гривень оставив у сільмазі, щоб прийти до них культурно, не з «самопалом»!

Вітько нічого не відповів другу, і Льонько ще раз втягнув повітря носом – ображено, майже злобно. Але змовчав. Цю звізду він знає мало не з садіка. Колись його однокласник Вован був у неї під підошвою – крутився років з п’ять, мов черв’як, аж поки вона носком черевика не вигорнула його зі свого життя, мов якесь лайно… А тепер, значить, узялась і за другого його друга – Вітька!

Вован, правда, не пив. Ги-ги, і не пив, і не курив, і по бабах не ходив. Еге ж, Вован і дихав через раз – ще зо школи. Ну та то Вован, Бог із ним, він після цієї звізди там же, в городі, швидко знайшов нову кралю – таку ж кругловиду й темнооку, тільки вдвічі ширшу, – і лежить під тою копицею й зараз. Усе тим же смиренним, але вже щасливим черв’яком. Мабуть, дихає ще рідше, щоб і ця, бува, не швиргонула його зі своєї хати на «проїжжу часть», де його роздавить перший-ліпший вітрогон, що давитиме на газ, доганяючи свій собственний інтерес… Ну такий він, Вован, його школьний дружбан. Як у пісні співається: «Такім он бил, такім он і остался…». Підкаблучник, коротше…

Але ж Вітько – не такий! Вітько – настоящий мужик! Вітько і руками зробить усе, що хочеш, і поможе – тільки гукни, і пойме тебе, як кажуть, із полуслова, і, конешно ж, пляшечку вип’є під душевний розговор. З ним – і в розвєдку, і в бой, і в генделик після бою, бо як же без цього? З Вітьком Льонько дружить уже років двадцять, і їхня дружба скріплена горілкою, як цемент водою – намертво!

…Еге ж, це ти, дурний Льонько, думав, що намертво. Коли Вітько п’ять годочків тому, після своєї другої жінки, що наставила йому роги, вернувся в село й оселився в дідовій хаті, ви з ним мало не щодня про вашу жизнь холостяцьку говорили, пропихаючи її в душу літрами гіркої, – бо інакше таку жизнь хіба проковтнеш?! Вітько тоді зарікався даже зиркати на баб – і видивлявся главну жизнєнну істіну на дні пляшки, бо вона – та істіна – одноврємєнно, як він казав, і горька, і сладка. Льонько не хотів залазити у хвілософські непроглядні нетрі, які достали його ще в інституті, – з нього було досить, що його Вітько дивиться з ним в одну точку. А це ж і є свідєтєльством мужської – настоящої, козирної! – дружби. Все остальне – пиль для моряка!

Коли Вітьковий дід, який і під дев’яносто з охотою позирав у ту ж точку, що й онук, – тож частенько вони зі старим соображали на троїх, – переселився в луччий світ, Вітько ще більше прив’язався до Льонька. Казав, що у нього більше нікого немає, крім вєрного друга Льоні та кота Нігера, який, хоч і чорний, як ті нєгри в Африці, но любить його преданно і приносить удачу. Кіт, правда, дивився в іншу точку й самогоном не цікавився, але йому це прощалося. Кіт – не баба, він хату пасе, і його найбільший гріх – нишпорити по столах і гидити в кутку під залізним ліжком. З цим можна миритись.

Миритися з новою Вітьчиною жінкою – та ще такою! – було значно важче. Та де там – миритися з нею було для Льонька сущою каторгою. Бо змиритися з такою просто не-воз-мож-но! П’ятнадцять год назад, коли вона всіма частями свого пишного тіла давила першого чоловіка – його Вована, Льонько міг до дружбана підійти тільки коли її не було в зоні відімості. А зараз одна тільки її підошва – як гусениця танка: вона, недовго думаючи, вклеїть у землю все, що стане їй на дорозі, і даже не замітить… І в першу очередь вона, конешно ж, розчавить Вітька! А таки да! Він її знає!

Пропав мужик, воістину пропав! І чим йому поможеш?!.

Ні, ну на біса Вітько на ній женився?! Він же її в молодості даже не знав! Бо коли ця звізда сіяла на все село, він ще тільки вчився піонерський галстук в’язать на шию і марширувать на «зарницях». Так що йому було тоді не до тих хороводів, які вона дівкою за собою водила…

То таки правда: колись вона була дуже красівою! Не один Вован, утріскавшись, став безхребетним і, дивлячись на неї, забував дихать… Ну да – чого гріха таїть, – і Льонько до армії заглядався на неї, і йому кортіло приклеїтись до тих прєлєстєй. І коли це світило ощасливило дружбана своїм путєводним лучом, даже якесь врем’я ревнував… Але ж зараз од того лучезарного сіянія у її тодішніх поклонників тільки «гик» остався – як чорна дірка в небі!

А що згадувати Вітькові? Він же ні сном ні духом про те сіяніє не знає, – ну хіба якщо вона свої молоді фотки йому показувала, так це таке… Була баба дівкою, та загула!.. За що ж він зачепився в ній, через що спіткнувся? Зараз їй добре під п’ятдесят, купа зморщок, друге підборіддя, талію – шукай, не найдеш, а на ногах не туфельки зі шпильками, а ботфорти з копитами: не те що черв’яка – удава роздавлять!

…Кажуть, у цієї звізди вже даже звізденятко є, онучка тобто. Так що – натуральна баба! Квартиру в Кієві дочці оставила – й вернулась на малу родіну. До землі, бач, її потягнуло… Трясця її матері, а не сиділа б ти на місці? Дитину б няньчила своїй звьоздочці… Так ні, їй ще мужиків кортить. Даже більше – замуж їй подавай!

 

***

Льонько з досади спльовує в сніг і завертає у вузький провулок – як у нірку. Додому йти не хочеться – хоч убий. Щоб іти додому, треба ще добрати міри, а ту міру врізала йому сьогодні звізда. Отже, треба на Шанхаї – так у селі прозивали цей дальній куток, який аж кишів самогонщицями, повіями і безробітними злодюжками, – допити «на список» у Бурячихи… М-да, той список уже такий довгий, що ним можна й удавить. Рік пахати прийдеться, щоб розплатитися зі старою за її ласку. Та вона, слава Богу, не одказує в кредіті, наливає – не жаліє, з поніманієм. Бо ж він уже не одну п’ятілєтку з кожної зарплати приносить їй мало не половину – тоже не мєлочиться…

Ні, ну й устругнув же Вітько з цією звіздою!.. І де він з нею знюхався, питається? Аж годів три в його хаті спідницею й не пахло! Коли не зайди – тільки він і кіт. Ну інколи, вранці, можна було нарваться на тітку Вальку, Вітькову матір, – та раз у тиждень приходила варити своєму чадові відерну каструлю борщу. Вгледівши стару, Льонько зазвичай давав задній хід, бо та ніколи слів не вибирала і жбурляла в синового друзяку такі перли, яких той не щодня чув навіть у своєму «ремонті путєй сообщєнія». Стоячи в дверях заградітєльним отрядом, тітка Валька щоразу виказувала Льонькові за його матір, яку той – «Ти, ти, проклятущий, коли ж тебе вже Бог накаже?!!» – буцімто загнав у домовину безпросвітною п’янкою, і, стукаючи кулаком об кулак, кричала, що не дасть йому, харцизяці, споїти її єдиного сина, – бо хоч Вітькові й так у цій жизні везе, як козі на перелазі, однак він не пропащий, не пропащий! Льонько хутенько закидав ноги на плечі, та через часок-другий вертався – знав, що територія вже чиста, тож вони з Вітьком можуть спокойно і випить, і закусить, а заодно й перетерти останні сільські новини, раз своїх немає… Харашо було! А тепер…

Ні, ну де вона взялась на його голову?! Про Вітька її тут і духу не було б, це точно, бо Вітько по бабах не ходок. Вітько коли й зачіплявся за якусь – ну, ясно, по п’яні, на вечорок-ночку, – то тільки за молодшу од себе й таку ж високу, щоб ноги од корінних зубів, і щоб на голові копиця була в три етажа. Коротше, йому нравляться такі, які зараз в моді. У нього й законні були сухоребрими воблами… Так що, точно, ця низькоросла пампушка з п’ятьма волосинами на проділ сама зав’язалася йому на шиї. Як колись на Вовані…

Ач, яка хазяйка! Холодець виставила, грінки підсунула і, підколовши, що «о восьмій ранку» ніколи горілки не п’є, але свою третину вип’є потім, усе припрошувала Льонька закушувати, щоб, мовляв, його не розвезло після безсонної ночі. Сердобольна яка! Наче він до Вітька їсти прийшов! Наче йому треба її холодець! Наче він узагалі хоче сидіти з нею за одним столом! Оце йому всю ночну зміну тільки й снилося, що він зразу ж після роботи бігтиме до Вітька, щоб на його звізду подивиться!

А Вітько сидить – чурбан чурбаном! Не встиг чарку випить – холодець тягає. І все мовчки. Наче ніколи холодцю не їв! Наче йому нічого сказать другові, з яким він два місяці – два місяці, це ж треба! – не бачився…

Льонько скрипнув гнилими зубами од образи і люті. Аж справді: вперше за двадцять років він не заходив до друзяки так довго. Ото як нарвався на Новий рік, рано вранці, на цю звізду у дверях, і вона прошипіла йому з кислою усмішечкою, що, мовляв, справжні мужики ні світ ні зоря, без попередження, своїх друзів з їхніх жінок не стягують, ото відтоді Льонько навіть на ту вулицю не потикався… І Вітькові на мобілу не дзвонив. Ждав, що той озветься до нього сам.

До весни ждав, трясця його матері!..

 

***

Бурячишина самогонка пекла нутро, сонце аж різало очі, стежка пливла під ногами. Вийшовши за ворота, Льонько присів на повалену трухлу вербу, що правила Бурячисі та її клієнтам за лавку. Треба трохи оддихнуть, бо додому ще гай-гай стільки… Таки ж ніч одмаслав, як папа Карло. Та звізда припрошувала закушувати, та хіба тут кусок у горло полізе? Шеф сьогодні сказав, що він, Леонід Остапчук, ремонтник із двадцятирічним стажем, попав під скорочення. «Так що, Льонько, з першого числа можеш на роботу не виходить… Сім’ї в тебе нема – переб’єшся. Ти там на кутку сам остався. Патрай пусті двори – на сто грам нашкребеш, а пончик тобі не треба – рукавом занюхаєш…»

М-да, з першого числа. А те перше число вже ближче, чим лікоть, дарма що не вкусиш…

Він про цю новину Вітькові й не обмовився – друзяка так був приклеївся до миски з холодцем, наче тепер главна жизнєнна істіна ховалася од нього на дні тієї миски, тож він хоче чимшвидше до неї дошкребтись. У правій руці затискав ложку, а ліву тримав на коліні звізди, яка той холодець наварила. Ідилія, блін! Старосвєтські помєщики начала третього тисячелєтія! Що таким розказувать?!

Та й нащо портить їм їхнє тихе щастячко, якому од году неділя? Це ж воно сьогодні їм – як сонце – світить, гріє і застує світ, а вже через тиждень чи два точно зайде за темну хмару. Бо й Вітька не сьогодні-завтра попруть із його тракторної бригади – Льонько чув, що там тоже пахне – аж смердить! – масовими звільненнями. Значить, і Вітько скоро останеться ні з чим. Отоді-то й узнає він, по чому пуд щастя із звіздою…

Так що хай собі втішається, нещасний, тим холодцем, поки він є…

А вона, похоже, без роботи давно. Бо якби робила, то сиділа б у тій своїй кієвській квартирі з усім своїм созвєздієм – і ніякий мєстний Вітько не виманив би її оттуда й калачем. Хоча які там калачі – його платні ледве на хліб хватає та, раз на місяць, на отой холодець…

Ех, звізда ти моя ненаглядная! Аж продержалась ти на небосклоні двадцять з гаком год – чого ж не вдержалась, га?! Чи така жизнь пошла, що даже кієвські звьозди в багно скидає? Ну, я не удівляюсь. Яке там сіяніє, як їсти хочеться, еге ж? А тобі ж, дорогенька, ще до пенсії – гай-гай! Хай ось тільки кинешся щось шукать – де твої улибочки й дінуться! Тут тобі твій кієвський диплом не поможе стать даже уборщицею в сільраді!.. Бідний Вітько!..

Бо що таке сьогодні диплом?! Он у нього, Льонька, був московський диплом і даже «віди на житєльство» в самій Москві. Ну і що? Згоріла та корочка у грубі – разом з підшивкою «Правди» і совєцьким паспортом. Бо коли Союз розпався, його мамку якраз розбив інсульт. Льонько недовго думав – спакував чемодани і визвав таксі на Кієвскій вокзал. «Ну, раз родіна-мать завьот і ти бєз нєйо нікак нє можеш – шуруй в сваю Хахляндію і забудь обо мнє навсєгда! І о дочкє забудь! Я астаюсь в Масквє! Я туда нє вєрнусь под пісталєтом!» – кричала по-кацапськи Лєнка і гепала тарілками об підлогу так, що все общежитіє збіглося подивиться на розвал їхньої «імперії». Ще одна звізда осталася в московському небі…

Свій диплом інженера Льонько поніс на місцеву залізницю – й погодився взяти під своє освічене крило бригаду ремонтників, бо іншої роботи не було. Все б нічого, та після смерті матері Остапчука наче косою підрізали – пішов у такий запій, що незчувся, як опинився серед своїх же підлеглих…

А тепер, бач, даже кайло з рук виривають! Тоді сміялися з нього, казали: «Кирка, лом – і весь диплом». А зараз? Кирка, лом – хати на злом? Так ламать уже ж нема чого – все поламали! У пустих дворах ще п’ять год назад видовбано на металолом останній ржавий гвіздок!..

 

***

Льонько підводиться з колоди, в’яло утирається засмальцьованим рукавом спецівки і, нетвердо ступаючи розкислою стежкою, суне до себе додому. Його вулиця найдовша в селі. Вона веде його, погойдуючи від узбіччя до узбіччя, аж до поля, аж до крайньої хати.

З останнього «живого» двору, де досновує вік столітня Параска, за ним ув’язується рудий Мурко, жадібно кавчить, і Льонько досадує, що сьогодні в його кишенях нема для цього облізлого здохляки навіть цвілого сухарика. «Іди собі, іди. Попроси у баби!» – махає Льонько на кота й не озираючись плететься далі. Треба б увечері навідатись до старої, бо як задубіє в своїй нетопленій хаті, – казала: чую, шо цю зиму не переживу, – то буде тоді Льонькові клопіт… Кому ж? У тої Параски жодної живої душі рідні не осталось, а йому, як-не-як, хрещена. Та й матері покойній обіщав не забувать… Коли ж це він востаннє її бачив? Льонько напружує пам’ять, аж спиняється посеред вулиці… Ні, хай увечері. Висплюся, картоплі в мундірах наварю – понесу на гостинець… А зараз – додому, додому…

Далі – пусті двори: один, другий, п’ятий. Їхніх останніх жителів Льонько виносив з хат на своїх руках. І цими ж руками копав їм могили на цвинтарі… Льонько окидає мутним оком напівзруйновані будівлі, осілі паркани, густі зарослі, занесені нині снігом. Ет, на цих руїнах уже нічим не поживишся, навіть улітку, бо й дерева в садках перевелися, здичавіли. Оно дятел стукає по стовбуру старезної розчахнутої груші – йому одному тут скатертина-самобранка: черви розвелося стільки, що довбатиме своїм дзьобом до другого пришестя і ніколи не буде голодним…

Льонько доплентується до свого двору, зі скрипом прочиняє напівгнилу хвіртку – й уклякає: перед ним, прямо на стежці, лежить його рудий Бровко – витягнувши передні лапи так, наче хоче ними дотягнутися до хазяїна й обняти. Стежка аж мокра од слідів, усе подвір’я обтоптане чобітьми. Двері в хату роззяплені, як рот з вивихнутою щелепою…

Льонько повільно обминає пса й сторожко ступає на поріг. З хати віє холодом і пусткою, мов із підземелля. Побачивши, що з коридору зник старий холодильник «Донбас» і ржавий таганок, Льонько повільно розвертається й виходить на ґанок. Довго стоїть, притуливши спину до облупленої стіни – наче підпираючи її вутлими сутулими плечима, щоб та, бува, не впала прямо на нього.

Стоїть і дивиться на труп вєрного Бровка – єдиної живої істоти, яка десять років була поруч з ним. Білі пошерхлі губи Льонька беззвучно ворушаться, з-під зліплених повік ростуть сльози, а плескаті пальці то стискаються в кулаки, то безсило розтуляються, наче він ловить щось руками – і відразу ж відпускає, ловить і відпускає…

 

№7 (195) 7 квітня  2017