Прелюдія для сопілки

 

 

Любов Пономаренко

 

О смутку, старий кульгавий собако! Чому ти завжди маячиш попереду? Я бачу тебе й сьогодні, коли сідаю в  холодний вагон і  надихую на віконце у склі.  Коли потяг рушає, а з ним рушає торговий люд – тітки зі шкарпетками,  пиріжками; цигани з липучими «здрастє», «а коло вас не зайнято», діди з мішками пластикових пляшок на продаж, студенти з планшетами і смартфонами, що мигають  хижим оком, мов хочуть напасти.

І коли вже рушаємо, відриваючи колеса від рейок,  як  бинти з кров’ю, раптом хтось  натискає стоп-кран, вагон в агонії реве,  захлинається, шукає, де  впасти. Машиніст  вигукує погрози. Заходить з тамбура хлопчина років  дванадцяти,   гріє руку об руку,  виймає з кишені сопілочку. І раптом запитує мене: «Тьо, а біля вас можна поставить  речі?» Від несподіванки я озираюся, місця поруч багато.  Киваю, він заносить з тамбура велику картату  сумку, такі сумки шиють у Польщі або в Китаї, ставить навпроти мене: «Хай побуде,  мені треба грати, а потім я її заберу».

У хлопця червоні аж сині від холоду руки.  Куртка на ньому завелика, нетепла, а чобітки повстяні, такі носять у бідних родинах. Треба б його зупинити, але в мене немає  слів.  Нехай грає, може, ніхто не вдарить словом.   Самоучка, таким вдається все з першого разу.

Малий пішов, його «Цвіте терен» змішався зі стуком коліс, завірюхою, гамором, сигаретним  димом. Ніхто не прислухався до мелодії, але одна бабуся мимохіть сплакнула. Я давно її знаю, вона щоранку ходить між рядами, продає коров’ячі   ратиці, «це – за вісім, а це – за десять». Бабуся підсідає до мене й  шепоче: «Мабуть, сиротинка, може, йому дать хоч п’ятьорку?» Потім біжить за ним, вагон  здивовано відкрив пащеку (самі розсунулися двері) і так залишився стояти.

Моя хата по груди в снігу, в далекому селі на Чернігівщині. Я навідуюсь туди щотижня. А в місті переживаю холоди в чужому кутку. І доки мене немає, хтось відмикає двері, порядкує в моєму домі. Хтось перекидає фотографії в альбомах.  На тих знімках – мої батьки молодими, ще між ними  співає квітка.  А потім, через сорок літ, коли батько їхатиме на лікування, вони обнімуться на веранді,  у нього випаде з руки ліхтарик. Після інсульту він мало що розумів,  але той  останній ліхтарик  подарує матері на прощання.  Я їх сфотографую, і більше вони не  зустрінуться…

Ці фото переглядає чужа людина, що випалена зсередини. Самотня,  приречена, кинута напризволяще. Та людина читає мої листи,  які починаються словами:  «Люба Пташечко», і спопеляє своє нещастя чужою любов’ю.

О смутку, стара кульгава псино! Ти чимчикуєш попереду, озираєшся, вишкірюєш зуби. Знаєш, що  мене чекає: нахолола хатина,  сніг на горищі і місце в останнім вагоні. І ти плетешся слідом, лизькаєш променем щоку, припадаєш чистим полем до ніг…

У  дизелі тепло, нагрілося, кондуктор бере гроші за проїзд. За вікнами річка з пустими берегами і товщею льоду. Вітри галасають, шапки розгубивши в кучугурах. Лісосмуги з надривом  граків, з  вірьовками хмелю, що звисають, мов розпач, який я зростила. А  потяг гуркоче, і шпали, – то контури зрад.

Заходить хлопчина з сопілкою, повз мене кудись простує.  Кажу, повернися, тут  сумка твоя залишилась. Обличчя його, немов лик  потаємного свідка. Все знає, все бачить, а підпис ніде не поставить. Він точно не звідси, питаю,  чи їсти не хочеш?

По тому запала мовчанка. Вагон спорожнілий застиг. На вікнах краплини, чи сльози квапних кілометрів. Ще скрикнув якийсь маневровий, огризнулися гальма й по всьому. І раптом хлопчина почав говорити до шибки:

– Снаряд влучив  в дім наш,  тато й мама в руїнах лишились. А ми із сестрою були в іншій кімнаті. Її тільки з ліжечка аж до стіни  швиргонуло. Вона не прокинулась і навіть і не закричала.

— А з ким же сестричка?

– Ні з ким. Ліза їде зі мною.

– Так де ж ти її залишив? У якому вагоні і з ким? Чи вона там не плаче?

— Не плаче. І досі ще спить.

По тому хлопчина картату відкрив  свою сумку.  На подушці лежала дитина, іще немовля. Рожева кофтина, червоні смішні чобітки.  У  застиглих очах її світ зачаївся розпростано.  Він прикрив її хусткою теплою. Каже:

– Не бійся. Ми скоро доїдемо, там нас зустріне бабуся…

А дівчинка вже  аж по той бік зими чеберяла. На неї роса золотиста із віття спадала. Її колихали зірки і носили хмарини в подолах.

О смутку! Кульгавий,  старий і горбатий собако. Куди ти?..

 

м. Гребінка на Полтавщині

В №5 (193) 10 березня 2017